Механічне Еґо

Катнер Генрі

Генрі Катнер

Механічне Еґо

Жанр: гумористична фантастика.

Джерело: CD "Домашня Бібліотека" (рос. мова).

Переклад на російську мову: невідомо.

Переклад на українську мову:

1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1.

2) чистовий — Володимир Ільницький, (березень 2005 + травень 2006 — вдосконалення).

Редагування №1: Михайлина Косак. 16 з 25 зауважень враховано.

Ніколас Мартін подивився через стіл на робота.

— Я не стану запитувати, що вам тут потрібно, — сказав він здушеним голосом. — Я зрозумів. Йдіть і передайте Сен-Сіру, що я згоден. Скажіть йому, що я в захваті від того, що в фільмі буде робот. Все інше в нас вже є. Але цілком зрозуміло, що камерна п'єса про святвечір у селищі рибалок-португальців на узбережжі Флориди будь-як не може обійтися без робота. Однак чому один, а не шість? Скажіть йому, що менше ніж на чортову дюжину роботів я не згоден. А тепер забирайтеся.

— Вашу матір звали Олена Глінська? — запитав робот, пропускаючи тираду Мартіна повз вуха.

— Ні, — відрізав той.

— А! Ну, тоді, отже, вона була Велика Волохата, — пробурмотів робот. Мартін зняв ноги з письмового столу і повільно розправив плечі.

— Не хвилюйтеся! — поспішно сказав робот. — Вас обрали для екологічного експерименту, тільки і всього. Це зовсім не боляче. Там, відкіля я з'явився, роботи являють собою одну з законних форм життя, і вам нема чого...

— Стуліть пельку! — зажадав Мартін. — Теж мені робот! Статист нещасний! Цього разу Сен-Сір зайшов занадто далеко. — Він затрясся всім тілом під впливом якоїсь сильної, але затамованої емоції. Потім його погляд впав на внутрішній телефон і, натиснувши на кнопку, він зажадав: Дайте міс Ешбі! Негайно!

Дивіться також

— Мені дуже неприємно, — винуватим тоном сказав робот. — Може, я помилився? Граничні коливання нейронів завжди порушують мою мнемонічну норму, коли я темперую. Ваше життя вступило в критичну фазу, чи не так?

Мартін важко задихав, і робот вгледів в цьому доказ своєї правоти.

— Саме так, — оголосив він. — Екологічний дисбаланс наближається до межі, смертельної для даної життєвої форми, якщо тільки... хм, хм... Або на вас от-от наступить мамонт, або вам на обличчя надягнуть залізну маску, або вас заріжуть ілоти, або... Зачекайте-но, я говорю на санскриті? Він похитав блискаючою головою. — Напевно, мені слід було зійти п'ятдесят років тому, але мені здалося... Прошу пробачення, всього доброго, — поспішно додав він, коли Мартін спрямував на нього лютий погляд.

Робот приклав пальці до свого, природно нерухомого, рота і розвів їх від куточків в горизонтальному напрямку, немов зображаючи провинну посмішку.

— Ні, ви не підете! — заявив Мартін. — Стійте, де стоїте, щоб у мене злість не остигла! І чому тільки я не можу осатаніти як слід і надовго? — закінчив він жалібно, дивлячись на телефон.

— А ви впевнені, що вашу матір звали не Олена Глінська? — запитав робот, приклавши великий і вказівний пальці до номінального перенісся, від чого Мартіну раптом здалось, що його відвідувач заклопотано насупився.

— Звичайно, впевнений! — гаркнув він.

— То, виходить, ви ще не одружилися? На Настасії Захар'їній-Кошкіній?

— Не одружився і не одружусь! — відрізав Мартін і схопив трубку телефону, який задзеленчав.

— Це я, Нік! — почувся спокійний голос Еріки Ешбі. — Що-небудь трапилось?

Миттєво полум'я люті в очах Мартіна згасло і замінилося рожевою ніжністю. Останні кілька років він віддавав Еріці, досить енергійному літературному агенту, десять відсотків своїх гонорарів. Крім того, він знемагав від безнадійного бажання віддати їй приблизно фунт свого м'яса; серцевий м'яз, якщо скористатися холодним науковим терміном. Але Мартін досі не скористався ні цим терміном, ні будь-яким іншим, тому що, при будь-якій спробі зробити Еріці пропозицію, ним опановувала непозбутня боязкість і він починав белькотати щось про зелені луки.

— То в чому справа? Що-небудь сталося? — повторила Еріка.

— Так, — вимовив Мартін, глибоко зітхнувши. — Може Сен-Сір змусити мене одружитися на якійсь Настасії Захар'їній-Кошкіній?

— Ах, яка у вас чудова пам'ять! — сумно вставив робот. І в мене була така ж, поки я не почав темперувати. Але навіть радіоактивні нейрони не витримають...

— Формально ти ще зберігаєш право на життя, волю і так далі, відповіла Еріка. — Але зараз я дуже зайнята, Нік. Може, поговоримо про це, коли я прийду?

— А коли?

— Хіба тобі не передали, що я телефонувала? — розлютилася Еріка.

— Звичайно, ні! — сердито крикнув Мартін. — Я вже давно підозрюю, що дотелефонуватися до мене можна тільки з дозволу Сен-Сіра. Раптом хто-небудь тайкома надішле в мою в'язницю слово підбадьорення або навіть напилок! Його голос повеселів. — Думаєш влаштувати мені втечу?

— Це обурливо! — оголосила Еріка. — В один прекрасний день Сен-Сір перегне палицю...

— Не перегне, поки він може розраховувати на Діді, — тужно сказав Мартін.

Кінокомпанія "Вершина" скоріше поставила би фільм, який пропагує атеїзм, аніж ризикнула б скривдити свою незрівнянну касову зірку Діді Флемінг. Навіть Толівер Уотт, одноосібний власник "Вершини", не спав ночами, тому що Сен-Сір не дозволяв чарівній Діді підписати довгостроковий контракт.

— Проте Уотт зовсім не дурний, — сказала Еріка. — Я як і раніше переконана, що він погодиться розірвати контракт, якщо тільки ми доведемо йому, наскільки ти збиткове вкладення капіталу. Але часу в нас майже нема.

— Чому?

— Я ж сказала тобі... Ах, так! Звичайно, ти не знаєш. Він завтра ввечері їде в Париж. Мартін випустив глухий стогін.

— Виходить, нема мені порятунку, — сказав він. — На наступному тижні мій контракт буде автоматично продовжений, і я вже ніколи зітхну вільно. Еріка, зроби що-небудь!

— Спробую, — відповіла Еріка. — Про це я й хочу з тобою поговорити... А...а — скрикнула вона раптово. — Тепер мені зрозуміло, чому Сен-Сір не дозволив передати тобі, що я телефонувала. Він боїться. Знаєш, Нік, що нам варто зробити?

— Піти до Уотта, — сумовито підказав Нік. — Але, Еріка...

— Піти до Уотта, коли він буде один, — підкреслила Еріка.

— Сен-Сір цього не допустить.

— Саме так. Звичайно, Сен-Сір не хоче, щоб ми поговорили з Уоттом віч-на-віч, — а раптом ми його переконаємо? Але все-таки ми повинні як-небудь це влаштувати. Один з нас буде говорити з Уоттом, а інший — відганяти Сен-Сіра. Що ти зволієш?

— Ні те, ні інше, — негайно відповів Мартін.

— ПРО, Нік! Одній мені це не під силу. Можна подумати, що ти боїшся Сен-Сіра!

— Й справді боюся!

— Дурниці. Ну що він може тобі зробити?

— Він мене тероризує. Безупинно. Еріка, він говорить, що я прекрасно піддаюся обробці. У тебе від цього кров в жилах не холоне? Подивися на всіх письменників, яких він обробив!

— Я знаю. Тиждень тому я бачила одного з них на Майі-стріт — він порпався в смітнику. І ти теж хочеш так скінчити? Обстоюй же свої права!

— А! — сказав робот, радісно кивнувши. — Так я і думав. Критична фаза.

— Заткнися! — наказав Мартін. — Ні, Еріка, це я не тобі! Мені дуже шкода.

— І мені теж, — отруйно відповіла Еріка. — На секунду я повірила, що в тебе з'явився характер.

— Якби я був, наприклад, Хемінгуеєм... — страждальницьким голосом почав Мартін.

— Ви сказали Хемінгуей? — запитав робот. — Отже, це ера Кінсі Хемінгуея? В такому випадку я не помилився. Ви — Ніколас Мартін, мій наступний об'єкт. Мартін... Мартін? Дайте подумати... Ах, так! Тип Дізраелі, — він зі скреготом потер чоло. — Бідні мої нейронні пороги! Тепер я згадав.

— Нік, ти мене чуєш? — поцікавився в слухавці голос Еріки. — Я зараз же їду в студію. Зберися з силами. Ми зацькуємо Сен-Сіра в його барлогу і переконаємо Уотта, що з тебе будь-коли не вийде пристойного сценариста. Тепер...

— Але Сен-Сір нізащо не погодиться, — перебив Мартін. — Він не визнає слова "невдача". Він постійно повторює це. Він зробить з мене сценариста або вб'є мене.

— Пам'ятаєш, що трапилося з Едом Кассіді? — похмуро нагадала Еріка. Сен-Сір не зробив з нього сценариста.

— Вірно. Бідолашний Ед! — здригнувшись, сказав Мартін.

— Ну, добре, я їду. Що-небудь ще?

— Так! — закричав Мартін, набравши повітря в легені. — Так! Я безумно люблю тебе.

Але слова ці залишилися в нього в гортані. Кілька разів беззвучно відкривши і закривши рот, боягузливий драматург стис зуби і почав нову спробу. Жалюгідний писк заколивав телефонну мембрану. Мартін журливо похилився. Ні, будь-коли в нього не вистачить хоробрості освідчитися — навіть маленькому, сумирному телефонному апарату.

— Ти щось сказав? — запитала Еріка. — Ну, бувай.

— Перегодь! — крикнув Мартін, випадково глянувши на робота. Німота опановувала ним лише в певних випадках, і тепер він поспішно продовжував: Я забув тобі сказати. Уотт і паршивець Сен-Сір тільки-но найняли фальшивого робота для "Анжеліни Ноел"? Але трубка мовчала.

— Я не фальшивий, — сказав робот ображено. Мартін зіщулився в кріслі і спрямував на свого гостя тьмяний, безнадійний погляд.

— Кінг-Конг теж був не фальшивий, — зазначив він. — І не морочте мені голову історіями, які продиктував вам Сен-Сір. Я знаю, він намагається мене деморалізувати. Можливо, доможеться свого. Тільки подивіться, що він вже зробив з моєї п'єси! Ну, до чого там Фред Уорінг? На своєму місці і Фред Уорінг гарний, я не сперечаюся. Навіть дуже гарний. Але не в "Анжеліні Ноел". Не в ролі португальського шкіпера рибальського судна! Замість команди — його оркестр, а Дан Дойлі співає "Неаполь" Діді Флемінг, яка вдягнена в русалковий хвіст...

Приголомшивши себе цим переліком, Мартін поклав лікті на стіл, сховав обличчя в долоні і, до свого жаху, спостеріг, що починає хихотіти. Задзеленчав телефон. Мартін, не змінюючи положення, намацав трубку.

— Хто говорить? — запитав він тремтячим голосом. — Хто? Сен-Сір... По дроту долинув хрипкий рик. Мартін випрямився, як вжалений, і стиснув трубку двома руками.

— Послухайте! — крикнув він. — Дайте мені хоч раз договорити. Робот у "Анжеліні Ноел" — це вже просто...

— Я не чую, що ви бурмотите, — ревів густий бас. — Паскудна думка. Щоб ви там не пропонували. Негайно в перший зал для перегляду вчорашніх шматків. Зараз же!

— Постривайте...

Сен-Сір ригнув, і телефон замовк. На мить руки Мартіна стиснули трубку, як горло ворога. Що користі! Його власне горло стискав зашморг, і Сен-Сір от вже четвертий місяць, затягував його все тугіше. Четвертий місяць... а не четвертий рік? Згадуючи минуле, Мартін ледь міг повірити, що ще зовсім недавно він був вільною людиною, відомим драматургом, автором п'єси "Анжеліна Ноел", окраси сезону. А потім з'явився Сен-Сір...

Режисер в глибині душі був снобом і любив накладати лапу на окраси сезону і на відомих письменників. Кінокомпанія "Вершина", ричав він на Мартіна, навіть на йоту не відхилиться від п'єси і залишить за Мартіном право остаточного схвалення сценарію — за умови, що він підпише контракт на три місяці як співавтор сценарію. Умови були настільки гарні, що здавалися казкою, причому справедливо.

Мартіна занапастив частково дрібний шрифт, а частково грип, через який Еріка Ешбі саме в той час потрапила в лікарню. Під шарами юридичного марнослів'я ховався пункт, що прирікав Мартіна на п'ятирічну рабську залежність від кінокомпанії "Вершина", якщо вказана компанія вважатиме потрібним продовжити його контракт. І на наступному тижні, якщо справедливість не восторжествує, контракт буде продовжений — це Мартін знав твердо.

— Я б випив чого-небудь, — втомлено сказав Мартін і подивився на робота. — Будьте ласкаві, подайте мені он ту пляшку віскі.

— Але я тут для того, щоб провести експеримент по оптимальній екології, — заперечив робот. Мартін закрив очі і сказав благаюче:

— Налийте мені віскі, будь ласка. А потім дайте чарку прямо мені в руку, добре? Це ж неважко. Зрештою, ми з вами все-таки люди.

— Та ні, — відповів робот, всовуючи повний келих в нишпорячі пальці драматурга. Мартін надпив. Потім відкрив очі і здивовано вп'явся на великий келих для коктейлів — робот до країв наповнив його чистим віскі. Мартін ошелешено глянув на свого металевого співрозмовника.

