Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi

Бах Річард

Рiчард Бах

Iлюзiї, або пригоди Месiї мимоволi

З англiйської переклав Валерiй ГРУЗИН

Шановнi українськi друзi!

Яка то була приємнiсть — дiзнатися, що "Iлюзiї" друкуватимуться на Українi, що ви матимете можливiсть зустрiтися з моїм другом — "месiєю мимоволi".

Праця письменника полягає в тому, щоб його iдеї чiтко звучали в словах i не перейматися долею книги, усвiдомлюючи, що коло захоплених цими iдеями читачiв завжди утворюється випадково.

Однак цього разу, коли мiй твiр з'являється у вашiй республiцi вперше, мене це справдi хвилює — як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянськi люди так само, як i американцi, замислюються над питаннями — звiдки ми прийшли i куди прямуємо? Чи так само ви зачарованi й наляканi блискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.

23 сiчня1989 року. Рiчард БАХ. Iстсаунд, Вайомiнг, США

1

1. I прийшов на землю Учитель,

що народився на святих просторах Iндiани

й зростав на таємничих пагорбах

на схiд вiд Форт-Уейна.

2. Учитель пiзнавав цей свiт

у громадськiй школi Iндiани,

а коли пiдрiс, опанував професiю

автомобiльного механiка.

3. А втiм, Учитель мав знання

i з iнших рук, i з iнших шкiл,

i також iз попереднiх своїх життiв.

Вiн пам'ятав про це, i та пам'ять

Дивіться також

робила його мудрим i сильним,

i люди вiдчували його силу

й приходили до нього за порадою.

4. Учитель вiрив у свiй хист

допомагати й собi i всьому людству,

а що вiн вiрив сам, то й iншi

бачили його силу i приходили до нього

з надiєю загоїти свої недуги

та позбутись життєвих злигоднiв.

5. Вiрив Учитель, що кожна людина має право

думати про себе як про сина божого,

щиро вiрив, що саме так i є, отож

у майстернях та гаражах, де вiн працював,

завжди товпилися тi, хто прагнув

його науки та дотику його руки,

а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався,

що, коли вiн їх минатиме, на них впаде його тiнь

i життя їхнє одразу змiниться.

6. День крiзь день майстри та власники майстерень

плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент

i подасться геть, бо юрмились навколо нього

такi гурти людей, якi не залишали нi йому,

нi iншим механiкам мiсця

для лагодження автомобiлiв.

7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто,

i почали називати його Месiєю i чудотворцем;

а що всi у це вiрили, то так воно й було.

8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря,

на голови слухачiв не падало жодної краплини;

i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно,

як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах.

I вiн завжди повiдав людям притчi.

9. I сказав вiн їм: "У кожному з нас закладено

силу нашої згоди бути здоровими чи хворими,

багатими чи бiдними, вiльними чи рабами.

Ми самi господарюємо цим, а не хто iнший".

10. I озвавсь один фабричний робiтник: "Легко вам говорити,

Учителю, бо ви маєте дороговказ, а ми — нi,

i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми.

Людинi конче треба працювати, аби здобувати

у цьому свiтi хлiб свiй насущний".

11. I правив Учитель у вiдповiдь:

"Колись давно на днi кришталево чистої рiчки

iснувало поселення живих iстот.

12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними —

молодими й старими, праведними й грiшними,

линула течiя призначеним їй шляхом,

знаючи лише своє кришталево прозоре "я".

13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб

мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь

на рiчковому днi, опираючись течiї,

як навчилися вiд самого народження.

14. Та ось урвався терпець в однiєї з iстот:

"Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги

побачити це на власнi очi, проте вiрю,

що течiя знає, куди вона прямує. Треба рушати,

i хай вона несе мене, куди захоче,

бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги".

15. Хихотiли обережнi, глузували з неї:

"Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись,

як ця, така люба тобi течiя, закрутить

тебе колесом i жбурне на камiння,

i загинеш ти вiд неї швидше, нiж вiд нудьги!"

16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши,

зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом,

пожбурило на камiння.

17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота

знов перестала чiплятись, пiдняла її течiя

iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала.

18. А iстоти на днi, що мали її за чужу, заволали:

"Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiтає!

Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!"

19. I мовила пiдхоплена течiєю iстота:

"Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки

зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись,

тiльки насмiльтеся рушити з нею.

Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож,

зважитись на цю пригоду!"

20. Та ще гучнiше волали вони: "Спаситель!" —

i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння,

а коли поглянули вгору, то за тiєю iстотою i слiд пропав,

i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя".

21. I сталося так: коли Вчитель побачив,

що гурти людей навколо нього день у день

стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,

вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх,

повсякчас частував чудесами

i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям,

вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори

i там заходився молитись.

22. I мовив вiн у серцi своєму: "Боже осяйний,

коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,

звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.

Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi,

а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.

Я винен, що сам допустив таке.

Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв

та моїх iнструментiв i дай менi змогу

жити так, як живуть iншi люди".

23. I прорiк йому голос на вершинi гори,

голос не чоловiчий i не жiночий,

не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:

"Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.

Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.

Iди своєю дорогою, як iншi люди,

i хай щастить тобi на землi".

24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.

Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс

веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп

накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям,

благаючи зцiлення, розради й чудес,

вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: "Я йду од вас".

25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.

26. I провадив Учитель: "Якщо людина повiдала Богу,

як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,

хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй

у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна

людина чинити так, як їй було сказано?"

27. "Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. —

Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла,

коли так сказав сам Бог!"

28. "Навiть байдуже, якi це тортури чи

яке неймовiрно важке таке завдання?"

29. "Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами

до дерева або спаленим живцем —

це слава, коли так сказав Бог", — вiдповiли вони.

30. "А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —

коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:

"Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим,

хоч як довго ти житимеш". Що тодi?"

31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було

на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.

32. I мовив Учитель у цю тишу: "На стежинi нашого щастя

вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей

час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,

тож i вирiшив нинi покинути вас,

аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться".

33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп,

i покинув їх, i повернувся до буденного свiту

людей i машин.

2

Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.

Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого "Флiта" i побачив старенький "Тревел-ейр-4000". Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.

Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним "пок-пок-пок" — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне "клак-клак" — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.

Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот "Тревел-ейра" сидiв на покосi й дивився на мене.

Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.

— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.

— Як i у вас.

— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.

— Нi, я чекав на вас.

Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.

— Даруйте, що запiзнився.

— Усе гаразд.

Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.

— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — 3 шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.

Нiякого рукостискання, жодних представлень.

На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.

Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.

— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.

— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.

— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.

— "Де-вiсiм", "Де-дев'ять". Тривало це недовго. В Огайо.

— "Де-дев'ять"! Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?

— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.

Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.

— Щось не так? — запитав вiн.

— А якi ж це проблеми у вас виникали?

— Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам.

Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодної подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев'яних деталях сяє, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотської кабiни — золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм'я "Дон", а трохи нижче — реєстрацiйний напис: "Д. В. Шiмода". Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв'я важеля керування та кермо — з вiдполiрованого дуба. Лiворуч — пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни — так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод.

— I давно ви катаєте пасажирiв? — гукнув я до Шiмоди з того боку лiтака.

— Близько мiсяця. Атож, п'ять тижнiв.

Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п'ять тижнiв польотiв i посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак... на вiтровому склi — анi плямки масної, на пропелерi — нi слiду забитих комах, i навiть фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, якої до бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шугає серед iллiнойського лiта, просто неймовiрно. Я розглядав "Тревел-ейр" ще хвилин з п'ять, потiм одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але щось було не так.

— Чому ви кажете менi неправду?

— Я сказав вам правду, Рiчарде, — вiдповiв вiн. Моє iм'я було також виписане на борту лiтака.

— Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнної потертi!

Вiн спокiйно посмiхнувся.

— Є речi, яких ви не знаєте.

На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучої чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньої сiножатi.

— Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши свої чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.

— Он як? Ану розкажiть.

Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.

— Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iснує й iнший закон, за яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо.

Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою.

— I ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями?

— Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тiєї жiнки. Та, на жаль, немає такої душi.

Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно.

— Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi хочете цього навчитися?

— Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке вiдчуття, нiби за мною хтось наглядає, або щось подiбне.

— I ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?

— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.

— Можливо, саме так воно i буває, — сказав вiн.

Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап. Вiн зупинився бiля нашої стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухомому повiтрi.

— Катаєте за грошi? — запитав чоловiк.

Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав.

— Так, сер, — весело вiдповiв вiн. — Хочете злiтати? Зараз?

— Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i перевертатись угорi? — Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отiєю простуватою селянською балаканиною.

— Будемо, як забажаєте, i не будемо, як не забажаєте.

— I, гадаю, заправите хтозна-скiльки?

— Три долари готiвкою, сер, за дев'ять-десять хвилин у повiтрi. Це виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв запевняє, що втiха того варта.

Дивне це вiдчуття — бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив — тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами польотiв ("Нагорi гарантується рiзниця температури в мiнус десять градусiв! Люди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип'ятицентовикiв з вашого гамана чи кишенi..."), що вже й забув, як це можна робити iнакше.

Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не їм. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг розслабитись i спокiйно спостерiгати.

Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був її дiдусь. Лiтати вона не бажала.

Куди частiше трапляється якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i обережнi — дорослi. Коли для тебе це єдиний засiб iснування, чуття на подiбнi ситуацiї надзвичайно загострюється, i я ладен був закластися, що дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо її до кiнця лiта.

— Котрий iз вас, панове?.. — запитав чоловiк. Шiмода налив собi кухлик води.

— З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви не бажаєте зачекати.

— Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над моєю фермою?

— Авжеж, — запевнив я. — Лише покажiть, куди летiти, сер.

Я викинув з передньої кабiни "Флiта" свою похiдну постiль, сумку з iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi, пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь.

— Доне, крутонiть менi пропелер.

— Еге ж.

Вiн пiдiйшов iз своїм кухликом i став бiля пропелера.

— Як вам треба?

— Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук.

Коли хтось крутить пропелер "Флiта", вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запускається. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв — усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.

У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна "Флiт" знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П'ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать... ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показує пальцем цей чоловiк — на пiвденний захiд, супроти вiтру.

Ще три хвилини лету, i ми виписуємо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слонової кiстки серед моря м'яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.

Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками "Флiта", мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.

На ґанку з'явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловiк помахав їй у вiдповiдь. Згодом вони захоплено говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса.

Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.

Я зробив широке коло над Феррiсом — хай знають про нашi польоти — i по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де саме вiдбувається дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору "Тревел-ейр" i одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли.

Якось я лiтав з групою — таким собi повiтряним цирком, що мав у своєму складi п'ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплює пам'ятне вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдривається вiд землi, а iнший приземляється.

Грунту ми торкнулися м'яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до вiддаленого краю поля, ближче до путiвця.

Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи головою, вiдлiчив доларовi банкноти.

— Оце таки прогулянка, синку!

— Атож. Ми торгуємо чесно.

— От хто торгує, то це твiй друг. — Он як?

— Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.

— Чому ви так думаєте?

— Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! — Говорячи, вiн спостерiгав, як "Тревел-ейр" далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр'ї раптом з'явився цвiт i водночас достигли яблука. — Сейра вiд самого народження до смертi боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр'я. Ця дiвчинка чудово дає собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! I ось маєте — вона в небi.

Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.

А я спостерiгав, як далекий "Тревел-ейр" збiльшується в розмiрах, як знижується над полем по спiралi, як закладає вiраж такої крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торкається сiножатi, приземлюючись на три точки, — менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй "Тревел-ейр" у такий спосiб.

