Смерть у Венеції

Манн Томас

Томас Манн

Смерть у Венеції

Перекладач: Євген Попович

Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б.Я.Бігун). Посібник для 11 класу.— К.:"Навчальна книга", 2002.

Ґустав Ашенбах, чи фон Ашенбах, як він офіційно звався від дня свого п'ятдесятиріччя, теплого весняного надвечір'я 19... року — того року, що протягом кількох місяців таким лихим оком дивився на наш континент, — вийшов зі свого помешкання на Принц-реґентенштрасе в Мюнхені й самотою вирушив на прогулянку далеко на край міста. Збуджений тяжкою, напруженою працею, якій він віддав кілька вранішніх годин і яка саме тепер вимагала від нього найбільшої уваги, обачності, пильності й сили волі, письменник і після обіду не міг спинити в собі робочого механізму, того "motus animi continuus"1, в якому, за словами Ціцерона, полягає суть красномовства, а цілющий сон, такий потрібний удень його виснаженому організмові, не йшов до нього. Тому, напившись чаю, він зразу ж подався гуляти, сподіваючись, що свіже повітря й рух поповнять його силу і вечір не пропаде марно.

Був початок травня, і після мокрих, холодних тижнів запанувала облудна літня погода. В Англійському саду, хоч він тільки-но одягся в перше ніжне листя, було парко, наче в серпні, а в тій його частині, що прилягала до міста, аж кишіли люди й екіпажі. В ресторані Аумайстера, куди його привели все тихіші стежки, Ашенбах якусь хвилину дивився на веселий народ біля столиків у садку, за огорожею якого стояло кілька бричок та екіпажів, а коли сонце почало сідати, вирушив назад, тільки вже не парком, а полем, сподіваючись біля Північного кладовища сісти в трамвай і доїхати ним до міста, бо трохи стомився, а крім того, над Ферінґом збиралася гроза.

Дивіться також

Випадково на зупинці та навколо неї не виявилося ані душі. Ні на брукованій Унґерерштрасе, якою блискучі рейки трамвая бігли в напрямку Швабінґа, ні на Ферінґському шосе не їхав жоден екіпаж; за огорожею каменярських майстерень, де приготовані на продаж хрести, надгробні плити й пам'ятники утворювали ніби друге, незаселене кладовище, теж ніщо не ворушилося; тихо було і в каплиці, збудованій у візантійському стилі, що стояла навпроти, осяяна призахідним сонцем. На її фасаді, оздобленому грецькими хрестами та ієратичними зображеннями, витриманими в світлих барвах, були, крім того, симетрично розташовані написи золотими літерами — вибрані цитати зі Святого Письма, що стосувалися потойбічного життя, як от: "I ввійдуть вони в оселю Господню" або: "Хай сяє їм вічне світло". Чекаючи трамвая, Ашенбах кілька хвилин читав ті вислови, намагаючись поринути духовним зором у їхню прозору містику, але раптом прокинувся від своїх мрій, помітивши в портику, над двома апокаліптичними звірами, що охороняли сходи, чоловіка, незвичайна зовнішність якого звернула його думки зовсім в інший бік.

Чи він вийшов із каплиці крізь бронзові двері, чи непомітно наблизився до них з вулиці, важко було з'ясувати. Не дуже заглиблюючись у це питання, Ашенбах схильний був припустити перше. Середній на зріст, худий, безбородий і дуже кирпатий, чоловік той належав до типу рудих людей з характерною для них молочно-білою, вкритою ластовинням шкірою. Він був явно не схожий на баварця, та й крислатий ликовий бриль на голові надавав йому вигляду чужинця, що прийшов десь іздалеку. Щоправда, за плечима він мав рюкзак, як щирий баварець, а одягнений був у жовтаву куртку з грубої вовни, підперезану паском, на лівій руці, якою чоловік упирався в бік, висіла сіра шматина, мабуть, дощовик, а в правій він тримав палицю із залізним наконечником. Він стояв, схрестивши ноги й спершись стегном на палицю, і, задерши голову так, що на його худій шиї, яка стирчала з розстебнутого коміра спортивної сорочки, чітко виступав борлак, пильно дивився в далечінь безбарвними, з червоними повіками очима, між якими, дивно пасуючи до його кирпатого носа, залягали дві рівні, вольові складки. В його поставі, — може, таке враження складалося завдяки місцю, на якому він стояв, високому і в прямому, і в переносному розумінні, — було щось владно-зверхнє, сміливе, навіть дике, бо його губи, чи тому, що він зробив гримасу, засліплений призахідним сонцем, чи тому, що його обличчя взагалі було скривлене, здавалися надто короткими; вони були відтягнуті вгору і вниз настільки, що зовсім відкривали ясна, з яких стирчали довгі білі зуби.

Може, Ашенбах, який хоч і думав про своє, а все ж пильно приглядався до чоловіка, був не досить тактовний, але раптом він побачив, що той відповів на його погляд, та ще й так войовниче, так твердо, з таким очевидним бажанням примусити його відвести очі, що Ашенбах, прикро вражений, відвернувся й рушив уздовж огорожі. Він вирішив більше не звертати уваги на чоловіка і за хвилину вже забув про нього. Та чи тому, що незнайомий скидався на мандрівника і цим подіяв на його уяву, чи причиною був якийсь фізичний або духовний вплив, Ашенбах, на свій подив, раптом відчув, що душа його дивно розширилась, його охопив якийсь неспокій, по-юнацькому палке прагнення побачити далекі краї, таке живе, таке нове, чи, швидше, таке давнє, міцно забуте почуття, що він, заклавши руки за спину і втупивши погляд у землю, завмер на місці, намагаючись з'ясувати, де воно взялося й що означає.

Це було бажання пуститися в мандри, та й годі, але воно звалилося на нього, як напад хвороби, переросло в пристрасть, затуманило свідомість. Він уже бачив ті місця, куди прагнув поїхати, його фантазія, яка ще не втихомирилась після довгих годин праці, втілювала в один образ усі дива й страхи нашої строкатої землі, бо хотіла уявити їх усі зразу. I він бачив їх: бачив краєвид під імлистим небом, тропічну болотяну місцевість, вологу, вкриту пишною рослинністю, дивовижну, якісь первісні хащі з островами, трясовинами й каламутними протоками; бачив, як із буйних заростей папороті, із землі, вкритої соковитими, набубнявілими рослинами з чудернацькими квітами, близькі й далекі, здіймаються волохаті стовбури пальм; бачив химерно покручені дерева, що в повітрі спускали своє коріння до землі, до застояної, в зелених відблисках води, де серед плавучих квіток, білих-білісіньких, великих, схожих на келихи, непорушно стоять на мілинах, настовбурчившись, невідомі птахи з потворними дзьобами й дивляться кудись убік; бачив, як серед гудзуватих стовбурів бамбука світяться очі тигра, що чигає на здобич, — і серце його колотилося з ляку і незбагненного бажання. Та потім видиво перед очима згасло, він похитав головою і рушив далі попід огорожею каменярських майстерень.

Він вважав мандри — принаймні відтоді, як став досить заможним, щоб мати змогу будь-коли їздити по світі, користаючись усіма вигодами, — тільки гігієнічною процедурою, яку треба час від часу виконувати навіть усупереч своїм бажанням і нахилам. Надто заклопотаний завданнями, які ставила перед ним європейська душа і його "я", перевантажений творчими обов'язками, не схильний до розваг, а тому й нездатний любити яскравий зовнішній світ, він цілком задовольнявся спогляданням того, що кожен може побачити на поверхні землі, не заходячи далеко за межі свого звичного терену, і ніколи не відчував ніякісінького бажання кудись поїхати з Європи. Відтоді як його життя почало повільно йти на спад і йому вже не можна було як від порожньої химери відмахнутися од властивого кожному митцеві страху, що він не встигне, від побоювання, що час спливе перше, ніж він зробить те, що йому призначено, віддасть усього себе справі, його зовнішнє буття майже цілком обмежилося чудовим містом, що стало йому батьківщиною, та простою дачею, яку він собі вибудував у горах і в якій проводив дощове літо.

I те почуття, що так пізно й навально опанувало його, він теж скоро стримав і ввів у певні рамки розумом і змолоду засвоєною самодисципліною. Він мав намір довести справу свого життя до певної крапки, а тоді зовсім переселитися в гори, і думка про мандри, що на цілі місяці відірвуть його від роботи, здавалася йому надто легковажною і небезпечною, він не мав права давати їй волю. I все ж він дуже добре знав, на якому ґрунті виростала ця несподівана спокуса. Він признався собі, що ця туга за далекими новими краями, це палке бажання звільнитися, скинути з себе тягар, забутися були спробою втечі, прагненням сховатися від праці, від буднів непохитного, холодного, самовідданого служіння. Щоправда, він любив це служіння і вже майже любив виснажливу, щоденну боротьбу між своєю впертою, гордою волею, яка витримала стільки випробувань, і дедалі більшою втомою, про яку ніхто не повинен був знати і яка нізащо не повинна була надавати його творам ознак млявості чи спрощення. А проте нерозважно було надто натягати тятиву, вперто гасити в собі таке палке, навальне бажання. Ашенбах подумав про свою працю, про те місце, на якому він сьогодні знов застряв так само, як і вчора, і яке не піддавалося ні терплячій обробці, ні раптовому натискові. Він брався до нього наново, пробував прорватися через перепону або знищити її і відступав, невдоволений і сердитий. Не те, щоб тут виникали якісь особливі труднощі, ні, — його сковували сумнів і нехіть. I це було не те благодатне невдоволення собою, яке він замолоду вважав сутністю і природою таланту і задля якого приборкував і заморожував своє почуття, бо знав, що воно схильне задовольнятися радісною приблизністю чи напівдовершеністю. То невже ж поневолене почуття мститься тепер на ньому, відмовляючись надалі живити й окрилювати його мистецтво і забираючи з собою весь захват, всю радість вислову? Не можна сказати, щоб він писав погано; перевага його віку була принаймні в тому, що він кожної хвилини був певен своєї майстерності. Та хоч уся нація вихваляла цю його майстерність, сам він не тішився нею, йому здавалося, що його творчості бракує того веселого, грайливого настрою, який, сам плід радості митця, дає радість читачам, навіть більшу, ніж глибинний зміст твору, хай то й важливіша його риса. Він боявся літа в горах, боявся самітного життя в маленькому будиночку з куховаркою, що готувала йому їжу, і служником, що ту їжу подавав; боявся звичного вигляду гірських вершин і прямовисних скель, що знов оточать його, невдоволеного й млявого. Виходить, потрібні зміни, трохи мандрівного життя, змарновані дні, чуже повітря і приплив свіжої крові, щоб літо не було тяжке й безплідне. Отже, в дорогу — на цьому він і став. Не в дуже далеку, не обов'язково до тигрів. Ніч у спальному вагоні і три-чотири тижні відпочинку в якійсь всесвітньовідомій місцевості на ласкавому півдні...

Так він думав, коли з Унґерерштрасе з гуркотом над'їхав трамвай, а сідаючи в нього, остаточно вирішив присвятити сьогоднішній вечір вивченню карти й залізничного довідника. Він згадав чоловіка в ликовому брилі, з яким разом гаяв тут час, гаяв усе-таки недарма, і озирнувся навколо. Куди той чоловік дівся, він так і не зрозумів, бо ні під каплицею, ні на зупинці, ні в трамваї його не було.

Автор могутньої і чіткої прозової епопеї про життя Фрідріха Прусського, терплячий митець, що так довго й старанно ткав свій яскравий, мов килим, роман "Майя", з безліччю образів, різноманітних людських характерів, зібраних під тінню однієї Ідеї, творець сильного оповідання "Нікчемний", що показало цілому поколінню вдячної молоді можливість морального подвигу на основі глибокого знання, нарешті (і на цьому кінчаються головні твори його зрілої пори) автор сповненого пристрасті трактату "Дух і мистецтво", конструктивну силу й діалектичне красномовство якого найсуворіші критики ставили поряд з Шиллеровим "Міркуванням про наївну і сентиментальну поезію", Ґустав Ашенбах народився в Л., окружному місті Сілезької провінції, в родині високого судового службовця. Предки його, — офіцери, судді й чиновники, — служили королю й державі і жили суворим, убого-пристойним життям. Глибша духовність у їхньому роду знайшла свій вияв в особі одного проповідника; швидшу, гарячішу кров принесла в родину в минулому поколінні мати письменника, дочка богемського капельмейстера. Від неї пішли й ознаки чужої раси в його зовнішності. Поєднання тверезої службової сумлінності з темними палкими імпульсами породило митця, саме цього митця.

Оскільки Ашенбах цілою своєю істотою прагнув слави, він, хоч і не був скороспілим талантом, завдяки виразній, дуже своєрідній інтонації своїх творів рано здобув визнання громадськості як зрілий майстер. Мало не гімназистом він став відомий. Через десять років навчився керувати своєю славою, демонструвати свій хист і значення, не відходячи від письмового столу, в одному реченні листа, завжди короткого (бо багато людей вимагають уваги того, хто досяг успіху й заслужив довір'я), показувати себе доброю і видатною людиною. У сорок років, змучений труднощами й не завжди задовільними наслідками своєї безпосередньої праці, він ще мусив щодня переглядати купи листів, на яких стояли марки з усіх країн світу.

Такий самий далекий від банальності, як і від ексцентричних вихваток, його талант був створений для того, щоб здобувати довір'я широкої публіки і водночас викликати захоплену оцінку у вимогливих знавців. Так, ще юнаком, коли його з усіх боків закликали до подвигу, — і якого подвигу! — він не зазнав дозвілля, не зазнав безтурботних розваг молодості. Коли він десь у тридцять дев'ять років захворів у Відні, один тонкий знавець людської душі сказав про нього в товаристві: "Ашенбах здавна жив отак, — він стиснув ліву руку в кулак, — і ніколи не жив так", — він випростав пальці і м'яко опустив руку на бильце крісла. Це було влучне зауваження; його моральна мужність якраз у тому й полягала, що, не дуже здоровий від природи, він був тільки покликаний до постійних зусиль, а не народжений для них.

Лікарі заборонили хлопчикові відвідувати школу, і він змушений був навчатися вдома. Вирісши на самоті, без товаришів, він, проте, вчасно зрозумів, що належить до покоління, в якому рідкість — не талант, а фізична основа, потрібна для того, щоб той талант дозрів; до покоління, яке рано віддає все, що має, і не часто доносить свій хист до старості. Але його улюбленим словом було "протриматись", — і в своєму романі про Фрідріха Прусського він бачив насамперед апофеоз цього слова наказу, яке, на його думку, найкраще віддавало зміст діяльно-страдницького стоїцизму. До того ж він палко хотів дожити до старості, бо завжди вважав, що справді великим, неосяжним, справді почесним можна назвати тільки те мистецтво, якому судилося плідно і своєрідно виявити себе на всіх східцях людського буття.

Оскільки завдання, якими навантажував його талант, він мусив нести на кволих плечах, а йти хотів далеко, то найперше потребував самодисципліни, — а здатність до самодисципліни він, на щастя, дістав у спадок по батьківській лінії. У сорок, у п'ятдесят років, як ще й у тому віці, коли інші марнують свій час на порожні мрії, бездумно відкладають виконання своїх заповітних планів, він починав свій день з того, що рано-вранці підставляв груди й спину під струмінь холодної води, а тоді, поставивши обабіч рукопису дві високі воскові свічки в срібних свічниках, дві чи три години ревно й сумлінно віддавав у жертву мистецтву ті сили, які набув у сні. Тож не диво, — в цьому, власне, й полягала його моральна перевага, — що невтаємничені сприймали світ "Майї" чи епічне тло, на якому розгорталося героїчне життя Фрідріха, як витвір могутнього зусилля, єдиного подиху, а насправді ж це був плід щоденної копіткої праці, великий масив, нашарований із сотень окремих блискіток натхнення, тільки тому довершений у кожній своїй деталі, що його творець з такою ж незламною витримкою і впертістю, як та, що колись здобула його рідну провінцію, роками напружено працював над тією самою річчю, віддаючи праці найкращі, найдорожчі свої години.

Для того щоб значний витвір людського духу зразу ж міг глибоко впливати на багатьох людей, повинна існувати таємна спорідненість, навіть схожість між особистою долею автора і долею його покоління. Люди не знають, чому вони дарують славу якомусь творові мистецтва. Не розуміючись глибоко на мистецтві, вони, щоб виправдати своє глибоке зацікавлення твором, вирішують, ніби відкрили в ньому безліч вартостей; але справжня причина їхнього схвалення — щось інше, невловиме, а саме: симпатія. Ашенбах якось між іншим висловив у своєму романі думку, що майже все велике постало всупереч чомусь: всупереч горю і мукам, всупереч злидням, самітності, тілесній немочі, порокові, пристрасті й тисячам інших перепон. Але це було щось більше, ніж просто побіжне зауваження: це був досвід, формула його життя і слави, ключ до його творчості; тож не дивно, що ця формула була основою вдачі й поведінки його найориґінальніших персонажів.

Про новий тип героя, який полюбляв цей письменник і який у різних індивідуальних відмінах знов і знов з'являвся в його творах, один розумний літературний анатом давно вже написав, що це концепція "інтелектуальної і юнацької мужності", яка, мовляв, "у гордій соромливості зціплює зуби і стоїть нерухомо, коли мечі й списи пронизують її тіло". Це було гарне, дотепне й точне визначення, хоч, мабуть, надто пасивне. Бо стійкість перед лицем долі, злиднів і мук означає не тільки терпіння; це активна дія, позитивний тріумф, і образ святого Себастяна — найкращий символ якщо не мистецтва взагалі, то вже напевне того мистецтва, про яке йде мова. Коли ми заглянемо в цей світ, утілений у слові, то побачимо елегантне самовладання, що до останнього подиху приховує від очей світу свою внутрішню спустошеність, свій біологічний розпад; жовту бридоту, якій доля не додала почуттів, але яка може зі свого ледь теплого жару роздмухати чисте полум'я і навіть стати високою володаркою в царстві краси; бліду неміч, що бере свою силу в палахких глибинах духу і здатна кинути весь зарозумілий люд до підніжжя хреста, до свого підніжжя; приємні манери при порожньому, але суворому служінні формі; фальшиве, небезпечне життя, руйнівну пристрасть і мистецтво природженого облудника. Коли ми приглянемось до цієї долі і до сили-силенної схожих на неї, то нас може посісти сумнів, чи взагалі є на світі інший героїзм, крім героїзму кволих. Але який героїзм може бути сучасніший за цей? Густав Ашенбах був поетом усіх тих, що працювали на межі виснаження, перевантажених; тих, що вже спрацювалися, але ще не впали під своїм тягарем, усіх тих моралістів дії, недоростків із мізерними засобами, що, завдяки зусиллю волі і мудрому господарюванню, уміють, бодай на якийсь час, досягти тих наслідків, яких досягають тільки великі, їх багато, вони герої доби. I всі вони впізнали себе в його творах, побачили себе там виправданими, звеличеними і оспіваними; вони вміли бути вдячними і прославляли його ім'я.

Він був молодий і необтесаний, як і його час, що давав йому кепські поради, він прилюдно спотикався, робив помилки, виставляв напоказ свої вразливі місця, словом і ділом грішив проти такту й розважності. Але він виробив у собі почуття власної гідності, до якого, запевняв він, відчуває природний потяг кожен великий талант; можна сказати навіть, що весь його розвиток був свідомим, упертим сходженням на вершини гідності, сходженням, що залишає позад себе всі перепони сумніву й іронії.

Жива, духовно небагата приступність форми викликає захват міщанства, але палку, безпосередню молодь захоплює тільки проблематичне мистецтво; і Ашенбах був проблематичний, був безпосередній, мов юнак. Він був рабом духа, по-хижацькому плюндрував його багатства, молов зерно, вибовкував таємниці, викликав підозру до таланту, зраджував мистецтво, — так, поки його твори розважали, підносили, живили довірливих читачів, він, ще молодий митець, приголомшував двадцятирічних юнаків цинічними міркуваннями про сумнівність самого мистецтва і служіння мистецтву.

Але, мабуть, ніщо не притуплює благородний і сильний дух швидше й остаточніше, ніж гострий і гіркий чар пізнання; і, звичайно, мрійливо-сумлінна ґрунтовність юнака — ніщо порівняно з твердим наміром чоловіка і майстра заперечувати знання, відхиляти його, з гордо піднесеною головою переступати через нього, якщо воно може хоч якось послабити, пригнітити, збезчестити волю, здатність до дії, активність почуття чи навіть пристрасті. Чим було славнозвісне оповідання "Нікчемний", як не вибухом огиди до непристойного психологізму доби, що втілений тут у образі легкодухого і нерозумного мерзотника, який вирішив хитрістю влаштувати свою долю і з безсилля, зіпсованості та етичної неповноцінності штовхнув дружину в обійми безбородого юнака, вважаючи, що глибина почуттів може виправдати його підлість? Могутнє слово, яким Ашенбах у цьому творі ганьбив ганебне, провіщало відхід від будь-якої моральної двозначності, від будь-якої симпатії до морального падіння, відмову від безпринципного співчуття, втіленого у вислові: "Все зрозуміти означає все пробачити", — і те, що тут готувалося чи навіть уже відбулося, було тим "дивом відродженої щиросердості", про яке згодом рішуче, хоч і не без деякої загадкової інтонації, мовилося в одному з діалогів того ж автора. Дивний зв'язок! Може, це "відродження", ця нова гідність і суворість якраз і спричинились до того, що в той самий час у нього майже неймовірно загострилося почуття краси, благородної прозорості, пропорційності і простоти форми, яка надала його творам такої довершеної майстерності і класичної ясності? Та хіба моральна спрямованість по той бік знання, по той бік розуміння, що послаблює і тамує почуття, не призводить, у свою чергу, до спрощення, морального обмеження світу і людської душі, а отже й до посилення злого, забороненого, морально неприпустимого? I хіба у форми не два обличчя? Адже вона одночасно і моральна, і неморальна: моральна як наслідок і вияв дисципліни, і неморальна, чи ще більше, антиморальна, оскільки їй від природи притаманна байдужість до моралі, навіть прагнення схилити моральне начало під своє горде, самодержавне берло.

Та що там казати! Людині судився розвиток; і якщо з ним у парі йде любов і довір'я громадськості, то хіба може він відбуватися так, як у того, хто не знає блиску і вимог слави? Тільки вічна богема вважає великий талант нудним і любить покепкувати з нього, коли він, скинувши кокон дитинячої легковажності, звикав суворо оберігати гідність духу і приймав послух самотності, що рокує його на тяжкі муки, жорстоку боротьбу з самим собою, але й дає йому почесну владу над людськими серцями. Скільки гри, завзяття і втіхи є у самовирощуванні таланту! З часом у Творах Ґустава Ашенбаха з'явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-традиційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним, і так само, як, за переказом, зробив Людовік XIV, Ґустав Ашенбах на старість вигнав із своєї мови всі банальні слова. I ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії. А коли один німецький володар, який щойно сів на трон, надав співцеві "Фрідріха" в день його п'ятдесятиріччя особисте дворянство, він був у глибині душі задоволений і не відмовився.

Після кількох неспокійних років і кількох спроб де-небудь осісти вів вибрав Мюнхен і відтоді жив там, оточений повагою громадян, яка дуже рідко випадає на долю духа. Ще молодим він одружився з дівчиною з професорської родини, але після кількох щасливих років смерть розлучила їх. У нього лишилася дочка, тепер уже теж одружена. Сина він ніколи не мав.

Ґустав фон Ашенбах був ледь нижчий від середнього зросту, брюнет з виголеним обличчям. Голова його здавалася трохи завеликою проти майже тендітного тіла. Зачесане назад волосся, вже поріділе на тім'ї і на скронях зовсім сиве, облямовувало високе, немов рубцями пооране чоло. Дужка золотих окулярів з неоправленими скельцями врізалася в перенісся показного, благородно горбуватого носа. Рот був великий, то в'ялий, то раптом стиснутий і вузькогубий; щоки худі й зморщені; гарно окреслене підборіддя переділене м'якою рискою. Здавалося, що над його головою, здебільшого по-страдницькому схиленою набік, пронеслися великі випробування, а проте вирізьбило і вдосконалило ці риси мистецтво, а не тяжке, тривожне життя. За цим чолом народилися блискучі репліки з розмови Вольтера і короля про війну; ці очі, що стомлено й пильно дивилися на світ з-за окулярів, бачили криваве пекло лазаретів Семилітньої війни. Навіть в особистому плані мистецтво робить життя активнішим. Воно обдаровує того, хто йому служить, глибшим щастям і швидше його виснажує. Воно залишає на його обличчі сліди уявних чи духовних пригод, породжує в ньому, навіть якщо зовнішнє буття його минає серед монастирської тиші, таку розпещеність, надмірну витонченість, утому, нервову цікавість, яку навряд чи може викликати найбурхливіше життя, сповнене пристрастей і насолод.

Багато справ, життєвих і літературних, ще майже на два тижні після тієї прогулянки затримали в Мюнхені охопленого бажанням до мандрів Ашенбаха. Нарешті він звелів приготувати дачу в горах до свого повернення через місяць і наприкінці травня нічним потягом виїхав у Трієст. Там він зупинився тільки на добу і наступного ранку сів на пароплав, що вирушав у Полу.

