Вірші у перекладі М.Рильського

Некрасов Микола

Микола Некрасов

Вірші

Перекладач: М.Рильський

Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п'ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984

В дорозі

Скучно! Скучно!.. Поштарю меткий,

Ти б розвіяв тяжку мою скуку!

Заспівай-но мені щось про вік молодий,

Про рекрутський набір і розлуку;

Чимсь химерним мене посміши,

Де що бачив чи чув, розкажи —

Веселіше, бува, мені стане!

"Ох, і сам невеселий я, пане!

Лиходійка зсушила, жона!

В домі панськім зростала вона

І вивчала там, біс його зна,

Разом з панною різні науки:

Ну, сказати б то, шити й в'язать,

На варгані тім грати, читать,-

Всі дворянські химери і штуки,

Одягалась не так, як у нас

На селі сарафанниці наші.

А, приміром, у шовк та в атлас,

Їла вдосталь і меду, і каші,

Виступала маніжливо так,

Як і панії, тобто, природні,

А не те вже, що брат наш кріпак,

Але сватав її й благородний

(Бач, учитель був ледь не здурів,

Каже кучер, Іванич Торопка),-

Ну, та щастя їй бог не судив:

Не потрібна в дворянстві холопка!

Наша панночка заміж пішла —

Та й до Пітера, вирване зілля!

Ну, а пан, одгулявши весілля,

Повернувся слабий до села

Та и віддав свою богові душу,

Сиротою зоставивши Грушу...

Через місяць приїхав зятьок —

Перебрав по ревізії душі,

Дивіться також

Та й усіх посадив на оброк.

Ну, а далі добрався й до Груші.

Чи сказала, буває, йому

Щось навпроти, чи просто затісно

Разом жити в одному дому

Стало вдвох їм,— нам теє незвісно,-

Та вернув він її на село...

Знає місце своє хай мужичка!

Плаче дівка — ой, лихо прийшло!

Білоручка, мовляв, білоличка!

Як на гріх в дев'ятнадцятий рік

Увійшов я... Мене посадили

На тягло — та на ній і женили.

Ох, і лиха ж набравсь чоловік!

Ходить павою, бачиш, такою,-

Ні доїть, ні махати косою!

Гріх сказать, щоб ледача була.

Та усе, мовляв, з рук випадало!

Коли дрова чи воду несла,

Чи на панщину йшла — ну, бувало,

Жаль дивитися стане... куди!

І з обнови нема їй утіхи!

То натерли їй ногу коти,

То, мовляв, сарафан не до шмиги,

Ще нічого на людях, в сім'ї,

Ну, а потайки — сльози, як річка...

Загубило те панство її,

А була б хоч куди молодичка!

Все якийсь там патрет розгляда,

Все читання їй, бачиш ти, любе...

Страх бере мене, просто біда!

Приведе і синка до загуби!

Миє, чеше його день при дні,

Вчить читати мужицьку дитину,

Бить не б'є — не дає і мені...

Та не довго їй пестить дитину!

Ніби тріска зробилась худа.

І ходити вже стало над силу.

Толокна ложок зо дві з'їда...

Доведеться покласти в могилу!..

А від чого?.. Та я ж не томив

На тяжкій, бідолаху, роботі,

Зодягав, годував, без пуття не корив,

Шанував, бачить бог, по охоті...

Ну, а бити — сливе і не бив,

Ну, хіба там під п'яну десь руку..." —

"Ну доволі, поштарю! Одвів

Ти від мене тяжку мою скуку!"

* * *

Їду я містом у тьмі непроглядній,

Слухаю вітру квиління сумне,-

Друже бездомний, слабий, безпорадний,

Тінь твоя раптом в очах промайне!

Стиснеться серце від муки й тривоги.

Змалку зазнала ти сліз і проклять:

Хмурий і злий був твій батько убогий,

Мусила з нелюбом шлюб ти узять.

Муж тобі випав недобрий на долю,

Мучена й бита не раз ти була;

Не покорилась — пішла ти на волю,

Але й мене не на радість найшла...

Ти пам'ятаєш,— недужий, голодний,

Сили я тратив, з одчаю німів?

В нашій кімнаті, пустій і холодній,

Пару із уст наших вітер носив.

Згадуєш в ринвах, у комині звуки,

Бризки дощу, напівсвітло, півтьму?

Плакав твій син, і холодні ті руки

Відігрівала диханням йому.

Він не змовкав — і нестерпного болю

Повен був крик той... Ставало темніш;

Вмерло маля, накричавшися вволю...

Бідна! Свій плач нерозумний облиш!

З горя та з голоду поруч з тобою

Завтра так само навік я засну.

Купить хазяїн наш, повен злобою,

Нам дві великі й маленьку труну.

В різних кутках ми сиділи й мовчали.

Смертно бліда ти була і слаба,

Думи в тобі потайні вистигали,

В серці твоєму ішла боротьба.

Я задрімав. Ти пішла мовчазливо,

Причепурившись, немов до вінця,

І принесла за годину квапливо

Сину труну і їду для отця.

Голод нестерпний тоді вдовольнивши,

Ми засвітили — і в стінах німих

Сина поклали в труну, нарядивши...

Зглянулась доля? Чи бог нам поміг?

Ти не спішила з печальним визнанням.

Я ні про що не спитав,

Тільки дивились обоє з риданням,

Тільки одчай мені горло стискав...

Де ти тепер? Довелося сконати

З лихом-бідою в нерівній борні?

Чи на дорогу звичайну пішла ти

У невідклично роковані дні?

Хто ж захистить тебе? Сестри і браття

Словом жахливим тебе назовуть,

Тільки в мені ворухнуться прокляття —

І безнадійно замруть!..

Зелений шум

Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!

Гуляючи, розходиться

Враз вітер горовий:

Хитне густими вільхами,

Квітчаний пил підніме він,

Як оболок: зелене все —

Повітря і вода!

Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!

Тихенька в мене жіночка,

Наталя Патрикіївна,

Води не замутить,

Та якось гріх спіткав її,

Як літо жив я в Пітері...

Сама, дурненька, визналась,

Утяти б їй язик!

У хаті вдвох з лукавою

Зима заперла нас.

Мені у вічі дивиться,

Мовчить жона моя...

Мовчу... А дума лютая

Спокою не дає:

Убить... Так жаль сердешної!

Стерпіть — так сил нема!

А тут зима розкошлана

Реве і день і ніч:

"Убий, убий зрадливицю!

Спокусника згуби!

А то весь вік промучишся,

Ні вдень, ні ночі довгої

Спокою не знайдеш.

У вічі злі сусідоньки

Плюватимуть тобі!.."

Під голос бурі-віхоли

Зміцніла дума лютая —

Припас я гострий ніж...

Та враз весна підкралася...

Іде-гуде Зелений Шум.

Зелений Шум, весняний шум!

Як молоком облитії,

Стоять сади вишневії,

Тихесенько шумлять;

Пригріті теплим сонечком,

Шумлять по-молодечому

Сосновії ліси;

А поруч юним листячком

Щебечуть пісні юної

І липа блідолистая,

І чистая берізонька

В зеленім убранні!

Шумить дрібна ялиночка,

Шумить високий клен...

Шумлять вони по-юному,

По-юному, весняному...

Іде-гуде Зелений Шум,

Зелений Шум, весняний шум!

І слабне дума лютая,

Ніж падає із рук,

І всюди пісня чується

Одна — в лісах, в лугах:

"Люби, допоки любиться,

Терпи, допоки терпиться,

Прощай, коли прощається,

І — бог тобі суддя!"

Селянські діти

Ізнов на селі я. Ходжу полювати,

Віршую потроху — і легко так жить.

Учора, по вловах, не йшовши й до хати,

На сіні в сараї я ліг відпочить.

