Останній світ

Рансмайр Крістоф

Крістоф Рансмайр

Останній світ

Переклад Олекси Логвиненка

I

Ураган був пташиною зграєю десь у нічній високості; білою зграєю, що з клекотом підлітала все ближче, ближче і раптом виявлялася гребенем страшного валу, який наскакував на судно. Ураган був зойками й риданням у темному трюмі й кислуватим смородом блювотини. Він був собакою, що сказився й перегриз одному з матросів сухожилля. Рана одразу взялася пінястим шумовинням. Ураган — то була подорож до Томів.

Котта цілими днями никав судном, залазив у найдальші куточки, намагався втекти від розпуки, заснути чи бодай поринути в непритомний стан; але ні в Егейському морі, ні в Чорному заснути не вдавалося. І щоразу, коли після знемоги відроджувалася надія, він затикав вуха воском, зав'язував очі синім вовняним шарфом, лягав і починав лічити власні вдихи й видихи. Однак убивчі хвилі знов підіймали його, підіймали судно, високо над солоною піною підіймали цілий світ, мить затримували на вису, а тоді опускали й світ, і шхуну, й виснаженого Котту назад на морську рівнину, повертали до нічниць і страхів. Ніхто на кораблі не спав.

Сімнадцять днів потерпав Котта на борту "Трівії". І коли одного квітневого ранку нарешті зійшов на берег і рушив молом, гладенько вилизаним прибійними хвилями, в бік порослих мохом міських мурів під крутим узбережжям, — то ним так хитнуло, що двоє моряків, засміявшись, підхопили його під руки й поклали на купу порваних снастей перед портовою управою. Там Котта й лежав — серед смороду риби та смоли, силкуючись угамувати море, яке все ще бурхало в ньому. А на молу качалися запліснявілі помаранчі, що їх вивантажили з "Трівії", — спогад про італійські сади.

Дивіться також

Було холодно; день починався без сонця. Чорне море мляво набігало на мис Томи й розбивалося на рифах або [5] з гуркотом ударяло в скелі, що стрімко здіймалися з води. Де-не-де хвилі викидали на берег кригу, обліплену сміттям та пташиним послідом. Котта заціпеніло лежав на снастях і навіть рукою не ворухнув, коли чийсь худоребрий мул заходився жувати полу його пальта. Згодом море в ньому почало помалу, хвиля по хвилі, заспокоюватись, і він заснув. Подорож нарешті завершилася.

Томи, глуха глушина. Край світу. Залізне місто. Крім линваря Лікаона, в якого Котта винайняв неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду, на прибульця тут майже ніхто не звернув уваги. Аж згодом і без неодмінних у таких випадках прикрас за Коттою пішла чутка, яка в інші часи, певно, дала б привід для ворожих випадів: отой чужий чоловік, що стояв, мерзнучи, під аркадою, списуючи собі на зупинці розклад руху автобусів, і на диво терпляче зносив гавкіт собак, — той чужий чоловік приїхав із самого Рима. Однак Рим у ці дні був набагато далі, ніж звичайно. Бо в Томах люди забули про світ — вони святкували кінець дворічної зими. Вдень на вуличках гриміли духові оркестри, а вночі лунали співи учасників карнавалу — селян, шукачів бурштину, свинопасів, які поприходили з розкиданих довкола хуторів та з найвіддаленіших гірських долин. Линвар, що й у мороз бігав босий і тільки в особливих випадках стромляв посірілі свої ноги в черевики й походжав, порипуючи, в тиші власного будинку, — в ці дні був узутий. На темних, вимощених сланцем подвір'ях серед терасних полів за містом люди пекли солодкий хліб із шафраном та ваніллю. Гірськими стежками вздовж крутого узбережжя тяглися процесії. Настала відлига. Уперше за два роки рінисті осипи сповзали з-під хмар униз уже без снігу.

З дев'яноста міських будинків уже тоді багато які стояли порожні; вони занепадали й зникали під виткими рослинами та мохом. Цілі квартали, здавалось, помалу знов оберталися в узбережні гори. І все ж крутими вуличками так само стелився дим від печей ливарів, які постачали місто сяким-таким залізом — єдиним, чого тут ніколи не бракувало.

У Томах були залізні двері, залізні віконниці, огорожі, фігурки на фронтонах, а також місточок через бистрий струмок, що ділив Томи на дві нерівні частини. І все це пожирав солоний вітер, усе пожирала іржа. Місто мало колір іржі.

У будинках невтомно клопоталися жінки; вони рано старіли й завжди були одягнені в чорне. А в штольнях [6] високо над містом на гірських схилах працювали закурені, виснажені рудокопи. Той, хто виходив у море на риболовлю, проклинав безрибні води, а хто обробляв латку землі — гризунів та шкідників, мороз і каміння. Тим, кому вночі не спалось, іноді ввижалося, ніби вони чують, як десь виють вовки. Томи були такі самі глухі, такі самі старі й безнадійні, як і сотні інших містечок на узбережжі, й Котту дивувало, що в цьому закутні, однаково пригніченому морем і горами, скутому давніми звичаями, змученому холодом, злиднями й важкою працею, взагалі могла статися подія, про яку точилися розмови в затишних салонах та кав'ярнях європейських метрополій.

Ота чутка з Томів, яка потім настирно привела сюди Котту і яка, нема сумніву, ще покличе в дорогу й інших, застала його за пустою розмовою серед бегоній та олеандрів на скляній веранді будинку на віа Анастасіо в Римі. Картини залізного міста, задимлених вуличок, пророслих зеленню руїн та нагромаджень криги — все це того вітряного вечора стало неабияким обрамленням звістці, що без таких прикрас видалася б, мабуть, надто сухою й малоймовірною. Згодом ця чутка почала розтікатися, мов дощова вода спадистою вулицею, розгалужуватись, бігла вже кількома річищами, а там, де не знали таких слів, як Томи, Назон чи Трахіла, зупинялася й усихала.

Так чутка змінювалась, обростала новими подробицями чи пригасала, а часом її навіть спростовували. Але вона залишалася тільки коконом для однієї короткої фрази, в якій ховалася така собі лялечка, й ніхто не знав, що з тої лялечки ще вилупиться. Ця фраза була: "Помер Назон".

Відповіді на перші Коттині запитання в Томах були плутані й нерідко являли собою, по суті, лише спогади про все, що колись здавалося тут чужим і дивним. Назон?.. Це не той причинний, який час від часу з'являвся в місті з цілим букетом вудлищ і навіть у хуртовину сидів на скелях У полотняній одежині? А вечорами пиячив у винаря, рипав на гармоньці й до пізньої ночі галасував...

Назон... Та це ж отой ліліпут, що кожного серпня приїздив фургоном до міста й, коли наставали сутінки, стрекочучи проектором, показував на задній стіні будинку різника Терея кінофільми про любов. А між сеансами продавав емальований посуд, кровоспинний галуновий камінь і турецький мед; під грім його гучномовців так вили собаки!