Оскільки він шукав чогось незвичайного, зовсім чужого тому, що його оточувало, але такого, щоб до нього можна було швидко дістатися, то поселився на одному острові в Адріатичному морі, недалеко від берегів Істрії, з гарно порізаним скелястим берегом з того боку, де було відкрите море. За останні роки той острів став відомим місцем відпочинку. Населення його вбиралося в мальовниче лахміття і говорило дивною на слух, зовсім незрозумілою мовою. Але дощі, задушливе повітря, провінційне товариство в готелі, що складалося з самих австрійців, і брак того тихого, сердечного спілкування з морем, яке може дати тільки ласкавий піщаний берег, дратувало Ашенбаха, позбавляло певності, що він вибрав місце, яке справді відповідало його прагненню. Куди його вабить, він ще добре не знав, але те "куди" непокоїло його. Він почав вивчати рейси пароплавів, запитливо озирався довкола, шукав, і враз перед його очима, як щось несподіване і саме собою зрозуміле, постала мета мандрівки. Якщо за одну ніч хочеш досягти чогось незрівнянного, казково незвичайного, то куди треба податися? Але ж тут нема над чим довго думати! Чого він сюди приїхав? Він зробив помилку. Насправді він хотів туди з самого початку. Він негайно заявив, що залишає готель. Через півтора тижня після приїзду на острів швидкий моторний човен туманного ранку відвіз Ашенбаха і його вантаж назад у військову гавань, де він ступив на землю тільки для того, щоб відразу ж піднятися трапом на мокру палубу пароплава, що вже був готовий плисти у Венецію.

Це було старе італійське судно бозна-колишньої конструкції, вкрите кіптявою, похмуре. У схожій на печеру, без жодного ілюмінатора, каюті в трюмі, куди зразу ж, ввічливо щирячи зуби, провів Ашенбаха горбатий, неохайний матрос, за столом сидів чоловік з фізіономією старосвітського директора цирку і з цапиною борідкою; насунувши капелюха на чоло і тримаючи в зубах недокурок сигари, він з діловитою міною, що більше скидалася на гримасу, записував відомості про особу пасажирів і видавав їм квитки.

— До Венеції! — проказав він за Ашенбахом, вмочаючи перо в схожі на кашу рештки чорнила в чорнильниці, яка стояла, перехилена боком, на столі. — До Венеції, перший клас! Прошу, добродію! — Він надряпав кілька великих карлючок, посипав їх синім піском з коробочки, потім струсив його в глиняну чашку, згорнув папір жовтими кістлявими пальцями й знов почав щось писати. — Ви добре вибрали мету своєї подорожі, — торохтів він, водячи пером. — Ох, Венеція! Чудове місто! Місто, сповнене для освіченої людини незвичайного чару завдяки своїй історії, та й теперішній красі також! — Його округлі швидкі рухи й порожня балаканина, що їх супроводжувала, якось притуплювала й розпорошувала увагу Ашенбаха, наче він хотів, щоб пасажир ще раз подумав, їхати йому у Венецію чи ні. Він квапливо взяв у Ашенбаха гроші й спритно, наче круп'є, кинув здачу на сукняну, всю в плямах, оббивку столу. — Бажаю вам приємно розважатися, добродію! — мовив він і театрально вклонився. — I вважаю за честь сприяти вам у цьому... Прошу, панове! — зразу ж вигукнув він і махнув рукою, наче на нього чекало хтозна-скільки пасажирів, хоч, крім Ашенбаха, там нікого вже не було.

Ашенбах вернувся на палубу. Спершись рукою на поруччя, він дивився на людей, що прийшли на набережну поглянути, як відчалюватиме пароплав, і на пасажирів на борту. Ті, що їхали другим класом, — і чоловіки, й жінки, — посідали на нижній палубі на свої валізи й клунки. На верхній палубі зібрався гурт схвильованої молоді, клерків з Поли, що, мабуть, у складку їхали на прогулянку до Італії. Вони трохи пишалися собою і своєю мандрівкою, балакали, сміялися і, перехилившись через поруччя, щось глузливо кричали своїм товаришам, які з течками під пахвою поспішали набережною на роботу, погрожуючи паличками самовдоволеним щасливцям на борту. Один із них, у яскраво-жовтому, надто модному костюмі, з червоною краваткою, у брилі з хвацько загнутими крисами, найдужче галасував серед того веселого товариства — щохвилини чути було його різкий, як у ворони, голос. Та коли Ашенбах приглянувся до нього пильніше, йому аж стало моторошно — юнак був підроблений. Він був старий, напевне старий. Про це свідчили зморшки навколо рота й очей і худа, жилава шия. Матово-рожевий колір щік був гримом, каштанове волосся під пов'язаним барвистою стрічкою брилем — перукою, жовті рівні зуби, які він показував, усміхаючись, — дешевим протезом. Руки з перснями-печатками на обох указівних пальцях теж були старечі, а накручені вусики й борідка — підфарбовані. Ашенбах злякано дивився на нього й на його поведінку серед приятелів. Невже вони не знають, не помічають, що він старий, що він не має права носити їхнє барвисте молодече вбрання, не має права корчити з себе такого, як вони? Ні, вони, здається, звикли терпіти його в своєму товаристві й ставились до нього як до рівного за віком, без огиди відповідаючи на його грайливі штурхани. Як могло до такого дійти? Ашенбах прикрив чоло рукою й заплющив очі, гарячі від того, що він майже не спав уночі. Йому здавалося, що світ навколо нього почав дивно й потворно мінятися, наче в поганому сні, що все звернуло зі свого звичайного шляху і що воно, може, стане на своє місце, коли затулити обличчя руками, а тоді знов озирнутися. Але тієї миті він відчув, що вже не стоїть, а пливе; нічого не розуміючи, він злякано оглянувся довкола й побачив, що важкий, темний корпус пароплава повільно відділяється від муру пристані. Машина давала то передній, то задній хід, і смужка брудної, мерехтливої води між набережною і бортом дюйм за дюймом ширшала. Нарешті, після незграбних маневрів, пароплав повернувся бугшпритом у бік відкритого моря. Ашенбах перейшов на правий борт, де горбатий матрос уже поставив для нього шезлонг, і стюард у засмальцьованому фраці спитав, які у нього будуть побажання.

Небо було сіре, вітер вогкий. Пристань і острови лишилися позаду, і все швидко зникало в тумані. Сажа насичувалась вологою і клаптями опадала на вимиту палубу, що ніяк не просихала. А вже через якусь годину над нею напнули тент, бо почався дощ.

Загорнувшись у пальто, з книжкою на колінах, Ашенбах відпочивав, і години спливали для нього непомітно. Дощ перестав, і брезентовий тент зняли. На обрії не видно було ніякого суходолу. Під похмурою банею неба навколо лежав величезний диск пустельного моря. Але в порожньому, нерозчленованому просторі наші почуття втрачають міру часу, і ми ширяємо в безмірі. Примарні, дивні постаті — старий джиґун, цапина борідка, що продала йому квитка, — з якимись невиразними мінами, щось чудно, незрозуміло бурмочучи, стовпились у голові Ашенбаха, і він заснув.

Опівдні його повели обідати в кают-компанію, схожу на коридор, — у неї виходили двері кают, — і посадовили на чільному місці. В кінці довгого столу клерки, і серед них старий джиґун, з десятої години ранку бенкетували з веселим капітаном. Обід був убогий, і Ашенбах упорався з ним швидко. Йому хотілося нагору, знов поглянути на небо, чи не думає воно проясніти над Венецією.