Заснув та й прокинувсь: у шпари широкі

Проміння веселого ллються струмки,

Воркує голубка; в блакиті глибокій

Кричать молоденькі граки,

Ще й інша майнула над стріхою птиця —

По тіні ворону я зразу пізнав;

О! Хтось там шепоче! У шпарах очиці

Мов хто на разок нанизав!

І карі, і сині блищать там, і сірі,-

Неначебто цвіт польовий.

В них спокій і воля, і радощі щирі,

І добрості відсвіт ясний.

Люблю я цей погляд дитячого ока,

Де фальшу немає й сліда!

Завмер я: душа схвилювалась глибоко...

О! Шепчуться знов!

Перший голос

Борода!

Другий

А пан, говорили!..

Третій

Та тихше, чорти ви!

Другий

Панам лише вуса годиться носить!

Перший

А ноги, бач, довгі, і сам уже сивий...

Четвертий

Дивися, на шапці годинник лежить!

П'ятий

От штука, так штука!

Шостий

Ланцюг золочений...

Сьомий

О, річ недешева!

Восьмий

Як сонце горить!

Дев'ятий

А онде собака — який здоровенний!

Вода з язика, бач, біжить.

П'ятий

Рушниця! поглянь-но: стволи які, нене!

Замочки різні!..

Третій

(перелякано)

Він не спить!

Четвертий

Нічого, мовчи! Ще постоїм хвилину!

Третій

Поб'є...

Налякались маленькі шпиги

І кинулись геть: так, зачувши людину,

Злітають меткі горобці над стоги!

Затих я, примружився — знову з'явились

У шпарах очиці ясні.

На все біля мене вони роздивились

І винесли присуд мені:

— Куди вже такому бідасі охота!

Лежав би собі на печі!

І видно — не пан він: як їхав з болота,

Так поруч з Гаврилом...— "Почує, мовчи!"

О, милі плутяги! Хто з ними зазнався,

Той, вірю я, любить селянських дітей,

Та навіть коли б ти їх гордо цурався,

Читачу, як "роду низького людей",-

Я все-таки мушу одверто сказати,

Що заздрю малятам отим:

В житті їх поезії так пребагато.

Що й пещеним дітям не знати твоїм.

Щасливий народ! Ні розкошів, ні книги

Не відають змалку вони.

Із ними ходив у грибні я набіги,

Розкопував листя, обшукував пні,

Грибну намагався затямить місцину,

А вранці нізащо не міг відшукать.

"Поглянь-но, Савосько, під ту деревину —

Обручка там, бачиш!" Нагнулись ми, хвать

Змію ухопили! Кусається, клята!

Савоська регоче: "Попався спроста!"

Та досить нам їх довелось повбивати

І класти на дошки моста.

Мабуть, ми за подвиги слави чекали,-

А в нас же дорога велика була,

Щоденно трудящі усякі снували

По ній без числа.

Канавокопач вологжанин,

Лудильник, кравець і кушнір,

А часом, бува, городянин

Молитися мчить в монастир.

Під наше зелене гілля берестове

Натомлений люд відпочити спішив.

Тут діти обступлять: почнуться розмови

Про Київ, про турка, про тисячі див.

Як інший хильне, тоді тільки держися —

Почне з Волочка, до Казані дійде!

Чухну передражнить, мордву, черемиса,

І казкою втішить, і притчу складе:

"Прощайте маленькі! Старайтесь найпаче

На господа бога у всьому вважать:

У нас був Вавило, за всіх найбагатший,

Та здумав на бога якось нарікать,-

Відтоді і схуд, і збіднів наш Вавило,

Ні меду від бджіл, ні врожаю з ланів,

І тільки в одному, бідасі, щастило,

Що волос у носі довжезний чорнів..."

А то ремісник розкладе все знаряддя —

Рубанки, підпилки, долота, ножі:

"Дивіться, чортята!" А діти і раді,

Як лудиш, пиляєш — усе покажи!

Під приказки власні засне перехожий,

Малята до діла — пиляти й стругать!

То пилку затуплять, що й глянуть негоже,

Чи свердла зламають — та й ну утікать!

Було так цілісінькі дні пролітали,

Що інша людина, то й повість нова...

Ух, жарко! Гриби до опівдня збирали,

А вийшли із лісу — ріка лугова

Синіє, мов стьожка, і в'ється у травах,

Всі скинули одіж на берег свою —

І стільки у річці голівок русявих,

Неначе грибів на поляні в гаю!

І сміху, і крику, і гомону повно,

Тут бійка — не бійка і гра тут — не гра...

А сонце їх літнє пече невимовно.

Додому, малята! Обідать пора!

Вернулись. У кожного козуб чималий,

А скільки пригод! Той он зайця злякав,

Піймав їжака той... Були заблукали

Ще й бачили вовка... Ото настрахав!

І мушок дають, і комах їжакові,

Частує Корній молочком — не бере!

Той ловить п'явки у водиці ставковій

На лаві, де мати білизну пере,

Той бавить маленьку сестру на горбочку,

Той тягне женцеві відерце кваску,

А той, підв'язавши під горло сорочку,

Рисує узори якісь на піску,

Хлюпочеться та у густім баговинні,

А в тої новенький вінок:

Там білі і жовті, червоні і сині,

Усяких багато квіток.

Ті сплять, ті танцюють собі без упину.

Он дівчинка ловить плоху конячину,

Піймала і їде на ній у село.

Чи їй, що вродилась під сонцем, на волі,

Що мати її принесла у приполі,

Пристойно б конячки боятись було?..

Пора грибобрання лише відлетіла,-

Дивися-но, губи вже чорні у всіх.

Набили оскому: чорниця поспіла!

А там і малина, брусниця, горіх!

Розкотистий гомін дитячої зграї

Від ранку до ночі гримить у гаю.

Тетеря, злякавшись, із трав вилітав

І виводку кличе пухнату свою,

Зайчатко сполохають — крику, содому!

Глухар полинялий з безсилим крилом

В кущі стрепенувся — ну, лихо старому!

Несуть на село його діти гуртом...

— Доволі, Ванюшо! Гуляв ти, дитятко,

Тепер до роботи ходім! —

Та навіть і праця до нього спочатку

Обернеться красним обличчям своїм;

Він бачить, як батько угноює поле,

Як кидає зерно у землю пухку,

Як потім ланок зеленіє поволі,

Як повниться зерно в тяжкім колоску;

От збіжжя достигле підріжуть серпами,

В снопи перев'яжуть, до клуні звезуть,

Просушать, молотять-молотять ціпами,

А далі помелють і хліба спечуть.

От свіжим хлібцем поласує хлоп'ятко

І в поле з батьками охоче біжить.

Сінця наберуть: "вилізай, бісенятко!"

Ванюша на сіні мов цар той сидить.

Та заздрість, одначе, в дворянській дитині

Посіять було б мені жаль.

Отож ми тепер показати повинні

Із другого боку медаль.

Звичайно, що хлопець селянський на волі,

Нічого не вчившись, росте,

Та виросте він, як билина у полі.

Чи, може, й загине — нічого, пусте!

Він знає, звичайно, стежки всі у гаї,

Літа на коні, не боїться води,-

Та люта його мошкара заїдає,

Та рано хлопчині знайомі труди.

Раз якось зимою в холодную пору

Із лісу я вийшов; мороз так і гриз.

Дивлюсь — підіймається тихо під гору

Конячка, на санях вивозячи хмиз.

Статечно простуючи з нею додому,

Конячку під повід веде мужичок.

В чоботях великих, в кожусі тяжкому,

В старих рукавицях... а сам як грибок.

— Здоров, парубище! — "Ану, не чіпай-но!"

— Який же ти грізний, по правді скажу!

А відки дрівця б то? — "Із лісу, звичайно.

Там батько рубає, а я от вожу"

(Здалека у лісі сокира дзвеніла).

