Поезії

Кардуччі Джозуе

Джозуе Кардуччі
Поезії

Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади — К.: Основи, 1995

Ruit hora*

О самота зелена, ніжно жадана,
Від гомону далека людського!
За нами в неї двоє чад божественних
Іде: вино й любов, о Лідіє!

Ах, як сміється у прозорім келиху
Ліей в своїй довічній юності!
Як у твоїх очах, осяйна Лідіє,
Любов говорить тріумфуюча!

В альтану сонце заглядає скрадливо;
Рожево у моїм ламається
Воно кришталі і тремтливим золотом
В твоїм мигтить волоссі, Лідіє.

В твоїм волоссі чорнім, біла Лідіє,
Троянда тихо в'яне, бліднучи;
В моєму серці сум солодким розпливом
Пригашує любові полум'я.

Скажи: чому в цей вечір огнесяючий
Зітхання тайні морю вириваються?
Які, про що пісні, осяйна Лідіє,
Співають між собою пінії?

Поглянь: горби простерли руки з тугою
До сонця, що пливе за обрії;
Вкриває сонце тінь: вони останнього
Цілунку в нього просять, Лідіє.

Тінь гусне, і цілунків я проситиму
Твоїх, Ліею, боже радості!
Твоїх очей проситиму я, Лідіє,
Коли Гіперіон закотиться.

Вниз котиться і час. О рожевіючі
Уста, ви — цвіт душі! Розкрийтеся!
О цвіте прагнений, подай же келих свій!
О руки любі, розхилітеся!

--------------------------
* Час минає (латин.).
Дивіться також

Серенада

Говорять зорі, пливучи над морем:
"Не спи, вродлива Люно, подивися:
Мандруємо ми світовим простором,
Вродлива Люно, вище підведися!
Ми спинимося, де мала кімната,
Сестра лежить там наша, сном пойнята
Сестру смагляву, що сіяє юно,
Нам чарівник украв, о мати Люно!"

З горбів озвались пінії високі
I край потоку вільхи тихолисті:
"О зорі мандрівні і ясноокі,
Які пусті розносите ви вісті!
Вона з'явилась нам, як німфа, в травні,
Де стрункостанний лавр і буки славні,
I буде місце те повік привітне:
Там соловій співає, роза квітне".

I затопають білі зорі в море,
I гори, і долини — все німіє.
Немов кімната, де печаль і горе
Заснули людські, вся земля темніє.
Яка коротка ніч, моя прекрасна!
Уже щебече в лісі птиця щасна.
Балкон твій білить майове світання,
Душі твоїй бринить його вітання!

Полудень в Альпах

Піднявшись понад глетчери сліпучі,
Понад граніти, хмурі і побляклі,
Царем тут — полудень. В своїм беззвуччі
Погожий він, безкраїй, повний сил.

Всі сосни світлом пойнялись. Закляклі
В безвітрі, пнуть вони до сонця руки.
Лишив в етері тихі цитри звуки
Потік, що тонко струмував між брил.

Mors*

Коли богиня строга до домівок наших
Спускається, здалека чути шуми
Крила, і льодова летюча тінь від нього
Мовчання моторошне всюди ширить.

I похиляють люди чола, і ридання
З жіночих серць вихоплюється глухо.

Так гасне в верховітті кожен рух і подих,
Коли гроза нависне над лісами.

Недвижні, ніби кам'яні, стоять дерева,
Лише струмка лункого чути скаргу.

Вона ввійшла, іде, торкнулась — і розкішні
Кущі, не оглядаючися, валить;

Вона колосся косить біле, виногрона
Зелені рве, ясирить наречених
I їх, дітей, що під крилом похмурим з сміхом
До сонця і до ігор тягнуть руки.

Сумні доми, де ти, бліда, німа богине,
Перед лицем батьків погасиш юність!

Покої, де бриніли шепіт, сміх і свята,
Не будуть наче гнізда птиці в травні;

Уже не буде там ростучих, радих років,
Любові ревної, танків весільних;

Там — тінь, і зацілілі старіють — в чеканні
На грім твого, богине, повороту.

------------------
* Смерть (латин.).

В монастирі святого

Наче пасма диму сніжносяйного,
Плинуть оболоки тонко виткані
Понад банями, що в вись несуться,
Над фантастикою веж Святого;

Плинуть небесами пірузовими,
По дощі освіжені — і відзвуком
Світу дальнього вони здаються,
Як луна в аркадах, де гробниці.

Попри мене, наче вчинки юності
Смілої, пройшли поети з співами,
I тепер в душі моїй закритій
Гомонить лише луна самотня.

Наче оболоки, наче наспіви,
Людський вік кане: в твої збентежені
Очі дивлячись, безформна тіне,
Щo від тебе хоче безконечність?

Бик

Люблю тебе, священний! Мир мені ти
I міць даєш, коли в сіянні днини,
Мов урочистий пам'ятник, в розкритий
Глядиш ти шир родючої рівнини
Або, ярму піддавшись, неремствитий,
Легшиш ти тяжко труд меткий людини;
Вона підгонить; їй на відповіт ти
Шлеш погляд; в нім — терпливість і тишини.
З широких ніздер, чорних і вільготних,
Парує віддих твій; погідно мрійна
Вбирає вись твій рик, твій гімн розлогий;

I в сині віч, в їх лагідності строгій
Божественність відбилася спокійна
Безкраїх піль, зелених і німотних.