Він не мав сумніву, що так воно й буде, бо це місто завжди зустрічало його в сяйві сонця. Але небо і море були й далі похмурі, олов'яні, час від часу починалася мжичка, і Ашенбах змирився з думкою, що водою прибуде в іншу Венецію, ніж та, в яку він приїздив суходолом. Він стояв біля фок-щогли, вдивляючись у морську далечінь, і чекав на землю. Йому згадався тужливо-запальний поет, перед очима якого виросли з водяної гладіні вежі й дзвіниці його мрій, і почав тихо декламувати окремі строфи величної пісні, в яку вилились тоді його глибокий захват, щастя й сум. Зразу ж перейнявшись почуттям поета, вже прибраним у форму, він питав своє суворе і стомлене серце, чи не судилося зазнати нового екстазу, нового збентеження, запізнілого спалаху почуттів і йому, мандрівникові, що знічев'я завітав у це чудове місто?

Ось праворуч виринув плаский берег, почалось інакше море, вкрите рибальськими човнами, з'явився Острів Купальників; пароплав, залишивши його з лівого боку, тихим ходом поминув вузенький порт, що теж мав назву цього острова, і зупинився в лагуні, перед строкатими халупами, чекаючи на баржу санітарної служби.

Поки вона з'явилася, минула ціла година. Пасажири наче й приїхали і не приїхали: ніхто не поспішав, а проте кожен був охоплений нетерпінням. Молодих мешканців Поли патріотизм, а може, й звуки військових сурм, які долинали по воді з боку громадських парків, погнали на палубу, і вони, підігріті випитим асті, почали кричати "Слава!" барсельєрам, що крокували вздовж берега. Гидко було дивитися, до якого стану довело старого джиґуна його панібратство з молоддю. Його стара голова була безсиліша перед вином, ніж молоді, міцні голови його приятелів, — він був п'яний як чіп. З посоловілими очима, тримаючи тремтячими пальцями циґарку, він щосили намагався вберегти рівновагу, хоч його так і розгойдувало на всі боки. Він не зважувався зрушити з місця, відчуваючи, що, як тільки ступить, зразу ж упаде, а проте жалюгідно бадьорився, щось белькотів, хапав за ґудзика кожного, хто до нього підходив, підморгував йому, погрожував зморщеним пальцем із перснем-печаткою, хихотів і з якоюсь гидкою двозначністю облизував губи кінчиком язика. Ашенбах похмуро дивився на нього, і в його душу знов почало закрадатися гнітюче почуття, що світ виявляє ледь помітну, але непереборну схильність перетворитися в щось дивне, в карикатуру. Проте обставини не дали Ашенбахові заглибитися в те почуття, бо машина застукотіла, і пароплав, що, затримався так близько від своєї мети, рушив далі каналом Святого Марка.

I Ашенбах знов побачив найдивовижнішу пристань, блискучу композицію фантастичних будівель, які республіка спорудила на диво морякам, що припливали сюди, сповнені побожного захвату; побачив легку пишноту палацу і Міст Зітхань, колони з левом і зі святим на березі, частину розкішної бічної стіни казкового храму, краєвид, що відкривався крізь прогін мосту, і велетенський годинник. Милуючись усім цим, він подумав, що приїздити до Венеції суходолом, з вокзалу, — все одно що заходити до палацу із запасних дверей, і що тільки так, як він тепер, на кораблі, з відкритого моря, треба прибувати в це найдивовижніше місто.

Машина спинилася, ґондоли наввипередки рушили до пароплава, з борту спустили трап для митників, і вони негайно взялися до своєї роботи. Нарешті пасажири одержали дозвіл зійти на берег. Ашенбах пояснив, що йому потрібна гондола, яка б довезла його з вантажем до пристані, де стоять катери, що курсують між містом і Лідо, бо він хоче поселитися над морем. Його намір схвалюють і через борт сповіщають про нього ґондольєрам, які лаються між собою місцевою говіркою. А проте він ще не може зійти на пристань, заважає його ж власна валіза, яку носії насилу тягнуть хистким трапом. Тому якусь хвилину йому доводиться вислуховувати настирливе варнякання огидного старого джиґуна, що з п'яного розуму вирішив віддати шану чужинцеві.

— Бажаємо щасливо відпочити! — белькоче він і човгає ногою. — Не згадуйте нас лихим словом! Au revoir, excusez et bon jour2, ваша вельможність! — Губи в нього зволожуються, він заплющує очі, облизує кутики рота, і пофарбована борідка під старечою губою відстовбурчується. — Прийми наші компліменти, — белькоче він і посилає рукою поцілунок, — прийми наші компліменти, любко, наймиліша, найкраща в світі любко... — I раптом штучна верхня щелепа спадає йому на нижню губу.

Ашенбах використовує нагоду й тікає від нього.

— Любко, найсолодша любко, — глухо воркує позад нього старий блазень, насилу повертаючи язиком.

Тримаючись рукою за мотузяне поруччя, Ашенбах спускається трапом додолу.

Хто не відчував раптового тремтіння, таємного страху і збентеження, коли вперше чи після довгої перерви сідав у венеціанську ґондолу? Дивне суденце, що без будь-яких змін дійшло до нас із сивої давнини, таке чорне, — тільки труни ще бувають такі чорні, — воно нагадує нам про нечутні, злочинні пригоди серед нічного шемроту хвиль, а ще більше нагадує про саму смерть, про мари, про жалобний похід і мовчазний похорон. I хто не помічав, що сидіння такого човна, це полаковане, як труна, в чорний колір і оббите такою самою чорною тканиною крісло — найм'якше, найрозкішніше, найзручніше сидіння в світі? Ашенбах відчув це, коли опустився в нього біля ніг ґондольєра, навпроти свого вантажу, старанно складеного на носі. Веслярі лаялись далі, сердито й незрозуміло, грізно вимахуючи руками. Проте особлива тиша міста на воді, здавалось, лагідно поглинала їхні голоси, робила їх безтілесними і розсіювала над хвилями. Тут, у гавані було тепло. Легенький подмух сироко торкався обличчя мандрівника і, відкинувшись на м'які подушки, він заплющив очі й віддався таким же незвичним, як і приємним лінощам. "Шлях буде короткий, — думав він, — а я б хотів, щоб він тривав вічно". Нечутно погойдуючись, човен поніс його геть від штовханини, від гудіння голосів.