Назон... Аж за тиждень після приїзду до Томів Котта випадково почув спогади, які його зацікавили. Терей, [7] різник, що міг перекричати навіть ревіння бугая, коли накидав йому на очі шкіряну пов'язку, навіки позбавляючи його світла, і Феме, вдова бакалійника, — вона завжди чіпляла до полиць своєї крамниці гірлянди жалкої кропиви, щоб її син Батт, хворий на падучу, не хапав загорнене в червоний папір мило, викладені пірамідами консерви та слоїки з гірчицею... І коли цей малолітній епілептик жалив собі пальці об ті гірлянди, то заходився таким несамовитим криком, що люди в сусідніх будинках хряпали віконницями... Крім Терея й Феме була ще й Арахна, глухоніма ткаля, яка все розуміла по губах і у відповідь кивала або хитала головою. Отож ці троє добре пригадували: Назон був римлянин, вигнанець, поет, що жив зі своїм слугою-греком у Трахілі, покинутому виселку за чотири чи п'ять годин ходи на північ від міста. Одного дощового дня, коли Котта стояв у напівтемній крамниці Феме, її малолітній синок епілептик квапливо повторив кілька разів ім'я, яке перед тим згадала була мати: Публій Овідій Назон.

Атож, Назон, римлянин. Чи він ще живий? А як ні, то де його поховали? Ох, та невже ж є такий закон, що зобов'язує дбати про якогось там римлянина, котрий пропав у Трахілі? Закон, за яким мусиш складати звіт, коли один чужинець розпитує, де розшукати іншого чужинця. Кому вже доля судила жити на цьому узбережжі, той живе й помирає тишком-нишком, серед каміння, як ото мокриця. Кінець кінцем Котта збагнув одне: тут, на краю світу, люди вельми неохоче заводять балачки з тими, хто прибув із Рима. Мовчав навіть Лікаон, линвар. Отож у листі, який за кілька місяців надійшов на віа Анастасіо, були слова: "Мені не довіряють".

І ось одного дня наприкінці квітня Котта вирушив до Трахіли. На березі, всипаному мушлями, що рипіли під ногами, він наздогнав процесію; прочани благали рудних жил і спокійного моря. Процесія підхопила Котту, і він мусив трохи пройти з нею; кількох прочан Котта впізнав навіть під личинами, що спотворювали обличчя. Був серед них і линвар Лікаон. Потім Котта звернув убік і побрався оброслою полином і терном звивистою стежкою вгору. Коли згодом на хвилю спинився серед скель і поглянув униз, процесія вже мала вигляд нерівної вервечки безвиразних істот. Німотно посувалися люди берегом; над головами в них тріпотіли крихітні прапорці, крихітним здавався й балдахін над візком, якого тяг і підштовхував той чорний гурт. Рвучкий вітер відносив убік співи прочан, [8] заклинання й передзвін цимбалів. Там, унизу, мешканці Томів намагалися помиритись із божеством, що було до них немилостиве. В густому серпанку люди зливалися з берегом. Нарешті Котта зостався сам. Він перейшов на той бік гірського звору, кілька разів послизнувся на злежаному снігу під стрімкими скелями. Далеко внизу мріло ніби застигле море. Тут колись ходив Назон. Це була Назонова стежка.

Тут, у зворі, було видно не далі як на крок; стежка здіймалася так круто, що місцями Котта мусив дертися навкарачки. І раптом він побачив перед собою кам'яного собаку — грубо витесану подобу без задніх лап. Важко дихаючи, Котта випростався. Він стояв серед руїн.

Трахіла. Ці розвалені мури з вапняку, еркерні вікна, з яких тепер витикалося соснове гілля, ці наїжачені сланцеві й очеретяні покрівлі, що позападали в чорні від сажі кухні, спальні й світлиці, розчахнуті портики, крізь які тепер пропливав тільки час... Колись тут було, певно, п'ять чи шість будинків, хліви, повітки...

І серед цієї здичавілої пустки бовваніли, наче надгробки, кам'яні пам'ятники — десятки конусоподібних монументів, найвищі з яких сягали людського зросту, а найменші ледве діставали Котті до колін. Угорі на кожному з них тріпотіли прапорці — різнобарвні клаптики з покраяного та подертого на стяжки одягу. Підійшовши до одного з менших пам'ятників, Котта побачив на всіх клаптиках якісь слова; всі прапорці були обписані. Він легенько потяг до себе одну блідо-рожеву вицвілу стяжку. Вона була обв'язана навколо конуса так, що, коли Котта взяв її в руки, щоб прочитати слова на ній, конус розпався. Каміння покотилося з підірваних сосновим корінням східців, а Котта прочитав: "Нікому не зостається його подоба".

Цівка піску, що потекла була вслід за камінцями, зупинилася. Знову стало тихо. І тоді посеред цієї пустки Котта побачив уцілілий дах, на якому сиділи галки, і побачив між руїнами будинок. Котта рушив до нього і ще здалеку почав кричати. Він вигукував імена — своє й Назонове, кричав, що приїхав з Рима, приїхав аж сюди, кричав знов і знов...

Але довкола стояла тиша...

Ворота внутрішнього подвір'я були тільки прихилені. Котта штовхнув їх і ту ж мить, мовби злякавшись чогось, так і завмер із випростаною рукою: там, у світлому кутку подвір'я, на холоді гір, серед решток снігу та замерзлих [9] калюж, сумирно стояла собі зелена шовковиця; стовбур її був побілений вапном — щоб не точили шкідники, а сніг під деревом аж посинів од падалишніх ягід.

Мов боягуз, що в темряві починає зі страху висвистувати й співати, Котта знов заходився гукати Назона, а потім, підбадьорюючи себе, перетнув подвір'я, пройшов під аркою і нарешті опинився в поетовому домі. Всі двері стояли навстіж. У кімнатах не було жодної душі.

На невеликих вікнах погойдувалися лляні фіранки і в міру того, як їх то надимав, то попускав рвучкий вітер, одкривали вид на густий садок і молочно-білу далечінь унизу. Десь там, під тією білизною, було море. З-за свого столу Назон бачив море. Вогнище було холодне. Серед закіптюжених горнят, склянок та сухарів снували вервечки мурашок. На полицях, стільцях, на ліжку — повсюди лежав шар дрібнесенького білого піску, що сипався зі стелі та стін і порипував під ногами.

Котта обійшов увесь кам'яний будинок раз, потім удруге, втретє, оглянув вологі плями на потинькованих стінах, римський міський краєвид під склом у чорній дерев'яній рамці, провів рукою по корінцях книжок і прочитав уголос їхні назви, проте кликати більше нікого не став, а знову рушив до сходів, що вели на горішній поверх. У руці він усе ще неуважно тримав полотняного прапорця, аж поки його нарешті вихопив у нього протяг і тут-таки жбурнув на підлогу. Котта нахилився за прапорцем і раптом просто перед собою вздрів людське обличчя. У сутінках під сходами сидів, підібгавши коліна, старий чоловік. Він показав на прапорець і промовив до Котти, що так і стояв, затамувавши дух:

— Однеси назад.

Котта відчув, як в грудях у нього закалатало серце.

— Назон... — почав був він, затинаючись.

Старий хутко підхопив з підлоги прапорця, зібгав його, кинув Котті межи очі й захихотів:

— Назон — то Назон, а Піфагор — це Піфагор. Минула добра година після того, як Котта знайшов

Піфагора, а той усе ще сидів там-таки, під сходами. Марно намагався заговорити Котта до старого, вкотре звертаючись до нього з тими самими запитаннями. Піфагор, Назонів слуга, не хотів нічого чути, хоч іноді квапливо й тихенько починав розмовляти сам із собою, обізвав Котту стервоїдом, що живиться трупами власних родичів і забиває найвірніших своїх слуг. Потім знов захихотів, примовк, [10] далі завів балачки спочатку, але вже про інше, заходивсь обкладати прокльонами якогось диктатора з островів Егейського моря, який щось там витворяв із козами, а після того сам, власноручно, вкорочував їм віку. Згодом Піфагор став привітнішим, навіть плеснув у долоні й захоплено розповів про диво переселення душ; він і сам, мовляв, уже пожив у подобі саламандри, гармаша й свинарки; а кілька років довелося бути й безокою дитиною, поки те нечестиве тільце зрештою зірвалося зі скелі й утопилось у морі.

Котта вже й не намагався перебити старого, тільки мовчав та слухав. Піфагор жив у своєму світі, й шляху до того світу, здавалося, немає. Аж згодом, коли слуга почав примовкати й надовго западала тиша, Котта озвався знову — спершу поблажливо, як ото розмовляють із недоумкуватими, лише для того, аби, може, все ж таки викликати в нього довіру. Та зрештою Котта збагнув: розповідає він тільки для того, щоб цій плутаній балаканині під сходами протиставити лад і здоровий глузд знайомого йому світу, протиставити Рим парадоксові отої шовковиці в снігу за вікном, кам'яним пам'ятникам у глушині, трахілській пустці.

Він розповідав слузі про шторми, пережиті в морі, й про те, як сумно було в останні дні перед дорогою, говорив про гіркуватий присмак диких помаранчів у Сульмонських гаях і все далі заглиблювався в минуле, поки зрештою знов опинився біля пожежі, яку дев'ять років тому побачив у Назоновому будинку на п'яцца дель Моро. З балкона кімнати, в якій зачинився Назон, курився дим. З відчинених вікон летів, наче сніг, попіл, а в передпокої, серед спакованих речел та зайчиків, що їх кидало на мармурову підлогу надвечірнє сонце, сиділа й плакала жінка. То був останній Назонів день у Римі.

Як ото смерть іноді відчиняє найнеприступніші двері і впускає не тільки родичів та друзів, а й тих, хто жалобу вдягає з обов'язку, впускає навіть просто цікавих чи й зовсім байдужих людей, так і в ті дні двері до будинку на п'яцца дель Моро, схованого за кипарисами та крислатими соснами, нагло розчахнула звістка про те, що Назон мусить їхати у вигнання. І хоч страхополохів це лихо налякало й вони воліли не показуватися в тому домі, на сходах і в салоні стояв натовп, і атмосфера тут панувала похоронна. Люди приходили, прощалися і знову йшли собі, а з ними приходили й ішли продавці лотерейних квитків, жебраки та вуличні хлопці, що пропонували букети лаванд, а самі [11] тим часом крали зі столів келихи та столове срібло. Але на це ніхто вже не зважав.

Тільки після тривалих умовлянь Назон — блідий, із чорними від сажі руками — відчинив тоді двері своєї робочої кімнати. Синій килим на підлозі був геть устелений попелом, наче снігом; на столі, інкрустована деревом поверхня якого від жару потріскалась лусочками й поскручувалася, протяг гортав стоси обвуглених паперів; на полицях та в нішах дотлівали зв'язані в паки зошити й книжки. А одна купа все ще тліла. Назон, як видно, пройшов із вогнем повз папери так, як ото церковний служка обходить із запаленою свічкою канделябри; власні рукописи й нотатки поет попідпалював просто там, де в кращі часи складав їх вельми дбайливо. Сам Назон був живий-здоровий, а його праця обернулася на попіл.

Піфагор сидів, поклавши голову на коліна, і того, про що розповідав Котта, здавалося, не чув і не розумів. А Котта підтяг табурета ближче до сутіні під сходами, сів і почав мовчки чекати, поки слуга підведе очі.

Звичайно, пожежа на п'яцца дель Моро поглинула тільки рукописи Назона. Ті його елегії та притчі, які доти були опубліковані й зажили слави або хули, на той час уже давно лежали в сховищах державних бібліотек, у домівках шанувальників та в архівах цензури. А одна газета в Падуї, яку конфіскували ще в день її виходу, в своєму коментарі навіть твердила, що Назон попідпалював усе лише на знак протесту проти заборони його книжок та вигнання з Рима.

Однак люди тлумачили цю подію по-різному. Палити книжки? То він зробив так зі злості й розпачу, здорового глузду в його вчинку немає. Розважливий крок? Просто він збагнув, у чому полягає суть цензури, і сам знищив те, що було невдале чи двозначне. Застрахував себе. Зробив признання. Надумав завести людей в оману. І таке інше.

І все ж це спалення, попри всі припущення й підозри, залишилося такою самою загадкою, як і причина Назонового вигнання. Влада мовчала або ж одбувалася відмовками. Та коли минуло кілька років і один із рукописів — доти всі вважали, що він уже давно в чиїхось надійних руках — безслідно зник, у Римі почали помалу здогадуватись: пожежа на п'яцца дель Моро — то був не розпач і не протест. То було справді знищення. [12]

II

Ліліпут Кипарис приїхав в обідню пору. Він з'явився на набережній вулиці з хмари куряви — із першої ще холодної куряви в цьому році. Запряжений двома буланими фургон котивсь, як і багато років доти, уздовж моря, а Кипарис, безладно цьвохкаючи над головою батогом, без угаву викрикував у бік міста імена кіногероїв та героїнь. У такий спосіб ліліпут ще здалеку повідомляв про втіху, страждання, смуток і всілякі пристрасті в тих кінофільмах, які він показуватиме наступні вечори на побіленій вапном облупленій стіні Тереєвоі різниці. Одне слово, Кипарис, кіномеханік, приїхав. Але була ще весна. У винаревому погрібку, біля розпеченого ковальського горна, у бакалійній крамниці Феме чи десь у напівтемному складі — повсюди в місті люди кидали роботу, підходили до дверей або прочиняли вікна й збентежено дивилися на хмару куряви, що поволі сунула вулицями. Кіномеханік. Це вперше Кипарис приїхав до Томів не в серпні, а напровесні.