— А що, в твого батька велика сім'я? —

"Сім'я-то велика, та що в ній за сила,

Як два мужики лиш: мій батько та я".

— А, он воно що! А як звать тебе? —

"Власом!"

— Котрий тобі рік? — "Та вже сьомий пішов!

Ну, мертва!" — хлоп'ятко промовило басом

І далі з конячкою рушило знов.

Такий він малий був, хлопчак отой милий,

Так сонячний промінь його осявав,

Неначе те все із картону зліпили,

Неначе в дитячий театр я попав!

Та хлопчик був хлопчик живий, не ляльковий,

І хмиз, і гринджоли, і коник рябий,

І сяєво сонця холодне, зимове,

І злеглого снігу вздовж вікон горби —

Все справжнє, російське було перед мене

З тавром смертодайним лихої зими,

Що серце російське так любить, шалене,

Що думи російські вселяє в уми.-

Ті чесні думки, що немає їм волі,

Що жоден гнобитель їх ще не зборов,

Що в них так багато і гніву, і болю,

Що в них — безконечна любов!

Гуляйтеся ж, діти! Ростіть без тривоги!

На те і дитинство у вас розцвіло,

Щоб вічно любити це поле убоге,

Щоб вічно воно дороге вам було.

У правду народну ви вірте велику,

Шануйте свій хліб трудовий,-

І хай чарування дитячого віку

Осяє вам сонцем туман гробовий!..

Пора до початку вернутись настала.

Смілішає, бачу, гостей моїх рій.

— Злодії прийшли! — я гукнув до

Фінгала,-

— Вкрадуть нам усе! То ховай-бо мерщій! —

Фінгалко мій, скорчивши міну важливу,

Під сіно пожитки мої закопав,

Ретельно сховав дичину особливо,

В ногах мені ліг і сердито гарчав.

Собачої тої премудрість науки

Йому досконало відома була;

Узявся такі витворяти він штуки,

Що публіка з місця зійти не могла.

От сміху та дива! Вже тут не до страху!

Самі до команди: "Фінгалко, умри!"

— Не застуй, Сергію! Пусти-бо, Кузяхо! —

"Дивись — умирає".— З їх любої гри

Я сам милувався, розлігшись на сіні,

Та темно в сараї зробилось як стій:

На сцені так раптом згущаються тіні,

Як треба грозі зашуміти страшній.

І справді: над стріхою грім розкотився,

Ріка дощова у сарай потекла,

Актор мій розумний загавкав-залився,

А публіка драла дала!

Широкі ворота з рипінням розкрились,

Ударили в стінку, закрилися знов.

Я виглянув: хмара вгорі клубочилась,

І дощ на театр наш ішов.

Під зливою босі малята втікали

Швиденько до рідних дворів...

Ми з вірним Фінгалом грозу переждали

І вийшли шукать дупелів.

* * *

Жниво, напруга години робочої.

Ой же, від руської долі жіночої

Тяжчої серце не зна!

В'яне дочасно не з паду щасливого

Руського племені довготерпливого

Страдниця — мати сумна.

Не утекти від жароти недоброї!

Ниви, покоси та далі до обрію

Сонце палюче гнітить.

Жінка бідашна із сил вибивається,

Хмара мушви коло неї гойдається.

В'ється, кусає, дзвенить.

Клавши снопи на тернисту доріженьку,

Гострим серпом закривавила ніженьку,-

Ніколи кров тамувать.

Плач малюка з-під копи зачувається,

Бідна туди,— аж коса розвівається,-

Треба дитя колихать.

Чом же стоїш, як німа, над дитиною?

Пісню терпіння і туги невпинної

Треба терпляче співать!

Піт а чи сльози на віях гойдаються —

Не розпізнати ніяк!

В глечик, що чорним шматтям закривається,

Ринуть вони — хай і так!

Спрагло припавши устами-жаринами,

П'єш за ковтком ти ковток...

Добрий, голубко, з гіркими сльозинами

Змішаний навпіл квасок?