Лiтак пiдрулив до нашої стоянки. Пропелер м'яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.

Я кинувся допомагати — розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньої кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi.

— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене нiякої уваги.

— Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — наче ляльковий, i мама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?

Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.

— Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?

— Нi, я сама. Ти ж знаєш, я вмiю дати собi раду з моторами!

— Гаразд, обговоримо це з матiр'ю. Нам уже час вертатися додому.

Обоє подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обоє були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.

Тим часом до сiножатi пiд'їхало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого "Флiта". I знову з'явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця.

Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: "Населення — 200". Здається, до настання темряви ми перекатали їх усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду.

У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн їй казав. Чи вiн вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодної подряпини, нi патьокiв масла не з'являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини.

Коли ми припинили польоти, на обрiї ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до своєї похiдної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум'я вихоплювало з неї лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.

Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.

— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, — мовив до Дона. — Є грушi, є персики. Хочете персикiв?

— Менi все одно, — м'яко мовив вiн. — Хоч є щось, хоч нiчого.

— Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!

— Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячої тушонки...

Я вiдкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєнi швейцарськi офiцери-десантники, — а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.

Мої кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найприємнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока.

— Це... це... зараз, стривай... чотири i два в умi... сорок дев'ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi своїм "Флiтом"! А у вас має бути за двi сотнi... ви ж здебiльшого брали по двоє пасажирiв?

— Здебiльшого так, — пiдтвердив вiн, а тодi промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотiли...

— Я не хочу нiякого вчителя, — сказав я. — Я рахую грошi! На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся.

— Коли закiнчите купатися в своїх грошах, — мовив вiн, — то чи не передасте менi тушонку?

3

Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цiєї веремiї. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим "Тревел-ейр-4000" заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер'яний плакат з написом: "Лiтайте — за три долари — лiтайте!"

Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам'ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий "Тревел-ейр" стоїть поруч з моїм "Флiтом", а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.

— Привiт, Рiчарде, — спокiйно мовив вiн у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що дiється?

— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.

— Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, — терпляче вiдповiв вiн. — Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навiть у газетах писали: "Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месiєю, реальним втiленням божества в Америцi, зникає з-перед очей двадцяти п'яти тисяч свiдкiв!"

Це я пам'ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав.

— Дональд Шiмода?

— До ваших послуг, — вiдгукнувся вiн. — Тепер ви знаєте, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те...

— А вам дозволено... хто б мiг подумати... месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. — Я сидiв на обтiчнику "Флiта" й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте менi ключа на дев'ять шiстнадцятих.

Вiн пошукав у моїй сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i "дев'ять шiстнадцятих" уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в моїй лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадiєвий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, — так званий "Мертвий затиск", iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не є звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота — така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш i якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку "Фiллiпс". — От i я облишив своє месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi є в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажає. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми — сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або... як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька "Б-5" — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожної сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi їхнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився своєю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти.

— Може воно й так, Доне, та менi здається, що месiанство має рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?

Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п'ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати їх логiкою: "Гаразд, нехай я — син божий, але ж i всi ми — божi дiти. Я — Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!" Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумiє.

На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.

— Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, — мовив вiн.

— Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.

— Гiпнотизери? Друже, ви добираєтеся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месiєю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде?

— Ви знали, — розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.

— Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормальної людської iстоти — не для вас? З цього вiн не смiявся.

— Звiсно, ви маєте рацiю, — сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував їх вiд раку, i не минає й тижня, як тебе знов оточує цiлий натовп. Отож лiтак допомагає менi пересуватись, i це мене дуже влаштовує, бо нiхто нiколи не знає, звiдки я прибув чи куди подамся.

— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.

— Он як?

— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного... це повiльний, дуже повiльний... але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.

— Але ж їм потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месiєю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того, нема такої проблеми, вiд якої не можна втекти.

Я з'їхав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.

— Це ви цитуєте песика Снупi? [Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв.]

— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.

— Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар...

Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi здається, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?

— Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Вирує людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступаєте, щоб проректи своє слово?

— Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей.

Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову.

Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:

— Ось що я хотiв би сказати в iм'я Господа нашого: коли ти так сильно жадаєш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. I ти матимеш їх! Чини так, нiби вони твої, — i вони твої! Рiчарде, скажiть менi — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месiї.

— Коли так дивитися, то дiло й справдi втрачає свою привабливiсть, — зауважив я, затягуючи останнiй болт. — Куди нам сьогоднi лежить дорога?

Дон пiдiйшов до моєї кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою... i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.

— Не знаю, — сказав вiн. — Не знаю, куди нам лежить дорога.

— Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Вiн зiтхнув.

— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.

Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком — i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не скоїться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: "Але я намагаюсь про це не думати", — змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цiєї людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботi часом почуваєш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.

Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд — назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати.

4

— Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато знаєте! Чи, може, менi це тiльки здається? Нi. Знаєте ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас якось готували на роль Учителя?

— Тобi дають книгу, i ти читаєш.

Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на нього:

— Книгу?!

— "Пiдручник Спасителя". Це — своєрiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у мене був примiрник, якщо вас цiкавить.

— Так, звiсно! Ви маєте на увазi звичайну книгу, що пiдказує вам?..

Якусь хвилю вiн порпався в багажнику — у "Тревел-ейра" вiн одразу ж за пiдголiвником — i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд замшевої.

Посiбник Месiї

Нагадування для розвиненої душi

— Що ви мали на увазi, коли сказали: "Пiдручник Спасителя"? Це ж "Посiбник Месiї".

— Що так, що так — хiба не однаково?

Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час збиратися в полiт.

Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв.

Перспектива —

скористайся нею або облиш її.

Якщо ти звернувся до цiєї сторiнки,

значить ти забуваєш: усе, що

дiється навколо тебе, не є

реальнiстю.

Подумай про це.

Пам'ятай, звiдки ти прийшов,

куди йдеш, а передовсiм — чому ти

створив халепу, в яку втрапив.

Пам'ятай, що конатимеш жахливою смертю.

Все це — добра пiдготовка, i ти дiстанеш

вiд неї бiльше втiхи, якщо

зберiгатимеш цi факти у своїй

свiдомостi.

А проте, сприймай свою смерть досить поважно.

Якщо ти смiятимешся дорогою до мiсця твоєї страти —

це, як на загал, буде незрозумiлим для менш розвинених

створiнь, i вони називатимуть

тебе божевiльним.

— Ви прочитали оте — про втрату перспективи, Доне?

— Нi.

— Там говориться, що людина має сконати жахливою смертю.

— Це зовсiм не обов'язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи вiдчуває людина бажання залагоджувати справи.

— А ви конатимете жахливою смертю?

— Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння — цього має бути досить. Вирiшу за кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов.

Я сприйняв це за жарт — адже Дон не раз уже так жартував. Не знав я тодi, що вiн говорив про тi кiлька тижнiв цiлком серйозно.

Я знову заглибився в книжку: менi здавалося, що саме такого знання потребує Вчитель.

Пiзнавати —

це навчатися того,

що ти вже знаєш.

Дiяти — це демонструвати,

що ти це знаєш.

Навчати iнших — це нагадувати їм,

що вони знають усе так само, як i ти.

Всi ви — учнi, виконавцi,

вчителi.

Єдиний твiй обов'язок

у будь-якому з життiв — бути

праведним перед самим собою.

Бути праведним перед кимось або чимось iншим

не тiльки неможливо —

це ознака фальшивостi

месiї.

Найпростiшi запитання —

водночас i найглибшi.

Де ти народився? Де твiй дiм?

Куди ти йдеш? Що ти робиш?

Замислюйся над цим

час вiд часу

i спостерiгай за тим,

як змiнюються вiдповiдi.

Найкраще

ти навчаєш того,

чого найбiльше потребуєш

навчитися сам.

— Рiчарде, вам наче мову одiбрало, — сказав Шiмода, так нiби йому кортiло поговорити зi мною.

— Еге ж, — озвався я не полишаючи читати. Якщо ця книга призначена тiльки для Вчителiв, я не мав намiру вiдриватися вiд неї.

Живи так,

щоб нiколи не соромитись, як

щось сказане чи зроблене

тобою стане вiдомим

у свiтi —

навiть, якщо тi вiдомостi

будуть неправдивi.

Твої друзi

пiзнають тебе краще

в першi хвилини зустрiчi,

анiж твої знайомi зможуть

пiзнати тебе

за тисячу рокiв.

Найкращий спосiб уникнути

вiдповiдальностi —

це сказати: "На менi лежить

вiдповiдальнiсть".

Я завважив у тiй книжцi ще одну дивину.

— Доне, на сторiнках немає номерiв.

— Немає, — пiдтвердив вiн. — Просто розгортаєш її — i там саме те, що тобi потрiбно.

— Чарiвна книга!

— Нi. З будь-якою книгою можна так. Навiть iз старою газетою, якщо читати досить уважно. Хiба не траплялося, що замислившись над якоюсь проблемою, ви розгортали першу-лiпшу книгу, яка тiльки була напохватi, i раптом прозрiвали од того, що вона вам говорила?

— Нi.

— Ну то спробуйте колись.

Я спробував. Заплющив очi i намагався уявити собi, що ж зi мною станеться, якщо я й надалi подорожуватиму з цим дивовижним чоловiком. Його товариство тiшило мене, але я не мiг позбутися вiдчуття, нiби щось аж нiяк не втiшне має скоїтися з ним найближчим часом, i менi дуже не хотiлося бути цьому свiдком. З такою думкою я розгорнув книжку, все ще не розплющуючи очей, потiм розплющив їх i прочитав:

Через усе твоє життя

тебе веде

внутрiшня жага пiзнання —

ця неспокiйна духовна сутнiсть,

яка i є твоїм справжнiм "я".

Не вiдвертайся

вiд можливих рiзновидiв майбутнього,

аж поки не пересвiдчишся, що в них

немає чого навчитися.

Ти завжди вiльний

змiнити свiй вибiр

i обрати iнше майбутнє

чи iнше

минуле.

Обрати iнше минуле? Буквально чи образно? Як це зрозумiти?..

— Схоже на те, Доне, що мiй розум розладнався. Не знаю, чи здатен я навчитися такого.

— Практика. Трохи теорiї i багато практики, — сказав вiн. — На це потрiбно десь пiвтора тижня.

— Пiвтора тижня?

— Еге ж. Повiрте у те, що знаєте всi вiдповiдi, i ви знатимете усi вiдповiдi. Повiрте у те, що ви Вчитель, i ви — станете ним.

— Я нiколи не казав, що хочу бути Вчителем.

— Ваша правда, — мовив вiн. — Не казав.

Посiбник я залишив у себе, i Дон так i не попросив його повернути.

5

Для процвiтання на Середньому Заходi фермеровi потрiбна добра земля. Так само й мандрiвним пiлотам, їм треба триматися ближче до своїх клiєнтiв, а для цього пiдшуковувати гарнi майданчики неподалiк вiд населених пунктiв. Щойно викошенi луки, сiножатi, лани пшеницi або вiвса, i щоб жодних тобi корiв, якi так i тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста лiтака; бажано, щоб поблизу тих майданчикiв пролягали автомобiльнi дороги, а в огорожах були проходи для людей, до того ж мiсце має бути таке, щоб лiтаку нiде не доводилося пролiтати низько над будiвлями, i досить рiвне, щоб лiтак не розсипався на друзки, котячись по землi iз швидкiстю п'ятдесят миль на годину, i досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злiтати й приземлятися в цi спекотнi днi у розпалi лiта; i, звiсно, потрiбен ще дозвiл власника землi на отi польоти.

Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летiли на пiвнiч, Месiя i я. Попiд нами, на вiдстанi в тисячу футiв, пропливала зелена й золота земля. "Тревел-ейр" Дональда Шiмоди гуркотiв поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчикiв, що зiскакували з його дзеркальної поверхнi. Гарний лiтак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої працi мандрiвних пiлотiв. Так, вiн може взяти на борт одразу двох пасажирiв, але ж i важить вiн удвiчi бiльше за "Флiт", отож потребує значно бiльшого майданчика, аби вiдiрватися вiд землi й повернутися на неї. Колись i в мене був "Тревел-ейр", та зрештою я помiняв його на "Флiт", який може вдовольнитися й крихiтними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу мiстечок i селищ. З "Флiтом" я мiг працювати на галявинi в п'ятсот футiв, тодi як "Тревел-ейр" вимагав простору в тисячу — тисячу триста футiв. Приставши до цього чоловiка, подумав я, ти зв'яжеш себе розмiрами майданчикiв, потрiбних його лiтаковi.

I справдi, тiєї ж митi, як менi сяйнула ця думка, я помiтив невеличкий охайний випас для худоби поблизу мiстечка, над яким ми саме пролiтали. Звичайна фермерська дiлянка завдовжки в тисячу триста двадцять футiв, подiлена навпiл. Другу її половину, певно, продали мiсцевiй громадi пiд бейсбольний майданчик.

Знаючи, що лiтак Шiмоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на лiве крило, трохи догори носом, i, утримуючи двигун на малих обертах, з грацiйнiстю сталевого сейфа пiрнув у напрямi бейсбольного майданчика. "Флiт" торкнувся трави одразу ж за огорожею, що вiдокремлювала лiву частину дiлянки. Я трохи пiдрулив до повної зупинки, залишивши поруч iз собою чимало вiльного мiсця. Все, чого я прагнув, — це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливостi "Флiта", коли його ведуть належним чином.

Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тiльки-но пiдготувався до розбiгу, як побачив, що й "Тревел-ейр" заходить на посадку. Хвiст униз, праве крило догори — вiн скидався на величного й елегантного кондора, який зiбрався сiсти на шорстку траву.

Вiн був уже низько й летiв повiльно, тож волосся на моїй потилицi пiднялося дибом: ще трохи — i я стану свiдком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, "Тревел-ейр" має утримувати швидкiсть щонайменше шiстдесят миль на годину, Трохи повiльнiше — i лiтак, утративши швидкiсть до п'ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомiсть я побачив, як бiлий iз золотим бiплан завис у повiтрi. Звiсно, не буквально завис — вiн летiв зi швидкiстю, не бiльшою за тридцять миль, а щоб ви знали, лiтак, який "застрягає" на п'ятдесяти, практично зупиняється в повiтрi. А потiм я почув шерех, i "Тревел-ейр" сiв на три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площi, на якiй приземлився "Флiт".

Я мовчки сидiв у кабiнi й спостерiгав, як Дон пiдрулює до мене i вимикає двигун. А я тiльки витрiщав очi й не мiг здобутися на жодне слово.

— Гарний майданчик ви знайшли! I до мiстечка близько, еге? — звернувся до мене Дон, так наче нiчого й не сталося.

Нашi першi клiєнти — два хлопцi на мотоциклi "хонда" — видимо зацiкавились тим, що вiдбувається на їхнiх очах.

— Що значить близько до мiстечка? — прокричав я, перекриваючи гуркiт од двигуна, який усе ще лунав у моїх вухах.

— Ну, рукою подати.

— Та нi, я не те. Як розумiти це приземлення? Як ти змiг посадити "Тревел-ейр"?

Дон пiдморгнув менi:

— Чари!

— Нi, Доне... справдi! Я ж бачив, як ти приземлився!

Вiн добре бачив, який я вражений — i то не просто вiд страху.

— Рiчарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повiтрi гайковi ключi, як зцiлювати вiд усiх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях i саджати "Тревел-ейр" на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому секрет усiх цих чудес?

У мене було таке вiдчуття, наче вiн нацiлив на мене лазер.

— Я хочу знати, як ти тут приземлився...

— Слухай-но! — гукнув вiн через безодню, що роздiляла нас. —Що таке цей свiт? I все в ньому? Iлюзiї, Рiчарде! Кожна його часточка — iлюзорна! Це ти розумiєш?

Тепер вiн не пiдморгував i не всмiхався, так наче раптом розгнiвався на мене через те, що я не вiдав цього ранiше, ще хтозна-вiдколи.

Мотоцикл зупинився бiля хвоста його лiтака — хлопцям не терпiлося полiтати.

— Гаразд, — тiльки й спромiгся вимовити я. — Iлюзiї то й iлюзiї.

Хлопцi полетiли з ним, а менi належало знайти власника дiлянки, перше нiж вiн знайде нас, i попросити в нього дозволу скористатися з його випасу для польотiв.

Єдино можливий спосiб описати зльоти й посадки, що їх того дня робив лiтак Шiмоди, — це припустити, нiби вiн був лише пiдробкою пiд "Тревел-ейр". Скажiмо, нiби то був "Е-2" чи вертолiт, що його убрали в шати "Тревел-ейра". Для мене набагато легше було сприйняти те, що гайковий ключ дев'ять шiстнадцятих плаває в повiтрi, наче невагомий, анiж зберiгати спокiй, спостерiгаючи, як злiтає важкий бiплан з двома пасажирами на борту iз швидкiстю тридцять миль на годину. Одна рiч — вiрити в вознесiння, коли ти його бачиш, i зовсiм iнша — вiрити в чудеса.

Я затято розмiрковував над Доновими словами. Iлюзiї. Хтось говорив про це ранiше... у моєму дитинствi, коли я навчався фокусiв. Це говорили фокусники! Вони обережно переконували нас: "Погляньте, те, що ви зараз побачите, зовсiм не чудо, i не чаклування. Насправдi це — iлюзiя чуда". Потiм вони виймали канделябр iз волоського горiха i обертали слона на тенiсну ракетку.

У спалаху проникливостi я витяг з кишенi "Посiбник Месiї" i розгорнув його. На сторiнцi було лише два речення.

Не iснує проблеми,

яка б не несла тобi

дарунка.

Ти шукаєш проблем,

тому що тобi потрiбнi

їхнi дарунки.

Не можу пояснити чому, але цi слова полегшили моє замiшання. Я прочитав їх ще до того, як збагнув, що мої очi заплющенi.

Мiстечко називалося Трой, i той випас обiцяв бути для нас не менш гостинним, нiж була сiножать у Феррiсi. Але у Феррiсi я вiдчував певний спокiй, а тут повiтря немовби загусло вiд напруги, що менi аж нiяк не подобалось.

Полiт — ця чи не єдина в життi наших пасажирiв пригода — був для мене повсякденним дiлом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокiй. Моєю пригодою був цей дивовижний чоловiк, неймовiрний спосiб, у який вiн примушував лiтати свiй бiплан, i чудернацькi слова, що ними вiн послуговувався для пояснень.

Жителi Троя були приголомшенi чудесними польотами "Тревел-ейра" не бiльше, нiж був би я, коли б почув, як ополуднi задзвонив котрийсь iз мiських дзвонiв, що мовчав останнi шiстдесят рокiв. Вони просто не вiдали, що на їхнiх очах дiється неможливе.

— Дякуємо за полiт, — казали вони.

— Оце i все, чим ви заробляєте собi на життя?.. Хiба ви нiде не працюєте?..

— А чому ви обрали таке маленьке мiстечко, як Трой?..

— Слухай, Джеррi, твоя ферма не бiльша за коробку вiд черевикiв!..

Пополуднi в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило полiтати, i ми мали заробити багато грошей. I все ж таки внутрiшнiй голос пiдказував менi: виплутуйся з цiєї халепи i тiкай звiдси. Я не раз

1 2 3