Як тихо, все тихіше й тихіше ставало навколо нього! Вже чути було тільки сплески весла, глухі удари хвиль об ніс човна, що ніби летів над водою, гострий, на самому кінці немов озброєний алебардою, і ще щось третє — слова, мурмотіння, шепіт ґондольєра. Уривчасто, крізь зуби, в лад помахам весла він розмовляв сам з собою. Ашенбах розплющив очі і трохи здивовано побачив, що лагуна розширилась і вони пливуть у напрямку відкритого моря. Мабуть, дарма він так глибоко поринув у цей спокій, треба було вимагати від гондольєра, щоб той виконував його наказ.

— Отже, до пристані, — напівобернувшись, сказав він.

Мурмотіння стихло. Відповіді він не дочекався.

— Отже, до пристані! — ще раз сказав він і вже зовсім обернувся, щоб глянути в обличчя ґондольєрові, який, стоячи позад нього на підвищенні, чітко вимальовувався на тлі бляклого неба.

То був чоловік з непривітною, навіть лютою фізіономією, одягнений у синій матроський костюм, підперезаний жовтим шарфом, у солом'яному брилі, що давно вже втратив форму і місцями навіть почав розплітатися, але був хвацько зсунений набакир. Форма його обличчя, біляві, хвилясті вуса під коротким кирпатим носом не мали в собі нічого італійського. Худий, майже хирлявий і, здавалося, не дуже придатний для такої праці, він, проте, завзято орудував веслом, за кожним помахом напружуючи все тіло. Кілька разів він від зусилля закусував губи, блискаючи білими зубами. Нахмуривши рудуваті брови і дивлячись кудись понад головою свого пасажира, він відповів рішуче, майже брутально:

— Ви їдете на Лідо.

Ашенбах заперечив:

— Звичайно, але гондолу я найняв тільки для того, щоб добратися до площі Святого Марка. Там я хочу пересісти на вапорето.

— На вапорето вам, добродію, їхати не можна.

— Чому це не можна?

— Тому що вапорето не бере вантажу.

Справді, вапорето не брали вантажу; Ашенбах згадав це й промовчав. Але різкий, зверхній тон гондольєра, такий не властивий тутешнім людям у розмові з чужоземцями, здався йому неприпустимим.

— Це вже моя справа, — сказав він. — Може, я хочу здати свій вантаж у камеру схову. Вам доведеться вернутися.

Запала мовчанка. Тільки плескало весло, та хвилі глухо билися об ніс ґондоли. Потім знов почулося мурмотіння й шепіт: ґондольєр крізь зуби розмовляв сам з собою.

Що було робити наодинці з цим дивно норовистим, зловісно рішучим чоловіком Ашенбах не бачив можливості, та й не дуже хотів наполягати на своєму. Але як би він гарно відпочивав на подушках, якби був не почав обурюватись! Адже він сам хотів, щоб дорога була довга, щоб вона могла тривати вічно! Найрозумніше — а головне, що й найприємніше, — було здатися на волю обставин. Здавалося, що його сидіння, низеньке, оббите чорною тканиною крісло, що так лагідно погойдувалося від ударів весла норовистого ґондольєра в нього за спиною, заколисувало душу якимись лінивими чарами. В ньому ворухнулася думка, що він попав у руки злочинця, але не викликала бажання активно боронитися. Ще неприємніше, подумалось йому, як усе закінчиться звичайним шантажем. Щось схоже на почуття обов'язку чи гордості, ніби спогад про те, що треба було б запобігти лихові, примусило його ще раз зважитися. Він спитав:

— Скільки ви хочете за перевіз?

I, дивлячись кудись понад цим, гондольєр відповів:

— Ви заплатите.

Відповідь на ці слова могла бути тільки одна. Ашенбах машинально сказав:

— Я нічого вам не заплачу, анічогісінько, якщо ви мене відвезете не туди, куди я хочу.

— Ви хочете на Лідо.

— Але не з вами.

— Я везу вас добре.

"Це правда, — подумав Ашенбах, і напруження його спало. — Це правда, ти везеш мене добре. Навіть якщо ти полюєш на мій гаманець і ударом весла в спину пошлеш мене в аїд, ти віз мене добре".

Але нічого такого не сталося. З'явилося навіть товариство: човен з мандрівними музикантами, чоловіками й жінками, що співали під акомпанемент гітар і мандолін; настирливо пливучи поряд, майже торкаючись борту ґондоли, вони, з надією на заробіток, сповнювали тишу над водою піснями, розрахованими на чужинців. Ашенбах кинув монету в простягнений капелюх. Після цього вони замовкли й попливли десь далі. I знов стало чути мурмотіння ґондольєра, що уривчасто розмовляв сам з собою.

Так вони досягли пристані, погойдуючись на хвилях, піднятих пароплавом, що йшов до міста. Берегом, заклавши руки за спину й не зводячи очей з лагуни, походжали двоє муніципальних службовців. Якийсь старий чоловік, з тих, що неодмінно стоять з гаком на кожній пристані у Венеції, подав Ашенбахові руку, і він ступив на поміст. У нього не лишилося дрібних грошей, і він пішов міняти їх у розташований біля молу готель, щоб потім на власний розсуд розрахуватися з ґондольєром. Коли він повернувся, то побачив, що речі його вже складені на візок, а ґондола і ґондольєр зникли.

— Утік, — сказав старий з гаком. — То поганий чоловік, ласкавий пане, чоловік без патенту. Серед гондольєрів у нас тільки один такий є. Інші зателефонували сюди. Він побачив, що на нього чекають, і втік.

Ашенбах здвигнув плечима.

— Ви приїхали задарма, ласкавий пане, — мовив старий і підставив капелюха.

Ашенбах укинув у нього монету. Він звелів везти свій вантаж у готель "Купальні" й пішов алеєю слідом за візком. Алея, вся залита білим цвітом, з тавернами, крамничками й пансіонатами обабіч, перетинаючи острів, вела до моря.

У великий готель Ашенбах зайшов не з головного входу, а садовою терасою і через простору залу та вестибюль попрямував до контори. Оскільки він заздалегідь повідомив про свій приїзд, його зустріли чемно й послужливо. Адміністратор, невеличкий, тихий, улесливо-ввічливий чоловічок з чорними вусами, одягнений у сюртук французького крою, піднявся з ним ліфтом на третій поверх і показав його кімнату, приємну, з меблями вишневого дерева, з дуже пахучими квітками по всіх кутках і високими вікнами, з яких видно було море. Коли адміністратор вийшов, а служник почав заносити речі й ставити їх у кімнаті, Ашенбах підступив до одного з вікон і задивився на пляж, майже безлюдний надвечір, і на тьмяне море, що, як завжди під час припливу, спокійно й рівномірно посилало на берег невисокі довгі хвилі.