Як і всі роки доти, за фургоном стомлено тюпав на довгому налигачі худенький олень. Ліліпут завжди показував його по селах на узбережжі й називав королівською твариною своєї батьківщини, що, за його словами, лежала десь у підніжжі Кавказьких гір. Кипарис примушував оленя танцювати дибки під деренчливу маршову музику, а після цього фокуса часто нахиляв до себе важку голову оленя, щось шепотів йому на вухо своєю дивною, лагідною мовою і щороку продавав у селах скинуті оленячі роги тому, хто найбільше платив, — якомусь любителеві трофеїв, для кого ті роги потім ставали спогадом і свідченням непогамованих мисливських пристрастей. Бо в непрохідних тернистих лісах узбережжя не водилося жодного Оленя.

На майдані перед крамницею Феме навколо Кипарисового фургона вже збиралися старі люди, нероби, кілька сірих облич із процесії на березі, замурзані, полохливі діти. [13]

Батт, крамарчин син, обнюхував боки в коней, від яких ішла пара, й пальцями стирав з їхніх ніздрів піну. "І чого це Кипарис так рано? — з подивом питали люди в гурті, поки кіномеханік розпрягав буланих. — Чом не в серпні, як завжди? А попони, а так гарно розмальований фургон, а оздоблена мідними бляшками та цвяшками збруя — все вже інше, нове? Таке все гарне..."

Кипарис підвів напоїти коней до кам'яного жолоба, з якого злетіло кілька лисок, і сипнув оленеві каштанів та пригорщу сухих трояндових бруньок. Пораючись, він, як завжди, не переставав безтурботно базікати тоном, який для мешканців залізного міста був незвичний і чужий: мовляв, такому чоловікові, як він, Кипарис, пори року — не закон, і він не збирається ждати літа, щоб приїхати. Навпаки, хай літо саме здоганяє його, Кипариса. Бо де з'являється Кипарис, там завжди настає серпень. І ліліпут засміявся. А збрую він, мовляв, заробив за три кіносеанси на ярмарку у Візантії; цій збруї ціни немає. Там-таки один художник, що розмальовує куліси в театрі, оздобив фургон сценою смерті грецького мисливця Актеона, недоумка, що просто безглуздо пустився духу в зубах власних собак. І ота темно-червона фарба, розбризкана на складках парусини, і яскраві плями — все це Актеонова кров. І Кипарис знов засміявся.

Отаким чи десь таким знали ліліпута більшість людей у Томах. Він завжди не просто розмовляв, а розповідав усілякі історії, байдуже про що йшлося — про те, звідки й куди їде, чи про хитру механіку чорного матового проектора, схованого в оббитому тканиною ящику, — стрекотливої машинерії, в яку Кипарис закладав цілі людські долі й переводив їх у світ рухів, у життя. І щороку під ліліпутовими руками на Тереєвій стіні поставав світ, який мешканцям залізного міста видавався таким далеким від їхнього власного світу, таким чарівним і недосяжним, що потім, коли Кипарис знову зникав у безміру часу, вони ще цілими тижнями все тлумачили та переповідали фільми, які відмерехтіли, згасли й знову спалахнуть на облупленій стіні аж за рік.

Кипарис любив своїх глядачів. Коли після тривалих приготувань проектор нарешті показував збільшений до величезних розмірів образ кіногероя й стіна різниці ставала ніби вікном у праліси та пустелі, ліліпут нишком сидів у темряві й спостерігав за обличчями людей. їхні міни у синіх відблисках іноді нагадували йому про глибокі й [14] нездійсненні власні бажання й прагнення. Кипарис, який, навіть ставши навшпиньки, міг зазирнути в очі лише згорбленому каліці або комусь поставленому навколішки і якому дворняга здавався здоровенним телям, — у такі хвилини Кипарис уявляв себе високим струнким чоловіком, величним і шляхетним. Йому хотілося піднестись над рештою людей. І Кипарис, що побачив більше міст і проїхав своєю парою більше боліт та пустель, ніж будь-який томський торговець спроможний був собі уявити, — в такі хвилини Кипарис тужив за земними глибинами й за надхмарними висотами, за постійним місцем під незмінним небом. Бувало, під час сеансу він, замріявшись, засинав, і йому снилися дерева — кедри, тополі й кипариси, снилося, що його груба, зморшкувата шкіра вкрилася мохом. Нігті на ногах у нього раптом відпадали, а самі його криві ноги пускали коріння, яке швидко росло, міцніло, ставало цупкішим і починало все глибше й глибше зв'язувати його з тим місцем, де він стояв. А навколо серця в нього залягали захисні кільця років. Він ріс.

І коли потім Кипарис, прокинувшись від деренчання спорожнілої бобіни чи шурхоту порваної стрічки, підхоплювався, то в ногах у нього ще тихенько порипувала деревина, а в руках погойдувалася крона, в якій заплутавсь вітер. У ці бентежні хвилини пробудження, коли ліліпут Кипарис іще відчував у ногах прохолоду й радощі землі, а руками вже хапався за бобіни, крильчасті гайки та лампи, його сповнювало щастя.

У Томах були тільки дві великі будівлі: різниця та похмура, зведена з піщаникових блоків церква, неф якої прикрашали вологі вінки з паперових квіток, укриті пліснявою картини, якісь вивихнені, немовби в страшних муках застиглі лики святих та залізна постать Спасителя. Взимку постать була така холодна, що в парафіян, які з розпачу цілували їй ноги, іноді навіть губи приставали до металу. Якщо не рахувати різниці й цієї церкви, то в Томах не було жодної зали, жодного приміщення, яке вмістило б Кипарисових глядачів, не кажучи вже про його величезні живі картини.

Отож увечері цього на диво лагідного квітневого дня, в пору, коли можна було сподіватися й крижаного урагану з північного сходу, який шарпає віконниці й бряжчить склом навіть у глибині самих будинків, мешканці Томів сиділи просто неба на дерев'яних лавах за різницею й чекали початку першої з тих драм, що їх Кипарис розхвалював [15] від самого полудня. З гучномовця, прикрученого дротом серед гілля на сосні, долинав стрекіт цикад. Глядачі сиділи тісно одне побіля одного; багато з них позакутувалися в ковдри з кінського волосу, і пара з їхніх вуст вихоплювалася білими, як узимку, хмарками. Але навколо проектора, як і літніми вечорами в минулі роки, несамовито пурхали метелики, і коли котрийсь із них, торкнувшись гарячого скла, падав мертвий, то здіймалася кучерява цівочка диму, й крамарці Феме здавалося, ніби в бездонній порожнечі неба вона бачить літнє сузір'я. Та ось на Тереєвій стіні спалахнуло світло. Настав, отже, серпень.

Око проектора неквапно, ніби знічев'я, ковзнуло вглиб краєвиду, пройшлося понад пінієвими борами, пасмом чорних пагорбів, дахів, далі — понад довгими гребенями прибою, обігнуло звивистий берег, пірнуло в густу тінь алеї, а тоді знов повернулося до палацу, що стояв серед ночі, немовби яскраво освітлене прогулянкове судно. Склепіння, аркади, під'їзди, висячі садки. Потім око стало придивлятися пильніше й спокійно оглянуло пілястр та карнизи на фасаді; раптом далеко збоку на мить невиразно проступило вузеньке вікно. І око, так наче його потяг до себе магніт, метнулося до того вікна й на хвилю затрималось на обличчі якогось молодика в тьмяно освітленій кімнатці, а тоді на його вустах, і вуста ці промовили: "Я піду". Тепер око опустилося нижче й попливло вбік — туди, де стояла, прихилившись по одвірка, жінка. Вона прошепотіла: "Не йди". Батт, побачивши в її очах сльози, застогнав. Феме пригорнула сина й, поклавши йому на лоб долоню, заспокоїла його. У садку навколо палацу надривалися цикади, гілки на цитринах аж угиналися від плодів. Але тепло від залізних чанів-грілок, що стояли за різницею, помалу просякало запахом крові та гною. Ті зажурені чоловік і жінка на Тереєвій схіні були, певно, видатні люди. Феме двічі перепитала, як їх звуть, хоч імена їхні вже давно пролунали крізь сичання та потріскування гучномовця: її звали Алкіона, його — Кеїк. І прощалися вони так ніжно, так тужно, як на узбережжі залізного міста не прощалися ще жоден чоловік і жодна жінка.

Але чого він од неї йде, глядачі ніяк не могли збагнути; вони все бурчали і невдоволено озиралися на кіномеханіка. Люди бачили, як закокані обіймаються й довго так стоять, бачили їх на побіленій стіні в сякій-такій одежі, а потім і без нічого, зле розуміли тільки те, що страждання в тій обвішаній килимами кімнатці нестерпні. Та потім глядачі [16] схилилися на бік Алкіони — вони просто не в змозі були збагнути, що хтось може знехтувати своє кохання.

Кеїк, володар того палацу, огорнених ніччю земель і сторожових вогнів, що палали за палісадами й у дворах, говорив, мабуть, про глибоке сум'яття в своїй душі, про сподівання на щасливе пророцтво, про паломництво в Дельфи... А може, про якийсь військовий похід? Ні, він говорив про неминучу подорож морем. А потім Кеїк пішов. Решта вже не мала значення.

Коли звістка про те, що Кеїк відпливає, вихопилася з тісних кімнат та коридорів на подвір'я, про це заговорили вголос. П'яні конюхи почали ганятися за жінками, яким напередодні підливали до супу та гарячого глінтвейну кінський збудник, гадаючи тепер, що завдяки цьому любовному трунку нарешті пірвуть у темряві те, що вдень із їхніх рук вислизало. Згори, з фортечних мурів, долинав регіт чатників, які гасили передчуття небезпеки спраглими ковтками пекучої сивухи із сулії, передаючи її з рук у руки. В одній свинарні опівночі спалахнула пожежа, але в палаці про це навіть не чули; вогонь погасили самі свинарі. Всі придворні стали уникати свого володаря, його законів і приписів, так наче він уже давно відплив і пропав безвісти.

Цієї серпневої ночі допізна світило сяйво Кеїкової влади, вистачало вже самого відблиску цього сяйва, щоб зберегти будову його владарювання. Варта мовчки стояла на чатах, а слуги мовчки виконували накази. Та ось ця будова захиталася й почала розвалюватись, так наче на кожному палісаді, на кожнім укріпленні й мурі вже проклюнувся здогад, що цього разу володар вирушає з дому назавжди.

А Кеїк, здавалося, вже не мав сили втішати дружину. "Місяців півтора, може, два",— сонно прошепотів він і сховав обличчя на плечі в Алкіони. Мовляв, кілька тижнів, і він повернеться додому щасливий, радісний, живий-здоровий. І заплакана Алкіона кивнула головою.

Немов пір'їнка, граційно здіймалась і опускалася на мерехтливій воді у чаші гавані чорна бригантина; на поруччі горіли смолоскипи, в трюмі часом побрязкували ланцюгами поснулі тварини. Кеїк знеможено спав в обіймах дружини.

Сцену цього мирного спокою Терей голосно прокоментував непристойним жартом, але ніхто його не підтримав, не засміявся. Та ніхто й не закликав помовчати, коли він заходився на все горло навчати нещасних уму-розуму. [17] Терей був чоловік запальний і не терпів, коли йому перечили. Люди бачили: він цього дня — а то був день забою — багато годин працював у кривавій піні струмка. В мілкій протічній воді Терей розбивав тваринам голови. Тої миті, коли його довбня з тріском опускалася межи очі спутаній худобині, решта звуків на світі ставали такими нікчемними, що навіть дзюрчання струмка на хвилю, здавалося, змовкало і оберталося в тишу. Наприкінці такого дня, коли Терей, з голови до ніг обляпаний кров'ю, накладав на вантажну машину старанно розібрані туші, а собаки на березі гризлися за рештки тельбухів, різник бував дуже стомлений, знервований та лютий, і всі його уникали. Цього вечора поруч із Тереєм сиділа, захоплена сценою прощання, і Прокна, його дружина — гладка, бліда жінка. Іноді різник на кілька днів зникав із міста, і не було великої таємниці в тому, що тоді він зраджував Прокну з якоюсь повією — вона жила десь у горах, і її голос чув раз тільки один вівчар. Лише Прокна, здавалося, ні про що не здогадувалася. Страждаючи, зле не ремствуючи, вона супроводжувала чоловіка в цьому ненависному їй житті й робила все, що Терей від неї вимагав. Від чоловіка Прокну захищало тільки одне — чимдалі гладкіше тіло, ота пропахчена всілякими мазями та оліями гора жиру, в якій ця колись тендітна жінка, здавалося, помалу зникала. Терей бив її часто, мовчки й без люті, як бив приведену йому на забій худобу, — так, ніби кожен удар мав служити лиш одному: заглушити в ній жалюгідні рештки волі, а також відразу, яку ця жінка відчувала до нього. Того самого дня, коли Терей із Прокною справляли весілля, в Томах бачили лихий знак: на гребені їхнього даху нерухомо, нікого не боячись, сидів здоровенний пугач — провісник біди, птах, що всім молодятам пророкує безрадісне майбутнє.

Нарешті Терей замовк. Алкіона лежала поруч із заснулим чоловіком, ніби заклякла. Вона чатувала з розплющеними очима й не важилася навіть поворухнутись, щоб Кеїк не прокинувся, не зітхнув і вві сні не відвернувсь од неї. Тепер вона була на самоті зі своїми страхами. І Кипарисів проектор показував усі ті страхи, які Алкіона сама весь вечір довго заклинала, намагаючись умовити Кеїка зостатися чи бодай узяти її з собою, щоб вона загинула разом із ним. В уяві Алкіони поставало нічне море й немов захаращене руїнами небо; хвилі і хмари з гуркотом громадилися в одноманітний сірий хаос, що з кожним її подихом [18] дибився горами й провалювався в безодню. Потім крутими схилами з сичанням поповзли спінені лавини. Алкіона бачила обважнілі від дощу, пошматовані вітрила, на диво виразно бачила кожен шов, кожнісіньку ниточку на парусині. Нечутно переламалася щогла. Потім через сходні в пітьму середньої палуби з гуркотом ринув стрімкий потік — так навально, як на каскадах струмка в Томах. Водяні струмені, завтовшки як дерево, вдарили крізь люки всередину приреченого судна, а порив вітру підкинув високо над ним альбатроса, обламав йому крила й жбурнув цей кавалок м'яса та пір'я у воду. Коли в спалаху блискавки на мить знов показався обрій, його доти спокійна, плавна лінія була позублена гребенями хвиль, наче полотно пилки. Над тими зубцями тепер курилося вже інше, чорне небо, воно шалено наближалось і нарешті зімкнулося над усім, що з самого початку не належало до моря. Судно затонуло, А все, що перед цим опинилося за бортом чи ще намагалося врятуватись, ринуло спіралями вслід за судном углиб, у морську безодню — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше. Насамкінець у вирах та водовертях закручувався вже тільки пісок із дна.

Дивитися на це було страшенно смішно. Глядачі на дерев'яних лавах знали, що таке шторм на Чорному морі, й, поки тривала катастрофа, вже давно збагнули: оті картинки на Тереєвій стіні — всього лиш примітивний обман, а сам океан — насправді, либонь, не що інше, як тепленька, збурена в діжці вода, і затонуле судно навряд чи більше за іграшку. Хоч у Томах такі фокуси люди вже бачили і в сі "і будні протягом року часто мріяли про ці спокусливі розваги, однак те, що Кипарис показував цього вечора, можна було перевірити, бо це, зрештою, нагадувало їхнє життя, їхні біди на березі й у морі... І навіть недоумкуватий Батт зрозумів, що в тих сценах шторму нема нічого справдешнього. Ламалися іграшкові щогли, рвались іграшкові вітрила, та й сам ураган здіймало, певно, звичайнісіньке вітряне колесо, схоже на вентилятор, яким ліліпут охолоджував перегріті лампи в своєму проекторі. Торік Тереїв син Ітіс покалічив собі пальця, стромивши його в цей хурчливий вітрячок, і лопаті розбризкали хлопцеву кров дрібнесенькими крапельками по всій ліліпутовій машинці.

Назрівала криза. Коли ліліпут збагнув, що його драма ось-ось утратить усю глибину й силу, він посилив музику та гуркіт шторму і так заглушив грубі насмішки глядачів. [19]

Аж тепер серед розбурханого виру на екрані Алкіона побачила свого коханого. Кеїк плив, ухопившись за колоду, сам серед спінених хвиль. У чубі в нього вилискували водорості, на плечах виднілися морські анемони та мушлі; він простяг до Алкіони закривавлену руку й розтулив рота, силкуючись щось закричати, але з рота не вихопилося жодного звуку. Натомість закричала Алкіона. Закричала й прокинулась. І побачила, що Кеїк, спокійно, глибоко дихаючи, спить поруч. Однак це її не втішило.

Другого ранку в гавані спроквола маяли прапори. Перед трапом бригантини Кеїк і Алкіона мовчки зупинилися. Потім Кеїк почав сходити на борт, раз по раз оглядаючись на цьому недовгому крутому шляху, а тоді все ж таки став, сперся на поруччя й довго стояв. Тим часом бригантина почала вибиратися з густого лісу щогл та рей, що стогнали й зітхали, у відкрите море і невдовзі зникла з очей. Від цієї хвилини на різниковій стіні все відбувалося так, як Алкіоні й приснилося, тільки ще похмуріше.

Ввечері третього після відплиття дня здійнявсь отой шторм з Алкіониного сну. Кеїкові супутники докладали неймовірних зусиль, щоб уникнути трагічного кінця, впадаючи в розпач, викидали за борт усе, що можна було, і нарешті здійснили жертвопринесення. Але судно вже являло собою, по суті, гору уламків і невблаганно тонуло. Один з матросів вирішив випередити те, що неминуче мало трапитись, скочив за борт і втонув, ставши першою жертвою. Решта його товаришів боролися за життя ще годину чи й довше, а тоді також загинули. Кінець кінцем Кеїк зостався сам — так, як Алкіоні й привиділося; вчепившись за колоду, він хрипко кашляв і шепотів її ім'я — останню свою надію. Тепер Кеїк збагнув, що його щастя — не в Дельфах і не в святинях, а в Алкіониних обіймах. О, тепер він на крилах полетів би до коханої дружини, на ту землю, по якій вона ступала, на суходіл!.. Потім хвилі зімкнулись і над ним. На колоді зосталися тільки плями крові, що їх скоро змила вода, та кілька клаптиків шкіри; потім на колоду посідали морські птахи і склювали й ці рештки. І ось море заспокоїлось.

На майданчику за Тереєвою різницею похолоднішало. В чорних кронах дерев, у лабіринті міських вуличок і в кутих оздобах клубочився туман, який щовечора підіймався від берега, а вночі осідав інеєм. На Кипарисовому фургоні замерехтіли перші крижані іскринки. У чанах-грілках уже ледве-ледве жевріло — до них нічого більше [20] не підкидали. Глядачі знали, скільки звичайно тривають Кипарисові драми, вже здогадувалися, що й ця добігає кінця, і починали висловлювати вголос свої припущення щодо того, чим усе скінчиться. Ліліпут змирився з поразкою і притишив звук.

Алкіонин сон збувся; але вдова так само сиділа з двома подругами серед лаврових та трояндових кущів на терасі палацу й шила сукню — вона хотіла вбратися в неї на свято, коли повернеться Кеїк. У думках Алкіона вже давно завершила цю роботу, сплітала гірлянди, бачила, як Кеїк підіймається узвозом, підходить до неї, розкриває обійми...

— Потонув! — вигукнув Батт і зареготав, радий, що саме він, він дізнався про таку важливу новину раніше за ту красуню на стіні, раніше за решту людей. — Потонув! Він же потонув!

Щодня вранці, ополудні й увечері Алкіона йшла, бігла на берег, до болю в очах удивлялася в мерехтливу далечінь і не вірила у власний сон. Але надія її повільно, як і саме життя, згасала. А потім у гавані одного дня причалила іспанська галера, вона підібрала в морі п'ятьох потерпільців. Наче фурія, кинулась Алкіона крізь натовп на пристані; ридаючи ридма, вона розштовхувала всіх, хто опинявся в неї на дорозі, так ніби ще можна було щось урятувати там, де сталася катастрофа. Обличчя в тих п'ятьох моряків були обпечені сонцем і роз'їдені сіллю, губи вицвілі, а плечі такі зранені, що нещасних навіть не змогли вдягти, і їх тільки обгорнули світлими полотняними накидками, крізь які помалу сочилася сукровиця. Двадцять три дні, розповідали люди на пристані, цих п'ятьох носило на залитому хвилями плоту, весь той час вони майже нічого не їли й тільки двічі, як пускалася злива, пили воду. Похитуючись на ногах, не відповідаючи на жоден оклик, бідолахи рушили крізь натовп. Один із врятованих, мабуть, стратився розуму: він то заходився реготом, то по-собачому скавучав, то скидав догори руки й падав на бруківку. Його ставили на ноги й вели далі. І раптом Алкіоні здалося, що в його обдертому, спотвореному обличчі вона впізнала риси свого чоловіка; серед тих наривів та рубців горіли Кеїкові очі. Алкіона кинулася нещасному на груди, почула, як він застогнав, і нарешті побачила, що перед нею не Кеїк, а образ смерті. П'ятеро потерпільців були зовсім чужі, нетутешні люди. Про Кеїкову бригантину вони нічого не знали, не пам'ятали жодної іншої катастрофи, крім своєї.

До палацу Алкіона вже не повернулась. Вона залишилася [21] ближче до моря, до прибою й до надії, що течія, може, зласкавиться й винесе їй до ніг бодай Кеїкове тіло. У ці дні її слуги перенесли хатнє начиння, одяг та кошики з хлібом, в'яленим м'ясом і плодами до печери, вхід у яку був між височенними, ніби вежі, обліпленими чаїним та пеліканячим пір'ям скелями. Виконавши востаннє волю своєї господині, слуги розійшлися хто куди. Алкіона зосталася з однією служницею, своєю подругою, в темній печері, тоді як на узбережжі влада того, що пропав безвісти, геть занепала. П'яні конюхи тинялися на пристані та ринках в одязі Кеїка, наслідуючи його руки й голос, і жбурляли пляшками та камінням у його статую. В залах та аркадах палацу бешкетували злидарі. Коні, свині, голуби, павичі і навіть кімнатні собачки повтікали з відчинених кліток, хлівів та загорож і розбіглися в бур'янах. А тих тварин, що лишалися, люди порозкрадали чи позабивали.

Алкіона нічого цього не помічала, не бачила. Вона сиділа при вході до печери або на березі, невидющими очима дивилася в далечінь, а то раптом схоплювалася на ноги й бігла мілководдям уздовж гребенів припливу й плакала, і задихалась, поки служниця наздоганяла і обіймала несамовиту свою господиню, яка вже не чула ні вмовлянь, ні слів розради. Потім сиве море спокійно слалося до ніг двох жінок, а небо над цим сивим морем іноді робилося високим і страшним, а тоді знов нагло опускалося вниз і зависало над водою — холодне, непроглуне. Так настала зима.

Декотрі глядачі — з нетерплячки чи тому, що так швидко похолоднішало, — повставали зі складаних лавок і грілися довкола погаслих чанів-грілок: притупували ногами, ляскали себе руками по плечах. Коли це молодиця в передньому ряді як зойкне! То виявилась Прозерпіна — жінки в залізному місті шепотіли межи собою, що вона бігає за всіма чоловіками. Феме, прикривши долонею рота, бувало, казала комусь у крамниці, що ця молодичка виставляє себе напоказ перед торговцями худобою, як корова, а перед шукачами бурштину — як коштовний камінь. А хіба Прозерпіна, мовляв, не пряла очима отому римлянинові?! А вона ж уже кілька років заручена з Дітом, германцем, якого на це узбережжя закинула вже забута війна; в Томах його називали не інакше, як "багатій", бо він двічі на рік одержував морською поштою гроші з інвалідського фонду. Але найстрашніша хвороба, на яку страждав Діт-германець, була туга за маршами та фрісландськими лісами. Про Фрісландію він частенько розповідав, [22] коли стриг овець. Умів стригти й чуби та бороди, зашивати рани, варив усілякі мазі й продавав зеленкувату цілющу наливку — про цю наливку Діт казав, нібито вона походить із картезіанських монастирів у Швейцарії. А коли всі його засоби виявлялися марними й не допомагали хворому, Діт ховав небіжчика й ставив на могилі надгробок.

Цього вечора Прозерпіна була лиха на свого нареченого й сиділа далеко від нього; вона й досі притискала до губів долоню й некліпно дивилася крізь прогалину в тумані, що поволі пропливав повз Тереєву стіну, на довгий білий риф неподалік від берега. Там лежало Кеїкове тіло, і його вже ледве діставали легенькі хвилі.

Алкіона, що, як і всі дні доти, сиділа на березі, мовби прокинулася від зляканого Прозерпіниного зойку, підвела голову й теж уздріла мертве тіло. Як же близько й виразно в її уяві раптом постало Кеїкове обличчя, кожнісінька його риса, кожнісінька міна! Чи ж схоже ще на прибитий до берега труп те зображення, яке вона носила в медальйоні на грудях? Не тямлячи себе, Алкіона підвелась і несамовито кинулася в бік скель, до того рифу. Нарешті їй є куди бігти! Вона перескакувала з каменя на камінь, прослизала крізь розколини в брилах, просто-таки летіла над узбережними бескидами. Але потім те пасмо туману закрило стіну, і стало погано видно. На мить глядачі стратили з очей охоплену розпачем жінку, а наступної миті побачили вже тільки птаха-зимородка, який шугнув понад скелями. Тріпочучи крильми, він завис над хвилями прибою, а потім, граційно змахнувши кілька разів, підлетів до трупа й сів на його розкльовані стерв'ятниками груди. Кеїк. Довкола його склеплених очей виступала сіль, а в кутиках рота — піна. Здавалося, зимородок пестить крильми обдерте й подовбане дзьобами обличчя, щоки, чоло. І раптом з цією знівеченою подобою щось сталося, раптом збляк на ній ліловий колір і чорнота тління, від брудної піни, в чубі залишився тільки вінчик із легеньких пір'їн та білих, свіжих пушинок, і очі-перлини розплющились. Потім над морською поверхнею, пойнятою легеньким бризом, підвелася гарненька голова з дзьобом і, рвучко обертаючись, наче аж здивовано роззирнулася навкруги; невеличке, вкрите пір'ям тільце, б'ючи крильми, випросталось і струснуло з себе солону піну, воду й струпи на ранах. І глядачі, які бачили вже не труп і не вбиту горем жінку, а двійко зимородків, що злітали над морем, усе зрозуміли; [23] дехто навіть з полегкістю засміявся й почав плескати в долоні. А на стіні вже з'являлися й зникали слова. Імена акторів, композиторів, художників. І також висловлена комусь подяка. Потім Кипарис почув, як заторохтіли бобіни, й потягся рукою до кнопок. Тереєва стіна погасла. В Томах стояла ніч. Із моря віяв колючий вітер і відносив угору, аж на гірські схили, собачий гавкіт, гомін із винарні та розмови глядачів, що поверталися додому. Аж у густих чагарях край стежки на Трахілу вітер, здавалося, губив рештки звуків залізного міста й ставав шумливим і легким.

III

У той час, як на Тереєвій стіні ще бушував шторм і різницю омивали хвилі прибою, Котта високо в горах марно намагався засвітити світло. У поетовому будинку панувала темрява. Кіптявий гніт у гасовій лампі, що погойдувалася на мідному ланцюжку над вогнищем, після кожної Коттиної спроби тривожно спалахував, тільки на мить осявав кімнату і вперто гаснув. Обидва чоловіки знов повклякали, мов нічна сторожа, хто де був: чорна Коттина постать, обриси якої ледь вимальовувалися на тлі вікна, і Піфагорова — нерухома й невидима в тепер уже непроглядній пітьмі під кам'яними сходами. Присутність Назонового слуги час від часу виказував тільки ядушний клекіт його дихання. Обидва мовчали. Вони сиділи так уже цілу годину, і Котта в цьому мовчанні й цій застиглості, у цьому повному самозаглибленні зрештою помітив єдино можливу в такому гірському закутні форму буття; згодом трахілська тиша навіть видалася йому достатньо глибокою, щоб поглинути гомін решти світу й заглушити гуркіт каміння у високогірних ущелинах, падіння мурів і дерев, стугін мануфактур у поневолених провінціях. А також голоси — незліченні голоси люті, ніжності й страху. І цокання куль із слонової кості на більярдних столах у гральних салонах на п'яцца дель Моро також... [24]

Тут, у горах, світ німував, і саме тут Котта згадав про нього. Як ото, буває, з дна копанки підіймаються повітряні бульбашки, так і з глибини його свідомості випливали картини, зринали із забуття і, випірнувши нарешті на поверхню, знов оберталися в ніщо: картини, що, з'являючись, одразу прибирали чітких обрисів, так ніби лише холод у цих горах, трахілські руїни та присутність божевільного старця саме й були потрібні для того, щоб ці картини спливли на пам'ять. Те, про що Котта кілька годин тому розповідав слузі й у чому присягався, тепер і без слів нечутно ставало історією. І все ж складалося враження, ніби Піфагор, хоч Котта й мовчав, так само слухає, ніби якийсь вихор підхоплює один по одному ці німі спогади й несе їх у пітьму під кам'яними сходами. Так постали й розтанули розкоші Рима, червневе сонце у вікнах палаців, колихкі тіні кипарисів на стінах Назонового будинку, вікна якого тепер були забиті дошками; далі — потоки машин у вечірньому місті, що тяглися під платанами на бульварах, немовби вервечки лискучих комах.

Піфагорове дихання перейшло в тривалий, задушливий кашель, а кашель — у тишу. Потім на Котту посунула тінь згорбленого чоловіка. Піфагорова тінь. Просидівши неприступно кілька годин під сходами, слуга нарешті заспокоївся, підійшов до римлянина, обережно поклав йому на плече руку й прошепотів:

— Чого ти хочеш?

На мить Котта відчув ту панічну безпорадність, яка охоплювала його щоразу, коли нічне небо над Сульмоною прокреслював короткий розпечений слід метеора і, за звичаєм забобонних людей, треба було, поки зірка не погасне, встигнути задумати бажання. І ось тепер відблиск метеора знов повернув його до будинку на п'яцца дель Моро. Там горіли Назонові книжки — власне, в полум'ї рукописів горіла одна-єдина книжка. Вже сама її назва була в столиці імператора Августа зухвальством і підбурюванням — у Римі, де кожна споруда — то монумент владі, що підтверджує її могутність, непорушність і вічність. Ту книжку Назон назвав "Метаморфозами", тобто "Перетвореннями", і за це мусив відбувати спокуту на Чорному морі. Котта ніби бачив, як горить книжка, і знову відчув протяг, що гортав тоді припалені сторінки.

Нарешті Котта обернувся до Піфагорової тіні й відповів:

— Книжку. [25]

Книжку? Тінь, так наче її раптом піддали анафемі, відсахнулась. Потім у кімнаті спалахнуло світло. Назонів слуга стояв тепер, схилившись над вогнищем; лампа, яку він щойно засвітив кількома спритними рухами, мляво хитнулася й відійшла на місце. На стінах закорчилися тіні.

Атож, книжку. А він довго її писав, ту спалену книжку? Чотири роки? П'ять? Виходить, Котта прибув ще з тих часів, коли в римських літературних гуртках та в додатках до великих газет це була тема не менш загадкова, ніж невичерпна, коли про "Перетворення" там знов і знов говорили як про Назонів задум. Назон, ходили чутки, у цілковитій тиші працює над своїм головним твором. Тоді у найзнаменитіших театрах імперії, та й у провінційних також, з успіхом ішла його трагедія. Назонові книжки у вітринах книгарень лежали цілими пірамідами, з них викладали мозаїки, і їх увінчував великий його портрет, навіть повії у столичних будинках розпусти прибирали собі імена з його еротичних віршів, видрукуваних високими тиражами. Любовні листи людей із вищого світу нерідко теж являли собою не що інше, як переписані його чудовні елегії. Але згодом Назонове ім'я почали згадувати, коли мова заходила про скандали, про вікна в сад, бенкети, розкоші та всілякі пригоди можновладців... Назон, безперечно, став знаменитістю. Та що таке, зрештою, знаменитий поет? Досить було Назонові десь у шинку в передмісті підсісти до ремісників чи відійти на годину-дві від Рима й заговорити під каштанами сільського майдану з торговцями худобою або в оливковому гаю — з селянами, як одразу ставало очевидно, що його ім'я там уже ніхто не знає і навіть ніколи не чув. Що таке невеличке коло добірних шанувальників поезії супроти величезних мас людей, які в цирку, на стадіоні чи на трибунах уздовж бігових доріжок у захваті кричать до хрипоти в горлі? Назонова слава сяяла тільки там, де було чогось варте друковане слово, і відразу меркла там, де хоч один бігун на довгі дистанції виборював, важко хекаючи, перемогу на гаровій доріжці чи акробат переходив високо напнутою линвою через ущелину вулиці. Оплески в театрі були досить скромним, жалюгідним шумком навіть проти шурхоту одягу десятків тисяч вірнопідданих, що підхоплювалися з місць, коли імператор ступав під свій балдахін у Колізеї. Назон, певно, розумів, що овації в Колізеї — то для поезії недосяжна міра похвали, й усе ж таки іноді він, схоже, піддавався спокусі зазнати саме такого тріумфу і тоді цілими днями блукав [26] поблизу великих стадіонів, сідав там у затінку п

1 2 3 4 5 6 7