Ода піаніно

Неруда Пабло

Пабло Неруда

Ода піаніно

Перекладач: В.Коломієць

Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

Журилось піаніно

на концерті,

забуте, в цвинтарнім своєму фраці,

китову пащу потім розтулило,

і виник біля нього піаніст,

він прилетів із-за куліс, як ворон.

І тут неначе камінь

сріберний упав

(а чи рука)

у вир притихлий:

раптово ніжність потекла,

мов краплі дощові

по дзвону,

мов у будинку, де віконниці забиті,

засяло світло,

чи в міжгір'ї спалахнув смарагд

і зазвучало море,

ніч, луги,

роса

і піднебесний грім,

троянди вся архітектура —

в співі,

і відкотилась тиша

ув альков зорі.

Так народилася

від умираючого піаніно

музика:

русалкою

із катафалка випливла,

із білих його зубів,

і все пішло в знетяму —

і піаніно, й піаніст,

і сам концерт,

все стало звуком,

рікою матерії,

спорудою простою,

світлим дзвоном.

Спустивсь небавом чоловік

із дерева музичного,

злетів,

як ворон, що зі шляху збився,

а чи шалений кабальєро,

китову пащу зачинив,

і піаніно мов позадкувало,

пішло в глиб тиші...