— Ви, напевно, п'єте, як губка, — сказав він задумливо. — Певно, це зміцнює несприйнятливість до алкоголю. Шкварте, пригощайтеся. Допивайте пляшку.

Робот притис пальці до чола над очима і провів дві вертикальні риси, немов питально підняв брови.

— Шкварте, — наполягав Мартін. — Або вам совість не дозволяє пити моє віскі?

— Як же я можу пити? — запитав робот. — Адже я робот. — У його голосі з'явилася тужлива нотка. — А що при цьому відбувається? — поцікавився він. — Це змащення чи заправлення пальним? Мартін подивився на свій келих.

— Заправлення пальним, — сказав він сухо. — Високооктановим. Ви так ввійшли в роль? Ну, киньте...

— А, принцип подразнення! — перебив робот. — Розумію. Ідея та ж, що при ферментації мамонтового молока. Мартін похлинувся.

— А ви коли-небудь пили ферментоване мамонтове молоко? — поцікавився він.

— Як же я можу пити? — повторив робот. — Але я бачив, як його пили інші. — Він провів вертикальну рису між своїми невидимими бровами, що надало йому сумний вигляд. — Зрозуміло, мій світ цілком функціональний і функціонально досконалий, і все-таки темпорування — вельми захоплююче... — Він обірвав фразу. — Але я даремно витрачаю простір і час. Отож, містер Мартін, чи погодитеся ви...

— Ну, випийте ж, — сказав Мартін. — В мене приступ привітності. Давайте смикнемо по чарочці. Адже я бачу так мало радостей. А зараз мене будуть тероризувати. Якщо вам не можна зняти маску, я пошлю за соломиною. Ви ж можете на один ковток вийти з ролі? Вірно?

— Я був би радий спробувати, — задумливо сказав робот. — З тих пір як я побачив дію ферментованого мамонтового молока, мені захотілося й самому — спробувати. Людям це, звичайно, просто, але і технічно це теж неважко, я тепер зрозумів. Подразнення збільшує частоту каппа-хвиль мозку, як, наприклад, при різкому стрибку напруги, але оскільки електричної напруги не існувало в дороботову епоху...

— А вона існувала, — зазначив Мартін, роблячи новий ковток. — Тобто я хочу сказати — існує. Це що, по-вашому, — мамонт? — Він вказав на настільну лампу. Робот роззявив рота.

— Це? — перепитав він в цілковитому здивуванні. — Але в такому випадку... в такому випадку всі телефони, динамо і лампи, які я вгледів в цій ері, приводяться в дію електрикою!

— А що ж, по-вашому, могло приводити їх у дію? — холодно запитав Мартін.

— Раби, — відповів робот, уважно оглядаючи лампу. Він ввімкнув світло, трохи поклацав вмикачем і потім вивернув лампочку. — Напруга, ви сказали?

— Не вдавайте дурня, — порадив Мартін. — Ви переграєте. Мені настав час йти. Так будете ви пити чи ні?

— Ну, що ж, — сказав робот, — не хочу розладнувати компанію. Це має спрацювати.

І він сунув палець у порожній патрон. Пролунав короткий тріск, бризнули іскри. Робот витяг палець.

— Р... — сказав він і злегка похитнувся. Потім його пальці зметнулися до обличчя і накреслили посмішку, яка виражала приємний подив.

— 7 в 10 — сказав він і продовжував сипло: — Р (1} інтеграл від плюс до мінус нескінченності... А, ділене на пі в степені е.

Нажаханий Мартін витріщив очі. Він не знав, потрібен тут терапевт чи психіатр, але не сумнівався, що викликати лікаря необхідно, і що швидше, то краще. А може й поліцію. Статист, в костюмі робота, був явно божевільним. Мартін застиг у нерішучості, очікуючи, що його божевільний гість от-от впаде мертвим або вчепиться йому в горлянку. Робот з легким побрязкуванням плямкнув губами.

— Яке чудо! — сказав він. — І навіть змінна напруга!

— В-в-ви не вмерли? — тремтячим голосом поцікавився Мартін.

— Я навіть не жив, — пробурмотів робот. — В тому значенні, як ви це розумієте. І дякую за чарочку. Мартін дивився на робота, вражений диким здогадом.

— Так, виходить, — захлинувся повітрям він, — виходить... ви — робот?!!

— Звичайно, я робот, — відповів його гість. — Яке повільне мислення у вас, дороботів . Моє мислення зараз працює зі швидкістю світла. — Він роздивлявся настільну лампу з алкоголічною жагою. — ?(1)... Тобто, якби ви зараз підрахували каппа-хвилі мого радіоатомного мозку, ви вразилися би тим, наскільки збільшилася частота. — Він помовчав. А потім додав задумливо — Р (1).

Рухаючись повільно, як людина під водою, Мартін підняв келих і ковтнув віскі. Потім сторожко глянув на робота.

— Р (1)... — сказав він, замовк, здригнувся і зробив великий ковток. Я п'яний, — продовжував він із судомним полегшенням. — От в чому справа. А я ж майже повірив...

— Ну, спочатку всі не вірять, що я робот, — повідомив робот. — Відзначте, я ж з'явився на території кіностудії, де не здаюся будь-кому підозрілим. Івану Васильовичу я з'явлюся в лабораторії алхіміка, і він зробить висновок, що я механічна людина. Що, втім, й правильно. Далі в моєму списку зазначений уйгур, йому я з'явлюся в юрті шамана, і він вирішить, що я диявол. Питання екологічної логіки — й тільки.

— То, виходить, ви — диявол? — запитав Мартін, чіпляючись за єдине правдоподібне пояснення.

— Так ні ж, ні! Я робот! Чому ви не розумієте?

— А я тепер навіть не знаю, хто я такий, — сказав Мартін. — Може, я взагалі фавн, а ви — дитя людське! По-моєму, від цього віскі мені стало лише гірше, і...

— Вас звуть Ніколас Мартін, — терпляче пояснив робот. — А мене ЕНІАК.

— Еньяк?

— ЕНІАК, — виправив робот, підкреслюючи голосом, що всі букви великі. — ЕНІАК Гама Дев'яносто Третій.

По цих словах він зняв з металевого плеча сумку і заходився витягати з неї нескінченну червону стрічку, на вигляд шовкову, але вона вилискувала дивним металевим блиском. Коли приблизно чверть милі стрічки лягло на підлогу, з сумки з'явився прозорий хокейний шолом. З боків шолома блищали два червоно-зелені камені.

— Як ви бачите, вони лягають безпосередньо на темпоральні частки, — повідомив робот, вказуючи на камені. — Ви надягнете його на голову ось так...

— Ні, не надягну, — сказав Мартін, прудко відсмикуючи голову, — і ви мені його не надягнете, друже мій. Мені не подобається ця штука. І особливо ці дві червоні скляшки. Вони схожі на очі.

— Це штучний еклогіт, — заспокоїв його робот. — Просто вони мають високу діелектричну постійну. Потрібно лише змінити нормальні пороги нейронних контурів пам'яті — і все. Мислення базується на пам'яті, як вам відомо. Сила ваших асоціацій — тобто емоційні індекси ваших спогадів — визначає ваші вчинки і рішення. А екологізер просто впливає на електричну напругу вашого мозку таким чином, що пороги змінюються.

— Ото і все? — підозріло запитав Мартін.

— Ну-у... — ухильно сказав робот. — Я не хотів про це згадувати, але оскільки ви запитуєте... Екологізер, крім того, накладає на ваш мозок типологічну матрицю. Але, оскільки ця матриця взята з прототипу вашого характеру, вона просто дозволяє вам найповніше використовувати свої потенційні здібності, як успадковані, так і набуті. Вона змусить вас реагувати на ваше середовище саме таким чином, який забезпечить вам максимум шансів вижити.

— Мені вона не забезпечить, — сказав Мартін твердо, — тому що на мою голову ви цю штуку не надягнете. Робот накреслив розгублено підняті брови.

— А, — продовжив він після паузи, — я ж вам не все пояснив! Бо все дуже просто. Хіба ви не хочете взяти участь у вельми цінному соціально-культурному експерименті, влаштованому задля блага всього людства?

— Ні! — оголосив Мартін.

— Але ж ви навіть не знаєте, про що мова, — жалібно сказав робот. Після моїх докладних пояснень мені ще будь-хто не відмовляв. До речі, ви добре мене розумієте? Мартін засміявся замогильним сміхом.

— Як би не так! — буркнув він.

— Прекрасно, — з полегшенням сказав робот. — Мене завжди може підвести пам'ять. Перед тим як я починаю темпорування, мені доводиться програмувати стільки мов! Санскрит дуже простий, але російська мова епохи середньовіччя доволі складна, а уйгурська... Цей експеримент повинен сприяти встановленню найвигіднішого взаємозв'язку між людиною і її середовищем. Наша мета — миттєва адаптація, і ми сподіваємося досягти її, звівши до мінімуму корегуючий коефіцієнт між індивідом і середовищем. Іншими словами, — потрібна реакція в потрібний момент. Зрозуміло?

— Ні, звичайно! — сказав Мартін. — Це якесь марення.

— Існує, — продовжував робот втомлено, — вельми обмежена кількість матриць-характерів, які залежать, по-перше, від розташування генів всередині хромосом, а по-друге, від впливу середовища; оскільки елементи середовища мають тенденцію повторюватися, то ми можемо легко простежити основну організуючу лінію по часовій шкалі Кальдекуза. Вам не важко слідкувати за ходом моєї думки?

— По часовій шкалі Кальдекуза — так, не важко, — сказав Мартін.

— Я завжди пояснюю надзвичайно зрозуміло, — з деяким самовдоволенням зазначив робот і змахнув в повітрі кільцем червоної стрічки.

— Заберіть від мене цю штуку! — роздратовано скрикнув Мартін. — Я, звичайно, п'яний, але не настільки, щоб сунути голову невідомо куди!

— Засунете, — сказав робот твердо. — Мені ще будь-хто не відмовляв. І не сперечайтеся зі мною, інакше ви мене зіб'єте з пантелику і мені доведеться висьорбати ще одну чарочку напруги. Й тоді я зовсім зіб'юся. Коли я темперую, мені й так вистачає турбот з пам'яттю. Подорож у часі завжди створює синаптичний поріг затримки, але лихо в тому, що він дуже варіюється. От чому я спочатку сплутав вас з Іваном. Але до нього я повинний відправитися лише після побачення з вами — я проводжу дослід хронологічно, а тисячу дев'ятсот п'ятдесят другий рік йде, зрозуміло, перед тисячу п'ятсот сімдесятим.

— А от і не йде, — сказав Мартін, підносячи келих до губ. — Навіть у Голівуді тисячу дев'ятсот п'ятдесят другий рік не настає перед тисячу п'ятсот сімдесятим.

— Я користуюся часовою шкалою Кальдекуза, — пояснив робот. — Але тільки для зручності. Ну то як, потрібен вам ідеальний екологічний коефіцієнт чи ні? Тому що... — Тут він знову помахав червоною стрічкою, зазирнув у шолом, пильно подивився на Мартіна і похитав головою. — Вибачте, боюся, що з цього наміру вийде пшик. У вас занадто маленька голова. Ймовірно, мозок невеликий. Цей шолом розрахований на розмір вісім з половиною, але ваша голова занадто...

— Вісім з половиною — мій розмір, — з гідністю заперечив Мартін.

— Не може бути, — лукаво засперечався робот. — В цьому випадку шолом був би вам до міри, а він вам великий.

— Він мені якраз, — сказав Мартін.

— До чого ж важко розмовляти з дороботами, — зазначив ЕНІАК, немов про себе. — Нерозвиненість, брутальність, нелогічність. Чи варто дивуватися, що в них такі маленькі голови? Послухайте, містер Мартін — він немов звертався до дурної і впертої дитини, — спробуйте зрозуміти: розмір цього шолома вісім з половиною; ваша голова, на нещастя, настільки мала, що шолом вам не до міри...

— Дідько б вас взяв! — у сказі крикнув Мартін, від прикрості і віскі забуваючи про обережність. — Він мені саме до міри! От, дивіться! — Він схопив шолом і насунув його на голову. — Сидить як влитий.

— Я помилився, — визнав робот, і його очі так блиснули, що Мартін раптом похопився, поспіхом зірвав шолом з голови і кинув його на стіл. ЕНІАК неквапливо взяв шолом, поклав в сумку і заходився швидко згортати стрічку. Під здивованим поглядом Мартіна він скінчив вкладати стрічку в сумку, застебнув її, закинув на плече і повернувся до дверей.

— Всього доброго, — сказав робот, — і дозвольте вам подякувати.

— За що? — люто запитав Мартін.

— За вашу люб'язну співпрацю, — сказав робот.

— Я не збираюся з вами співпрацювати! — відрізав Мартін. — І не намагайтеся мене переконати. Можете залишити свій патентований курс лікування при собі, а мене...

— Але ж ви вже пройшли курс екологічної обробки, — незворушно відповів ЕНІАК. — Я повернуся ввечері, щоб відновити заряд. Його вистачає тільки на дванадцять годин.

— Що?!

ЕНІАК провів вказівними пальцями від кутиків рота, викреслюючи ввічливу посмішку. Потім він вийшов і закрив за собою двері. Мартін хрипко пискнув, немов зарізана свиня з кляпом у роті. В нього в голові ЩОСЬ відбувалося.

Ніколас Мартін почував себе як людина, яку раптово засунули під крижаний душ. Ні, не під крижаний — під гарячий. І до того ж ароматичний. Вітер, який залітав у відкрите вікно, ніс із собою задушливий сморід — бензину, полину, олійної фарби і (з буфета в сусідньому корпусі) бутербродів з шинкою.

"П'яний, — думав Мартін з розпачем, — я п'яний або збожеволів!" Він підхопився і заметушився по кімнаті, але відразу побачив щілину в паркеті і пішов по ній. "Якщо я зможу пройти по прямій, — розмірковував він, — отже, я не п'яний... Я просто збожеволів". І думка ця була не надто втішна.

Він прекрасно пройшов по щілині. Він міг навіть йти значно пряміше щілини, яка, як він тепер переконався, була ледь-ледь звивистою. Будь-коли раніше він не рухався з такою впевненістю і легкістю. В результаті свого досліду він виявився в іншому кутку кімнати перед дзеркалом, і, коли він випрямився, щоб подивитися на себе, хаос і сум'яття кудись випарувались. Шалене загострення відчуттів згладилося і притупилося. Все було спокійно. Все було нормально. Мартін подивився в очі своєму відображенню. Ні, все не було нормально.

Він був тверезий як скельце. Немов він пив не віскі, а джерельну воду. Мартін нахилився до самого скла, намагаючись крізь очі зазирнути в глибини власного мозку. Тому що там відбувалося щось вражаюче. По всій поверхні його мозку почали рухатися малюсінькі заслінки — одні закривалися майже зовсім, залишаючи лише крихітну щілину, у яку визирали ока-бусинки нейронів, інші з легким тріском відчинялися, і швидкі павучки — інші нейрони — кидалися навтьоки, шукаючи, де б сховатися.

Зміна порогів, позитивної і негативної реакції конусів пам'яті, їх ключових емоційних індексів і асоціацій... Ага! Робот!

Голова Мартіна повернулася до закритих дверей. Але він лишився стояти на місці. Вираз сліпого жаху на його обличчі почав повільно і непомітно для нього змінюватись. Робот... може і почекати.

Машинально Мартін підняв руку, немов поправляючи невидимий монокль. Позаду задзеленчав телефон. Мартін оглянувся. Його губи скривилися в презирливу посмішку. Витонченим рухом змахнувши порошину з лацкану піджака, Мартін взяв трубку, але не сказав будь-чого. Настало тривале мовчання. Потім хрипкий голос заревів:

— Алло, алло, алло! Ви слухаєте? Я з вами говорю, Мартін! Мартін незворушно мовчав.

— Ви змушуєте мене чекати! — рикав голос. — Мене, Сен-Сіра! Негайно бути в залі! Перегляд починається... Мартін, ви мене чуєте?

Мартін обережно поклав трубку на стіл. Він повернувся до дзеркала, озирнув себе критичним поглядом і насупився.

— Блідо, — пробурмотів він. — Без сумніву, блідо. Не розумію, навіщо я купив цю краватку?

Його увагу відвернула буркотлива телефонна трубка. Він подивився на неї, а потім гучно ляснув у долоні біля самого мікрофона. З трубки долинув агонізуючий крик.

— Прекрасно, — пробурмотів Мартін, відвертаючись. — Цей робот зробив мені велику послугу. Варто було б зрозуміти це раніш. Зрештою, така супермашина, як ЕНІАК, повинна бути набагато розумнішою від людини, що всього лише проста машина. Так, — додав він, виходячи в хол і зіштовхуючись з Тоні Ла-Мотта, яка знімалася в одному з фільмів "Вершини". — Чоловік — це машина, а жінка... — Отут він кинув на міс Ла-Мотта такий багатозначний і зарозумілий погляд, що вона навіть здригнулася, — а жінка — іграшка, — докінчив Мартін і попрямував до першого переглядового залу, де його чекали Сен-Сір і доля.

Кіностудія "Вершина" на кожен епізод витрачала в десять разів більше плівки, ніж він займав у фільмі, побивши, таким способом рекорд "Метро-Голдвін-Мейер". Перед початком кожного знімального дня ці купи целулоїдних стрічок проглядалися в особистому переглядовому залі Сен-Сіра — невеликій розкішній кімнаті з відкидними кріслами і всілякими іншими зручностями. На перший погляд там зовсім не було екрана. Якщо другий погляд ви кидали на стелю, то виявляли екран саме там.

Коли Мартін увійшов, йому стало зрозуміло, що з екологією щось не так. Якщо вважати, що в дверях з'явився колишній Ніколас Мартін, переглядовий зал, який купався в дорогій атмосфері вишуканої самовпевненості, виявив до нього крижане ставлення. Ворс перського килима гидливо скулювався під його святотатськими підошвами. Крісло, на яке він наткнувся в густому мороці, здавалося, презирливо знизало спинкою. А три чоловіки, що сиділи в залі, кинули на нього погляд, яким був би спопелений орангутанг, якби він з безглуздої випадковості вдостоївся запрошення в Бекінгемский палац.

Діді Флемінг (її справжнє прізвище запам'ятати було неможливо, не кажучи вже про те, що в ньому не було хоча б однієї голосної) безтурботно лежала у своєму кріслі, затишно задерши ніжки, склавши чарівні руки і спрямувавши погляд великих млосних очей на стелю, де Діді Флемінг в срібних лусочках кольорової кінорусалки флегматично плавала в хвилях перлинного туману.

Мартін в напівтемряві шукав на дотик вільне крісло. У його мозку відбувалися дивні речі: крихітні заслінки продовжували відкриватися і закриватися, і він вже не почував себе Ніколасом Мартіном. Але ким же він почував себе в такому випадку?

Ніколас на мить згадав нейрони, чиї очі-бусинки, ввижалось йому, визирали з його власних очей і заглядали в них. Але чи було це насправді? Незалежно від того, яким яскравим здавався спогад, можливо, це була лише ілюзія. Відповідь, що напрошувалась, була напрочуд проста і до жаху логічна. ЕНІАК Гама Дев'яносто Третій пояснив йому — щоправда, дещо незрозуміло, — в чому полягав його екологічний експеримент. Мартін просто дістав оптимальну рефлекторну схему свого щасливого прототипу, людини, що найповніше підкорила собі своє середовище. І ЕНІАК назвав йому ім'я цієї людини, правда серед плутаних посилань на інші прототипи, наприклад, Івана (якого?) і безіменного уйгура.

Прототипом Мартіна був Дізраелі, граф Біконсфілд. Мартін жваво згадав Джорджа Арліса в цій ролі. Розумний, нахабний, ексцентричний і в манері вдягатися, і в манері триматися, палкий, вкрадливий, вольовий, з плідною уявою...

— Ні, ні, ні, — сказала Діді з незворушним роздратуванням. — Обережніше, Нік. Сядьте, будь ласка, в інше крісло. На це я поклала ноги.

— Т-т-т-т, — сказав Рауль Сен-Сір випинаючи товсті губи і величезним пальцем вказуючи на скромний стілець біля стіни. — Сідайте за мною, Мартін. Та сідайте ж бо, щоб не заважати нам. І дивіться уважно. Дивіться, як я творю видатне з вашої дурної п'єски. Особливо зауважте, як чудово я завершую соло п'ятьма наростаючими падіннями у воду. Ритм — це все, — закінчив він. — А тепер — ні звуку.

Для людини, яка народилась в крихітній балканській країні Міксо-Лідії, Рауль Сен-Сір зробив в Голівуді воістину блискучу кар'єру. У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році Сен-Сір, наляканий наближенням війни, емігрував в Америку, забравши із собою котушки знятого ним міксо-лідійського фільму, назву якого можна перекласти приблизно так: "Пори на селянському носі".

Завдяки цьому фільму, він заслужив репутацію великого кінорежисера, хоча насправді незрівнянні світлові ефекти в "Порах" пояснювались бідністю, а актори продемонстрували гру, незнану в анналах кіноісторії, лише тому, що були вщент п'яні. Однак критики порівнювали "Пори" з балетом і завзято вихваляли красу героїні, нині відомої світу як Діді Флемінг.

Діді була настільки неймовірно гарна, що за законом компенсації повинна була виявитися неймовірно дурною. І людина, яка міркувала так, не обманювалася. Нейрони Діді не знали майже всього. Їй доводилося чути про емоції, і лютий Сен-Сір умів змусити її зобразити деякі з них, однак всі інші режисери втрачали глузд, намагаючись перебороти семантичну стіну, за якою спочивав розум Діді — тихе дзеркальне озеро дюйма в три глибиною. Сен-Сір просто рикав на неї. Цей нехитрий первісний підхід був, очевидно, єдиним, котрий розуміла прославлена зірка "Вершини".

Сен-Сір, владар прекрасної безмозкої Діді, швидко опинився у вищих сферах Голівуда. Він, без сумніву, був талановитий і одну картину міг би зробити чудово. Але цей шедевр він відзняв двадцять із зайвим разів — постійно з Діді в головній ролі і постійно вдосконалюючи свій феодальний метод режисури. А коли хто-небудь намагався заперечувати, Сен-Сіру досить було пригрозити, що він перейде в "Метро-Голдвін-Мейер" і забере із собою покірну Діді (він не дозволяв їй підписувати тривалих контрактів, і для кожної картини з нею укладали новий). Навіть Толівер Уотт схиляв голову, коли Сен-Сір загрожував позбавити "Вершину" Діді.

— Сідайте, Мартін, — сказав Толівер Уотт. Це була висока худа людина з довгим обличчям, схожа на коня, який голодує, тому що з гордості не бажає їсти сіно. З непохитним усвідомленням своєї всемогутності він на міліметр нахилив припудрену сивиною голову, а на його обличчі промайнув незадоволений вираз.

— Будьте ласкаві, коктейль, — сказав він. Невідомо звідкіля виник офіціант в білій куртці і безшумно сковзнув до нього з тацею. Саме в цю секунду остання заслінка в мозку Мартіна стала на своє нове місце і, підкоряючись імпульсу, він протягнув руку і взяв з таці запітнілий келих. Офіціант, не підстерігши цього, сковзнув далі і схилившись подав Уотту блискучу тацю, на якій вже будь-чого не було. Уотт і офіціант обоє уп'ялися на тацю. Потім їх погляди зустрілися.

— Слабенький, — сказав Мартін, ставлячи келих на тацю. — Принесіть мені, будь ласка, інший. Я переорієнтовуюсь для нової фази з оптимальним рівнем, — повідомив він приголомшеному Уотту і, відкинувши крісло поруч з великою людиною, недбало опустився в нього. Як дивно, що раніше на переглядах він завжди був пригнічений! Зараз він почував себе прекрасно. Невимушено. Впевнено.

— Віскі з содовою містеру Мартіну, — незворушно сказав Уотт. І ще один коктейль мені.

— Ну, ну, ну! Ми починаємо! — нетерпляче крикнув Сен-Сір. Він щось сказав у ручний мікрофон, і відразу екран на стелі замерехтів, зашелестів, і на ньому замигтіли уривчасті епізоди — хор русалок, танцюючи на хвостах, рухався вулицями рибальського селища в Флориді.

Щоб осягнути всю мерзенність долі, яка підготована Ніколасу Мартіну, необхідно подивитися хоч один фільм Сен-Сіра. Мартіну здавалося, що це мерзенніше всього, що будь-коли знімалося на плівку. Він зауважив, що Сен-Сір і Уотт здивовано поглядають на нього. В темряві він підняв вказівні пальці і накреслив роботоподібну усмішку. Потім, відчуваючи чарівну впевненість в собі, закурив сигарету і розреготався.

— Ви смієтеся? — негайно спалахнув Сен-Сір. — Ви не цінуєте видатного мистецтва? Що ви про нього знаєте, а? Ви що — геній?

— Це, — сказав Мартін поблажливо, — наймерзенніший фільм, коли-небудь знятий на плівку.

В мертвій тиші, яка настала, Мартін витонченим рухом струсив попіл і додав:

— З моєю допомогою ви ще можете не стати посміховищем всього континенту. Цей фільм до останнього метра має бути викинутий у кошик. Завтра рано-зранку ми почнемо все спочатку і... Уотт сказав негучно:

— Ми цілком здатні самі зробити фільм з "Анжеліни Ноел", Мартін.

— Це художньо! — заревів Сен-Сір. — І принесе великі гроші!

— Гроші? Нісенітниця! — підступно зазначив Мартін і щедрим жестом струсив нову гірку попелу. — Кого цікавлять гроші? Про них нехай думає "Вершинна".

Уотт нахилився і, щулячись в півмороку, уважно подивився на Мартіна.

— Рауль, — сказав він, оглянувшись на Сен-Сіра, — наскільки мені відомо, ви приводите своїх... е... нових сценаристів у форму. На мій погляд, це не...

— Так, так, так, так! — збуджено крекнув Сен-Сір. — Я їх приводжу у форму! Гарячковий припадок, а? Мартін, ви добре себе почуваєте? Голова у вас в порядку? Мартін посміхнувся спокійно і впевнено.

— Не тривожтеся, — оголосив він. — Гроші, що ви на мене витрачаєте, я повертаю вам з відсотками у вигляді престижу. Я все прекрасно розумію. Наші конфіденційні бесіди, ймовірно, відомі Уотту.

— Які ще конфіденційні бесіди? — прогуркотів Сен-Сір і густо почервонів.

— Ми ж не ховаємо чогось від Уотта, чи не так? — не моргнувши оком, продовжував Мартін. — Ви найняли мене задля престижу, і престиж вам забезпечений, якщо тільки ви не станете даремно роззявляти пащеку. Завдяки мені ім'я Сен-Сіра покриється славою. Звичайно, це може позначитися на зборах, але подібний дріб'язок...

— Пджрзксгл! — заволав Сен-Сір на своїй рідній мові і, вставши з крісла, махнув мікрофоном, затиснутим у величезній волохатій лапі. Мартін спритно зігнувся і вирвав у нього мікрофон.