Спостереження і враження в того, хто дивиться на світ самітно й мовчки, водночас і розпливчастіші, й глибші, ніж у того, хто перебуває на людях, його думки вагоміші, химерніші і завжди мають сумний відтінок. Образи й відчуття, які легко можна було б погасити одним поглядом, усмішкою, обміном думок, набувають для нього більшої ваги, ніж вони того варті, в мовчанні вони поглиблюються, стають значущими, цілою подією, пригодою, незвичайним почуттям. Самота породжує ориґінальне, сміливе, моторошно-прекрасне — поезію. Але вона породжує також безглузде, спотворене й недозволене, породжує абсурд. Так, усе те, що Ашенбахові трапилось дорогою, — огидний старий джиґун зі своїм белькотінням, зацькований ґондольєр, який не одержав заробленої платні, — ще й тепер тривожили йому душу. Не обтяжуючи розуму, власне, навіть не даючи матеріалу для роздумів, воно все ж таки, як йому здавалося, було вкрай дивовижне в самій своїй основі, тривожне через ту свою дивовижність. Тим часом він поглядом вітав море і радів, що Венеція тепер така близька й досяжна. Нарешті він відійшов від вікна, вмився, сказав покоївці, як розставити речі, щоб йому було зручно, і вийшов у коридор, звідки ліфтер у зеленій лівреї звіз його вниз.

Він випив чаю на терасі, що виходила на море, потім спустився на прибережний бульвар і пройшов далеко в напрямку готелю "Верхній". Коли він вернувся, йому здалося, що час уже перевдягатися до вечері. Він не поспішав, зважував кожен рух, бо, одягаючись, звик працювати, а проте з'явився в залу трохи зарано. Там уже зібралося більшість пожильців готелю, незнайомих між собою; всі вони намагалися показати, що не цікавляться один одним, але з однаковим нетерпінням чекали на вечерю. Він сів у шкіряне крісло, взяв зі столу газету й почав непомітно роздивлятися на товариство в залі. Воно вигідно відрізнялося від того, яке він покинув на попередньому острові.

Перед ним відкривався широкий обрій, що терпляче охоплював безліч явищ. Чути було приглушені звуки багатьох мов. Обов'язковий для всього світу вечірній костюм, уніформа доброзвичайності, зовні об'єднував усі різновиди людства в пристойну цілість. Був тут і сухорлявий, довгобразий американець, і численна російська родина, і англійські дами, і німецькі діти з французькими боннами. Але явно переважав слов'янський елемент. Поряд з Ашенбахом розмовляли по-польському.

За бамбуковим столиком під наглядом виховательки чи компаньйонки сидів гурт молоді, ще майже підлітки: троє дівчат десь від п'ятнадцяти до сімнадцяти років і хлопець з довгим волоссям, мабуть, років чотирнадцяти. Ашенбах вражено відзначив про себе досконалу вроду хлопця. Його обличчя, бліде, граціозне, облямоване медового кольору волоссям, з рівною лінією носа, гарним ротом і чудесним, божисто-поважним виразом, нагадувало грецькі скульптури найкращої доби і, разом з найчистішою, довершеною формою, мало в собі стільки неповторного, своєрідного чару, що Ашенбахові навіть здалося, ніби такої щасливої досконалості він ще ніколи не зустрічав ані в природі, ані в образотворчому мистецтві. Потім йому впало в око, що до хлопця і до його сестер застосовують зовсім різні методи виховання: це видно було з усього, навіть з одягу. Вбрання дівчат — старшу з них уже можна було вважати дорослою — своєю надмірною простотою і цнотливістю не прикрашало, а спотворювало їх. Однакові монастирські сукні брудно-сірого кольору, довгі, нудного крою, навмисне бахматі, з єдиною оздобою — білими виложистими комірцями, вони позбавляли дівчат будь-якої зваби. Під гладенько зачесаними і туго стягнутими косами їхні обличчя здавалися по-чернечому порожніми й невиразними. Безперечно, тут виявлялася влада матері, що й гадки не мала застосовувати до хлопця ті суворі педагогічні методи, які вона вважала необхідними у вихованні дівчат. У житті своєму він, видно, бачив тільки лагідність і ніжність. Ніхто не зважувався торкнутись ножицями до його чудового волосся; як у "Хлопчика, що витягає колючку", воно кучерями спадало на чоло, за вуха і аж на потилицю. Англійський матроський костюм з широкими рукавами, що звужувались донизу й щільно облягали тендітні зап'ястки ще дитячих, але тонких рук, своїми шнурками, петлями й лямівками надавав його ніжній постаті якогось відтінку заможності й зманіженості. Він сидів трохи боком до Ашенбаха, виставивши вперед одну ногу в чорному лакованому черевику, підперши кулаком щоку, в недбало-граціозній позі, дуже далекій від тієї майже покірної суворості, до якої, видно, звикли його сестри. Може, він хворий? Бо його шкіра здавалася білою, мов слонова кістка, проти золотої пітьми кучерів, що обрамовували обличчя. Чи він був просто розпещеним улюбленцем, який звик, щоб йому потурали й давали більшу волю, ніж іншим? Ашенбах вирішив, що так воно й є. Майже кожній мистецькій натурі притаманна зухвала й ризикована схильність захищати несправедливість, що творить красу, і шанувати аристократичну вищість.

У залі з'явився кельнер і по-англійському оголосив, що вечеря готова. Гості один по одному зникали за скляними дверима їдальні. З вестибюля, від ліфта, надходили ті, що спізнилися. За дверима вже почали їсти, але молоді поляки й далі сиділи коло бамбукового столика, і Ашенбах, зручно вмостившись у глибокому кріслі, чекав разом з ними: він споглядав красу.

Нарешті гувернантка, невисока, кремезна, схожа на чоловіка особа з червоним обличчям, дала своїм вихованцям знак підвестися. Високо звівши брови, вона відсунула стілець і вклонилася високій жінці, одягненій у сіро-білі кольори і щедро оздобленій перлами, що зайшла до зали. Трималася жінка холодно й поважно, а в зачісці її ледь припудрених кіс і в крої сукні відчувалася та простота, яка є ознакою доброго смаку всюди, де побожність невід'ємна від аристократизму. Вона могла бути дружиною високого німецького урядовця. Якоїсь казкової пишноти надавали її постаті лише оздоби, справді неоціненні: сережки з підвісками і потрійна, дуже довга низка великих, як вишні, тьмяно-мерехтливих перлів.

Діти швидко посхоплювались і схилилися, цілуючи руку матері, що зі стриманою усмішкою на пещеному, але трохи стомленому гостроносому обличчі дивилася понад їхніми головами й щось казала по-французькому гувернантці. Нар

1 2 3

Інші твори цього автора: