Поезії в перекладі Л.С.Первомайського

Неруда Ян

Ян Неруда

Поезії

Перекладач: Л. С. Первомайський

Джерело: З книги: Первомайський Л. С. Твори: В 7-ми т. Т. 6: Переклади. / Упоряд. С.Пархомовського.— К.: Дніпро, 1986.

Балада про польку

Зашуміло слободо?ю — полька в злотні сани сіла,

гриви памороззю вкрито, вороні гризуть вудила,

наче ранньою весною, у повітрі пісня в'ється,

а навкіл у танці молодь скаче, товпиться, сміється.

Полька сіла в злотні сани: як до міста, то й до міста.

"Ну-бо їдьмо, мила полько, путь щаслива, даль іскриста!"

То вже будуть в дальнім місті дивуватися з селянки,

а як жижки загоряться, в танці дратимуть горлянки:

Полька скаче, полька скаче!

Наче постріл, бич ударив. Ну й дорога — коні-змії!

Сніг рипить під полозами, у деревах вітер виє,

пада з радості каміння,— підпираючись скалою,

сивий кряж гірський до танцю в такт киває головою.

От так полька — в грудях ко?лька! Чи така є інша в світі:

очі — зорі, губи — вишні, щоки — дві троянди в цвіті,

радість в тілі молодому, в кожній жилці вабить грою —

вічно в співі, в русі, в танці, під новою машкарою;

Полька скаче, полька скаче!

Пізно вскочили до міста, коні в піні, коні в милі,

гей, смутне ж під вечір місто! Дерева? стоять похилі,

вітром вимело майдани, глухо в вулицях порожніх,

темно в стрісі, наче в лісі, і не видко подорожніх.

Полька скочила на землю, сніг з обличчя витирає:

Дивіться також

"Хто тут є, що не виходить і гостей не зустрічає?"

Роздивилась на будівлі, до віконця підступила,

з хати грубий голос чути: "Що за буря налетіла?"

Полька скаче, полька скаче!

"Чуєш, жінко, полька скаче! Не чекав такого свята!

Припаде тобі до серця, мила полько, наша хата!"

У подружжя молодого в дах покладено сопілки,

з бубнів збито вікна й двері, з скрипок сволоки й причілки,

стіни грають, мов цимбали, а кутки гудуть басами,

а в печі вогні гогочуть не своїми голосами.

"Ну-бо, жінко, до сусідів, не минай лише нікого,

клич багатого й худого, і старого й молодого".

Полька скаче, полька скаче!

Місто збіглося до польки. Привітавсь бідак з розгону,

а багатий скинув шапку, а король зсмикнув корону,

а як полька розгорілась,— хто б пізнав між рівних рівну:

міщанин — свою міщанку, князь — князівну, піп — попівну?!

Чути гомін, чути регіт, грають очі, сяють лиця.

Чи то правда, чи то байка — ходить ходором світлиця;

крокви, сволоки і стеля — все гуде, як в лихоманці,

піч — кружляє, стіни — в русі, лави, вікна, двері — в танці;

Полька скаче, полька скаче!

* * *

Як добре те, що з раю нас

ти вигнав, боже наш милий,-

благословляємо праотців,

що нам гріха наділили!

Простуєм весело крізь життя —

у клуночку гріх за спино?ю,

авжеж, без нього у світі цім

і краса не була б красою!

Коли б не гріх, чи гула б земля

навкруг у веснянім співі,

чи тішив би нас троянди цвіт

і личка дівчат вродливі?

Чи верещали б вони отак,

зачувши гомін музики,

чи так від щастя тремтіли б ми,

кажучи їм: навіки?

Спитаймо в місті чи на селі

вродливу чи незугарну,

і кожна в захваті прошепотить,

що грішити — це, ох, як гарно!

* * *

Коли буря у стрісі реве й гуде,

той, у кого є тепла хата,

озоветься зітханням — добра душа:

"Таж надворі бідні пташата!"

Ох, покиньте ви непотрібні жалі!

Тим, хто власних гнізд не звив ще,

щастя випало знати, як буря вночі

бойовою музикою свище,

Як колишеться хвилею темний ліс,

верховіття схиляє голе

і врізаються блискавки в чо?ла скель,

аж здригаються луки й поле.

Чи зламає нас буря, а чи змете,

чи розіб'є об камінь груди —

хай нам вітер провиє погребний псалом

і оплаче земля — не люди.

* * *

Що вже в тім житті моєму днів, немов трави, зів'яло,

що тих квітів піврозквітлих до часу пооблітало!

Що пісень загасло в грудях, що завмерло скарг даремних,

що зітхань було таємних, що тих сліз спливло буремних.

Тільки знов, як після ночі світлий ранок заясніє,

я питаю в хмарних далей: "Де ти, де, моя надіє?"

* * *

Мов леви, грати ми гризем,

мов леви, в клітку взяті,-

ми прагнем вгору до небес,

а до землі прип'яті.

Здається, голос чуть згори:

"Панове, ближче трохи,

підходьте ближче, хоч дарма:

у путах ваші ноги!"

Ми прийдемо! Уже для нас

мала ти, земле, нині,

ми блискавки запряжемо

й сягнем в простори сині.

Ми прийдемо! Наш дух зроста,.

і кров у жилах б'ється,

і серце тужить і горить,

покіль само не рветься.

Ми прийдемо до верховин,

недовго вже чекати,

ми — леви духу — в грати б'єм,

і ми розіб'єм грати!

* * *

Мої пісні привикли вихваляти

за щире співчуття до бідняків.

Авжеж, неважко про ярмо співати

тому, хто сам в ярмі свій вік прожив.

Я знаю бій, що виник не сьогодні

й не завтра скінчиться, одвічний бій —

світанки над колискою голодні

і вечори у тиші неживій.

То бій за шмат насущного, змагання,

в якому виграю?ть лупіж, підлота, мста,

і гинуть на майбутнє сподівання,

і в розквіті надія відцвіта.

Вмій погребати кожної хвилини

ті квіти, що у твій вінок вплелись...

Укриє листя шар вологий глини,-

ти жив, любив, щоб смерть прийшла колись.

* * *

Як тяжко нас гнобить рука лихої долі,

гадаючи, що зморимося ми:

той храм, що ми будуємо за світла,

вона руйнує в час нічної тьми.

Але оті ж тяжкі удари долі

нам мусять дати мудрості ключі:

коли наш храм руйнує ніч,— навчімось

вдень будувать і пильнувать вночі.

Жінка

О, скільки в жінки чарівних принад

і скільки вроди і великих вад!

То, мов голубка, лагідна й одверта,

то, мов їжак, колюча та уперта,

то сяє в усмішці, то гірко сльози ронить,

то горнеться, то все тобі боронить,

то щедра, то скупа, немов жебрачка,

то мудра, то дурна, неначе качка,

то боязка, то смілива й невпинна,

завжди мінлива, мов під вітром хвиля,

вона — дитина, сповнена свавілля,

і тим-то, що вона цілком дитинна,

немов дитину втішную отую,

я до грудей горну її й цілую.

Романс про весну 1848

Завісу час зірвав — змінився світ!

Що сталося з старовиною?

Гей, глянь навкіл — як небовид

буяє юною весною!

Зашумував в лісах вітрів розмай,

і сад співав, співали луки й гай,

співали гори, береги й поля,

співала з нами вся наша земля

і ми співали: воля! воля!

В ті дні величних і щасливих змін,

як сяяла в очах сльозина,

кров червоніла в жилах, мов рубін,

і возвеличилась людина!

В одне зливались день і ніч для нас,

день пристрастю кипів і в снах не гас,

ми вірили — не знаючи кому,

сміялися — й не відали чому,

о перші парості кохання!

Гудів, мов на весіллі, людський рій,

і під далекий гук гармати

свободу здобувати в смертний бій

рушали з піснею солдати.

Перо на шапці, зброя у руці,

і стережись, тиране, йдуть бійці!

Нехай тремтить, хто перетнув їм путь,-

вони життя і тричі віддадуть

за людство і за батьківщину!

Зеленим руном укривався лан,

а день ясний, неначе вмитий,

в блакитний одягнувсь кафтан,

вогнем і золотом прошитий!

До танцю з нами вся вітчизна йшла,

музика наче з-під землі гула,

то сам господь нас в гості запросив,

і усміхнувся, й нас благословив:

"Нарешті й ви людьми зробились!"

В залізничному купе

Вже знову був наш поїзд на розгоні,

колеса, буфери й ресори знову

гриміли, шурхотіли і сварились,

немов зітхали й скаржилися в скрусі,-

уже ми почали нову розмову,

як до купе дверцята прочинились

і чоловік засмаглий, в кожушині,

байдуже кинув нам звичайну фразу:

"Оце якраз кордон минаєм нині!"

І нас замкнув — і всі замовкли зразу.

Лиш чоловік, що був тут при родині,

підвівсь поквапно, повний неспокою,

завісу на вікні одвів рукою,

бо заважала жадібному оку;

його дружина, наче пробудилась,

схопилась миттю й також стала збоку,

чолом припавши до плеча дружині;

а їх дівча — гарнесеньке, нівроку,-

до іншого вікна тихенько стало

і в захваті аж рученята склало.

І я мовчав — не те що говорити,

а гріх було б і слово тут зронити.

Дорога чарівничу владу має —

подорожан, немов братів, єднає;

ми теж зійшлись і зблизились поволі,

і я дізнався за якусь часину

про їхні радощі малі й великі болі.

По цій дорозі вісім років тому

вони лишали милу батьківщину —

недоля в путь їх гнала невідому;

вони у бурі спокою питали,

спинялись, мов птахи, і знов злітали,

лиш на Кавказі, в хаті під горою,

забутий спокій сів при їхнім столі.

Тепер зустрітись з матір'ю старою

до рідного вони вертались дому,

які чуття їм серце хвилювали,

як руки їм тремтіли, очі сяли,

яка тривога пойняла їх знову,

коли ми наближались до кордону!

Не дивно, бачте, що в кутку вагона

я склав з кондуктором таємну змову,

щоб він не дав нам пропустить хвилини,

коли ми в'їдем в межі батьківщини.

Вітчизни край — які слова величні!

Було так тихо, наче в темнім храмі,

коли вгорі гуде орган над нами

і не змовкають, плачуть в серці вічні

надія й туга, мов мишата в тиші.

І я мовчу, лиш потай погляд кину

на тиху, вкрай схвильовану родину:

вуста слова шепочуть невимовні,

а очі в них вогню й вологи повні,

і вії їм важка сльоза колише.

Яке велике слово "батьківщина"!

Почув — і в серці в тебе кров заграє,

коли в тобі не вмерла ще людина.

Я на гірські дивився виднокраї,

на верховинські лісові пустелі,

на дивні ріки і величні гори,

на дикі хащі й замкнені простори,

де бідна хатка тулиться до скелі,

немов дитя покинуте, самітне;

мов біле срібло, сніг лежить в долині,

мов золото, палає на ялині,

і небо над усім пливе блакитне...

Стара краса, але, признатись мушу,

вона цим людям сколихнула душу!

А я? Бувають почування спільні,

проте я тільки свідок випадковий.

Ви плачете? Що ж, плачте — ваше діло.

Авжеж,— та що це в грудях закипіло?

Зненацька серце полетіло д'горі,

і сльози покотились світлі, вільні,

мов дощ блискучий за вікном надворі

упав на землю, радісний, святковий...

Дівчатко підвелось, чолом припало

до матері — обидві аж прозорі —

і щось шепоче. "Ох, облиш, дитино!" —

"Не хочеш?" — "Хочу..." Не почув я далі.

"То дай їй, вже часу лишилось мало,

а це ж зробити треба неодмінно".

І мати, світла, мов зоря, з печалі,

щось з торби подорожньої дістала

і тихо в руки дівчинці поклала.

Маленька скринька, є таких чимало,

а бачу — дорога вона дитині...

"В ній ласощі, напевно, буть повинні?" —

"Ну, розкажи, що в тебе в скриньці, пану!"

Але, хоч як наполягає мати,

соромиться дівча розповідати.

"То я сама розповідати стану!

Коли ми виїздили на чужину,

ми справді дивні речі брали звідци —

взяли з собою й жайворона в клітці.

Почули б тільки, як співав він, пане!

"Де рідний край" і стародавні різні...

Ми завезли його в чужу країну,

він радий був своїй малій зернині,

а в нас, бувало, серце з туги в'яне,-

прислухаємось до тієї пісні

і думаєм, що ми на батьківщині.

Та вранці якось, під осінню зливу,

йому зробилось в клітці не до співу.

Робили все ми, що могли робити,

та хто помер — того вже не збудити.

Тоді в маленьку скриньку ми поклали

замовклу радість, нашу пісню бідну,

і, коли прийде час, пообіцяли,

що покладем її у землю рідну",