— Зупиніть показ! — розпорядився він владно. Все це було дуже дивно. Якимось далеким куточком свідомості він розумів, що при нормальних обставинах завжди не посмів би поводитися так, але в той же час був твердо переконаний, що вперше його поводження стало по-справжньому нормальним. Він відчував блаженний жар впевненості того, що будь-який його вчинок виявиться правильним, у всякому разі поки не мине дванадцять годин дії матриці. Екран нерішуче замигав і згас.

— Ввімкніть світло! — наказав Мартін невидимому духу, схованому за мікрофоном.

Кімнату раптово залило м'яке світло, і з виразу на обличчях Уотта і Сен-Сіра Мартін зрозумів, що обидва вони відчувають неясну і наростаючу тривогу.

Він же ж дав їм багацько поживи для роздумів — і не тільки це. Він спробував уявити, які думки зараз тісняться в їх мозках, пробираючись через лабіринт підозр, які він так мистецьки посіяв.

Думки Сен-Сіра відгадувалися без значних зусиль. Міксо-лідієць облизнув губи, що було нелегкою справою, — і його налиті кров'ю очі стурбовано впилися в Мартіна. Чого це сценарист заговорив так впевнено? Що це значить? Який таємний гріх Сен-Сіра він вивідав, яку знайшов помилку в контракті, що насмілюється поводитися так нагло?

Толівер Уотт являв проблему іншого роду. Таємних гріхів за ним, очевидно, не водилося, але і він начебто стривожився. Мартін свердлив поглядом горде кінське обличчя, вишукуючи сховану слабкість. Так, впоратися з Уоттом буде дещо складніше, але він зуміє зробити й це.

— Останній підводний епізод, — сказав він, повертаючись до попередньої теми, — це справжня нісенітниця. Його треба вирізати. Сцену будемо знімати з-під води.

— Мовчати! — заревів Сен-Сір.

— Але це єдиний вихід, — наполягав Мартін. — Інакше вона виявиться не в тон тому, що я написав тепер. Власне кажучи, я вважаю, що весь фільм треба знімати з-під води. Ми могли б використовувати прийоми документального кіно...

— Рауль, — раптово сказав Уотт. — До чого він хилить?

— Він хилить, звичайно, до того, щоб порвати свій контракт, — відповів Сен-Сір, наливаючись маслиновим рум'янцем. — Це кепський період, через який проходять всі мої сценаристи, перш ніж я приведу їх у форму. У Міксо-Лідії...

— А ви впевнені, що зумієте привести його у форму? — запитав Уотт.

— Це для мене тепер вже особисте питання, — відповів Сен-Сір, свердлячи Мартіна лютим поглядом. — Я витратив на цю людину майже три місяці і не маю наміру витрачати мій дорогоцінний час на іншу. Просто він хоче, щоб з ним розірвали контракт. Штучки, штучки, штучки.

— Це вірно? — холодно запитав Уотт у Мартіна.

— Вже ні, — відповів Мартін, — я передумав. Мій агент думає, що мені нема чого робити в "Вершині". Власне кажучи, вона вважає, що це жалюгідний мезальянс. Але ми вперше розходимося з нею в думках. Я починаю бачити деякі можливості навіть у тієї погані, якою Сен-Сір вже стільки років годує публіку. Зрозуміло, я не можу творити чудеса. Глядачі звикли очікувати від "Вершини" помиїв, і їх навіть привчили любити ці помиї. Але ми поступово перевиховаємо їх — і почнемо з цієї картини. Я думаю, нам варто символізувати її екзістенціалістську безнадійність, завершивши фільм чотирмастами метрами морського пейзажу — нічого, крім величезних, зхвилених просторів океану, — докінчив він зі смаком.

Величезна зхвилена туша Рауля Сен-Сіра піднялася з крісла і насунулася на Мартіна.

— Геть! Геть — закричав він. — Назад у свій кабінет, нікчема! Це наказую я, Рауль Сен-Сір. Геть — інакше я роздеру тебе на клаптики

Мартін швидко перебив режисера. Голос його був спокійний, але він знав, що часу втрачати не можна.

— Бачите, Уотт? — запитав драматург голосно, перехопивши здивований погляд Уотта. — Він не дає мені сказати вам навіть слова, напевно боїться, що я проговорюсь. Зрозуміло, чому він жене мене звідси, — він відчуває, що пахне горілим.

Сен-Сір, не контролюючи себе, нахилився і заніс кулак. Але от втрутився Уотт. Можливо, сценарист і правда намагається позбутися від контракту. Але за цим явно криється і щось інше. Занадто вже Мартін недбалий, занадто впевнений в собі. Уотт вирішив розібратись у всьому до кінця.

— Тихіше, тихіше, Рауль, — сказав він категоричним тоном. — Заспокойтеся! Я кажу вам — заспокойтеся. Навряд чи нас влаштує, якщо він подасть на вас у суд за образу дією. Ваш артистичний темперамент іноді змушує вас забуватися. Заспокойтеся і послухаємо, що скаже Нік.

— Тримайтесь з ним насторожі, Толівер! — застережливо вигукнув Сен-Сір. — Вони хитрі, ці тварини, хитрі, як пацюки. Від них всього можна...

Мартін величним жестом підніс мікрофон до рота. Не звертаючи навіть найменшої уваги на розлютованого режисера, він сказав владно:

— З'єднайте мене з баром, будь ласка. Так... Я хочу замовити коктейль. Зовсім особливий. А... е... "Олену Глінську".

— Здорові були, — почувся від дверей голос Еріки Ешбі. — Нік, ти тут? Можна мені ввійти?

При звуці її голосу по спині Мартіна забігали блаженні мурашки. З мікрофоном у руці він повернувся до неї, але, перш ніж він встиг відповісти, Сен-Сір заревів:

— Ні, ні, ні! Забирайтеся! Негайно забирайтеся! Хто б ви там були — геть!

Еріка — діловита, гарненька, неприборкана — рішуче ввійшла в зал і кинула на Мартіна погляд, який виражав довготерпеливу покірність долі. Вона, безсумнівно, готувалася боротися за двох.

— Я тут в справі, — холодно заявила вона Сен-Сіру. — Ви не маєте права не допускати до автора його агента. Ми з Ніком хочемо поговорити з містером Уоттом.

— А, моя втіха, сідайте! — вимовив Мартін гучним, чітким голосом і встав із крісла. — Ласкаво просимо! Я замовляю собі коктейль. Чи хочете чого-небудь?

Еріка глянула на нього з раптовою підозрою.

— Я не буду пити, — сказала вона. — І ти не будеш. Скільки коктейлів ти вже випив? Нік, якщо ти напився в таку хвилину...

— І, будь ласка, швидше, — холодно наказав Мартін у мікрофон. Він мені потрібний негайно, ви зрозуміли? Так, коктейль "Олена Глінська". Може, він вам не відомий? В такому випадку слухайте уважно: візьміть найбільший келих, а втім, краще навіть пуншеву чашу... Наповніть її до половини охолодженим пивом. Зрозуміли? Додайте три мірки м'ятного лікеру...

— Нік, ти звар'ював! — з відразою вигукнула Еріка.

— ...і шість мірок меду, — безтурботно продовжував Мартін. — Розмішайте, але не збивайте. "Олену Глінську" в будь-якому випадку збивати не можна. Гарненько остудіть...

— Міс Ешбі, ми дуже зайняті, — промовисто перебив його Сен-Сір, вказуючи на двері. — Не зараз. Вибачте. Ви заважаєте. Негайно підіть.

— Втім, додайте ще шість мірок меду, — задумливо вимовив Мартін у мікрофон. — І негайно надішліть його сюди. Якщо він буде тут через шістдесят секунд, ви одержите премію. Домовилися? Прекрасно. Я чекаю.

Він недбало кинув мікрофон Сен-Сіру. Тим часом Еріка добралася до Толівера Уотта.

— Я тільки що говорила з Глорією Ідей — вона готова укласти з "Вершиною" контракт на один фільм, якщо я дам згоду. Але я дам згоду, тільки якщо ви розірвете контракт із Ніколасом Мартіном. Це моє останнє слово. На обличчі Уотта відбився приємний подив.

— Ми, мабуть, могли б домовитись, — відповів він негайно ж (Уотт був великим шанувальником міс Ідеї і давно мріяв поставити з нею "Ярмарок марнославства"). — Чому ви не привезли її з собою? Ми могли б...

— Дурниці! — заволав Сен-Сір. — Не обговорюйте цього, Толівер!

— Вона в "Лагуні", пояснила Еріка. — Замовкніть же, Сен-Сір. Я не маю наміру...

Але отут хтось шанобливо постукав у двері. Мартін поспішив відкрити їх і, як і очікував, побачив офіціанта з тацею.

— Швидка робота, — сказав він поблажливо, приймаючи велику запітнілу чашу, оточену кубиками льоду. — Краса, чи не так?

Гучні крики Сен-Сіра, що залунали позаду, заглушили можливу відповідь офіціанта, який одержав від Мартіна долар і вийшов, явно борючись з нудотою.

— Ні, ні, ні, ні! — рикав Сен-Сір. — Толівер, ми можемо одержати Глорію і зберегти цього сценариста: хоч він і негодящий, але я уже витратив три місяці, щоб видресирувати його в сен-сірівському стилі. Надайте це мені. У Міксо-Лідії ми...

Гарненький ротик Еріки відкривався і закривався, але ревіння режисера заглушало її голос. А в Голівуді було всім відомо, що Сен-Сір може ревіти так години без перепочинку. Мартін зітхнув, підняв повну до країв чашу, витончено її понюхав і позадкував до свого крісла. Коли його каблук торкнувся полірованої ніжки, він граціозно спіткнувся і з незвичайною спритністю перекинув "Олену Глінську" — пиво, мед, м'ятний лікер і лід на великі груди Сен-Сіра. Рик Сен-Сіра зіпсував мікрофон.

Мартін обміркував складові частини новоявленого коктейлю з значною ретельністю. Нудотне пійло поєднувало максимум елементів вогкості, холоду, липкості і смердючості.

Промоклий Сен-Сір затремтів, як в ознобі, коли крижаний напій дійшов до його ніг, і, вихопивши хустку, спробував витертися, але безуспішно. Носова хустка намертво прилипла до штанів, приклеєна до них дванадцятьма мірками меду. Від режисера тхнуло м'ятою.

— Я запропонував би перейти в бар, — сказав Мартін, гидливо зморщивши ніс. — Там, в окремому кабінеті, ми могли б продовжити нашу розмову на відстані від цього... цього дещо занадто сильного запаху м'яти.

— В Міксо-Лідії, — задихався Сен-Сір, насуваючись на Мартіна і хлюпотячи черевиками, — у Міксо-Лідії ми кидали собакам... ми варили в олії, ми...

— А наступного разу, — сказав Мартін, — будьте так люб'язні не штовхати мене під лікоть, коли я тримаю в руках "Олену Глінську". Дійсно ж, це досить неприємно.

Сен-Сір набрав повітря в груди, Сен-Сір випрямився у весь свій гігантський зріст... і знову скулився. Він виглядав, як поліцейський епохи німого кіно після завершення чергової погоні, — і знав це. Якби він зараз убив Мартіна, навіть у такій розв'язці все одно був би відсутній елемент класичної трагедії. Він виявився б у неуявному становищі Гамлета, який вбиває дядька кремовими тортами.

— Не робити будь-чого, поки я не повернуся! — наказав він, кинув на Мартіна останній лютий погляд і, залишаючи за собою мокрі сліди, захлюпав до дверей. Вони з тріском зачинилися за ним, і на мить настала тиша, тільки зі стелі лилася тиха музика, бо Діді вже розпорядилася продовжувати показ і тепер милувалася власною чарівною фігурою, яка ніжилася в пастельних хвилях, поки вони з Деном Дейлі співали дуетом про матросів, русалок і Атлантиду — її далеку батьківщину.

— А тепер, — оголосив Мартін, з величним достоїнством повертаючи до Уотта, який розгублено дивився на нього, — я хотів би поговорити з вами.

— Я не можу обговорювати питань, пов'язаних з вашим контрактом, до повернення Рауля, — швидко сказав Уотт.

— Нісенітниця, — сказав Мартін твердо. — Чого то раптом Сен-Сір буде диктувати вам ваші рішення? Без вас він не зумів би зняти навіть одного касового фільму, хоч як би намагався. Ні, Еріка, не втручайся. Я сам цим займуся, спокуса моя. Уотт встав.

— Вибачте, але я не можу цього обговорювати, — сказав він. — Фільми Сен-Сіра приносять великі гроші, а ви недосвід...

— Тому-то я й бачу становище так ясно, — заперечив Мартін. — Ваше лихо в тому, що ви проводите межу між артистичним генієм і фінансовим генієм. Ви навіть не зауважуєте, наскільки незвично те, як ви перетворюєте пластичний матеріал людської свідомості, створюючи Ідеального Глядача. Ви — екологічний геній, Толівер Уотт. Справжній художник контролює своє середовище, а ви з винятковим мистецтвом справжнього майстра поступово перетворюєте величезну масу живого, дихаючого людства в єдиного Ідеального Глядача...

— Вибачте, — повторив Уотт, але вже не так різко. — В мене, й справді, нема часу... Е-е...

— Ваш геній занадто довго залишався невизнаним, — поспішно сказав Мартін, додаючи замилування у свій золотий голос. — Ви вважаєте, що Сен-Сір вам рівний, і в титрах стоїть тільки його ім'я, а не ваше, але в глибині душі повинні ж ви усвідомлювати, що честь створення його картин наполовину належить вам! Хіба Фідія не цікавив комерційний успіх? А Мікеланджело? Комерційний успіх — це просто інша назва функціоналізму, а всі великі художники створюють функціональне мистецтво. Другорядні деталі на геніальних полотнинах Рубенса дописували його учні, чи не так? Однак хвалу за них одержував Рубенс, а не його найманці. Який

1 2 3