Поезії в перекладі Миколи Бажана

Бараташвілі Ніколоз

Ніколоз Бараташвілі
Поезії

Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Мерані

Мерані1 мій мчить без доріг, без троп і стежок мчить;
За мною, крякаючи вслід, злоокий крук летить.
Мерані мій, скачи вперед у простори безмежні,
Віддай вітрам думки мої, схвильовані й бентежні!

Вітри поборюй, води розтинай, злітай над кручі й скелі
кам'яні,
Несись вперед, щоб, нетерплячий, я прикоротив
своїх мандрівок дні!
Не крийсь від бурі, спеки і сльоти, літавцю мій,
мій коню невгамовний,
Не вболівай, що зморений, без сил, покине твій
їздець саможертовний!
Нехай навік покину рідний край, нехай покину
друзів і сім'ю,

Нехай ніколи не побачу більш солодкомовну
дівчину свою,
Де стріну ніч, хай там і розсвіте, хай там,
як рідну, пригорну землицю,
Лише зіркам, супутникам своїм, повім душі моєї таємницю.

Хай жар любові й зойк душі пірнуть в морську глибінь,
Нехай поглине їх краса і шал твоїх стремлінь.
Мерані мій, скачи вперед у простори безмежні,
Віддай вітрам думки мої, схвильовані й бентежні!

Хай не знайду між предківських могил в землі вітчизни
схову я собі,
Хай та, яку я серцем покохав, на мене сліз не
зронить у журбі.
Мені могилу буде рити крук між трав колючих,
у пустельнім полі,
І порох, збитий вихором рвучким, мої кістки
Дивіться також
вкриватиме поволі.

І замість сліз коханої роса впаде з небес на
груди мертвяка,
І пролунає в похоронний час не плач рідні, а
клекіт коршака.
Мерані мій, неси мене вперед, за грані долі мчи
в прекраснім шалі!
Якщо і досі долі не скоривсь, то вершник твій
не скориться й надалі!

Хай, гнаний долею, я вмру, самотній мандрівник,
Але її разючу сталь я зневажати звик.
Мерані мій, скачи вперед у простори безмежні,
Віддай вітрам думки мої, схвильовані й бентежні!

Так, ці пори?ви гордої душі безплідно й марно
в світі не минуть.
Мерані мій, лишиться на землі протоптана
тобою, трудна путь,
І після мене послідовник мій вже легше пройде
ці тяжкі дороги
І, не жахнувшись, пронесе його крізь чорну долю
огир прудконогий.

Мерані мій мчить без доріг, без троп і стежок мчить;
За мною, крякаючи вслід, злоокий крук летить,
Мерані мій, скачи вперед у простори безмежні,
Віддай вітрам думки мої, схвильовані й бентежні!

1842

Думи на березі Кури

Сумно йду на берег річки, щоб думки розвіять,
Тут знайду собі притулок спочивать і мріять,
Тут, в траву упавши, серце слізьми заспокою,
Тут все тугою сповито, встелено журбою;
Лиш Кура повільні хвилі котить і гуркоче
І блакить небес на хвилях відблиском тріпоче.
Чую я, на руку спершись, шемрання невпинне,
І мій погляд ген далеко, за край неба лине.
Хто збагне, Куро, твій шепіт, гомін твій чудесний?
Ти — часів одвічний свідок, свідок безсловесний!..
Чом мені в цю мить здалося, що життя людини —
Марнота марнот всіляка, суєта і кпини?
Чим є світ оцей миттєвий, існування наше,
Як не келих неналитий, не бездонна чаша?
Хто хоч раз єдиний вситив серце невситиме?
Хто, своїх бажань досягати, вдоволився ними?
Навіть владарі несхитні, славних царств владики,
Понад все на світі дужчі, пишні та великі,
Що в руках у них і слава, й всемогуття бранне,
Ревно скаржаться і кажуть: "Час коли ж настане,
Щоб здобув я й ту країну?"— та й ідуть походом
В бій за землю, хоч землею самі стануть згодом.
Навіть добрий цар — чи має він відраду й спокій?
Все життя його: турбота, подвиг, труд високий.
Він піклується невтомно, щоб, як батько гідний,
Якнайкраще пильнувати люд і край свій рідний,
Щоб майбутні покоління і часи майбутні
Не кляли його наймення за діла непутні...
Та колись цей світ повинен теж дійти до краю,
Хто ж тоді про них розкаже, хто про них згадає?
Але ми людьми звемося, цього світу діти,
Тож вслухаймось в голос батька і скоряймось світу!
Той — нікчема, хто, живий ще, на мерця подібний,
Хто живе на світі, світу слугувать не здібний.

Могила царя Іраклія2

Схилюсь на коліна, о царю, я перед твоєю труною,
Ім'я твоє слізьми омию, посивілий в битвах герою!
Ах, чом же святій твоїй тіні не можна вернути життя,
Щоб Картлі нову ти побачив, своє найдорожче дитя!

Схилюсь перед словом пророчим царсько?го твого заповіту,
Яким напутив перед смертю ти Картлі, жалобою вкриту.
Так! Царственний помисел світлий здійснився тепер назавжди,
І ми, твої діти, вкушаєм його смаковиті плоди.

Вертають сини твої рідні, недолею гнані по світу,
Приносять з собою вітчизні і вісті відрадні, й освіту.
Душа мандрівців полум'яних, що повна любові й снаги,
Горінням своїм розтопила суворі північні сніги.

Вертаються діти додому з коштовним і добрим насінням —
Багатий врожай з нього буде під неба гарячим промінням...
Колись владувала тут шабля грузинського войовника,
Тепер же керує правилом незбройна і мирна рука!

Вже серцеві Грузії годі Каспійським тривожитись морем,
Вже миру її не турбує воно гуркотінням суворим,
І хвилями Чорного моря не ворог запеклий пливе,
А наші брати припливають до нас на спіткання нове.

Хай буде й мир, і пошана, о царю, святій твоїй тіні!
Ти духом своїм надихаєш Іверії3 давні твердині.
Премудрість твого заповіту відчула грузинська земля,
І, складену з сліз всенародних, гробницю твою прославля.

1 Мерані — чорний кінь-скакун, Пегас грузинських
народних переказів.
2 Іраклій II (1716-1798) — грузинський цар і полководець,
поборник об'єднання Грузії та Росії.
3 Іверія — Грузія.

Інші твори цього автора: