Дванадцять стільців

Ільф Ілля + Петров Євген

Ілля Ільф

Дванадцять стільців

Перекладач: Марія Михайлівна Пилинська та Юрій Олексійович Мокрієв

Джерело: З книги:Ільф І.А., Петров Є.П. Дванадцять стільців; Золоте теля: Романи /Пер. з рос. М. Пилинська, Ю.Мокрієв.— К.: Дніпро, 1989.

Присвячується Валентину Петровичу Катаєву

Частина перша

Старгородський лев

Розділ І

Безенчук і "Німфи"

У повітовому місті була така сила перукарних закладів і бюро похоронних процесій, що здавалось, мешканці міста родяться тільки на те, щоб поголитись, постригтись, освіжити голову вежеталем і одразу ж померти. А насправді в повітовому місті люди родились, голились і вмирали не так уже й часто. Життя в місті було найтихіше. Весняні вечори були духмяно-п'янкі, грязюка під місячним променем блищала, як антрацит, і вся молодь міста до такої міри була закохана в секретарку місцевкому комунальників, що це заважало їй збирати членські внески.

Питання любові й смерті не хвилювали Іполита Матвійовича Вороб'янінова, хоч питаннями цими, згідно із своєю посадою, він відав з дев'ятої ранку до п'ятої вечора щоденно з півгодинною на сніданок перервою.

Щоранку, випивши з морозної, з прожилкою, склянки свою порцію гарячого молока, що його подавала Клавдія Іванівна, він виходив із напівтемного будиночка на широку, вщерть повну дивовижного весняного світла вулицю імені товариша Губернського. Це була найприємніша з вулиць, які бувають у повітових містах. Ліворуч за хвилястими зеленавими шибками виблискували сріблом труни похоронного бюро "Німфа". Праворуч, за маленькими, з облупленою замазкою вікнами, похмуро лежали дубові закурені й нудні труни майстра трунних справ Безенчука. Далі "Цирульний майстер П'єр і Костянтин" обіцяв своїм клієнтам "плекання нігтів" і "ондулянсіон" вдома. Іще далі розташувався готель з перукарнею, а за ним на великому пустирі стояло солом'яно-жовте теля і ніжно лизало іржаву, прихилену до самітних воріт вивіску:

Дивіться також

ПОХОРОННА КОНТОРА

"ЛАСКАВО ПРОСИМО"

Ілля Ільф, Євгеній Петров, Дванадцять стільців, Іполит Матвійович Вороб'янінов

Хоч похоронних справ було безліч, та клієнтура у них була небагата. "Ласкаво просимо" лопнуло ще за три роки до того, як Іполит Матвійович осів у місті N, а майстер Безенчук пив горілку і навіть одного разу пробував закласти в ломбарді свою найкращу на вітрині домовину.

Люди в місті N умирали коли-не-коли, і Іполит Матвійович знав це краще за будь-кого, служив-бо він у загсі, де відав столом реєстрації смертей та шлюбів.

Стіл, за яким працював Іполит Матвійович, скидався на старий надгробок. Лівий ріжечок його був знищений пацюками. Немічні ніжки його тремтіли під тягарем пухлих папок тютюнового кольору з записами, з яких можна було почерпнути всі відомості про родовід мешканців міста N і про генеалогічні дерева, що зросли на злиденному повітовому грунті. У п'ятницю 15 квітня 1927 року Іполит Матвійович, як завжди, прокинувся о пів на восьму і одразу ж просунув ніс у старомодне пенсне із золотою дужкою. Окулярів він не носив. Одного разу, вирішивши, що носити пенсне негігієнічно, Іполит Матвійович попрямував до оптика і купив окуляри без оправи, з позолоченими голоблями. Окуляри з першого разу йому сподобались, але дружина (це було незадовго до її смерті) сказала, що в окулярах він — викапаний Мілюков, і він оддав окуляри двірникові. Двірник, хоч і не був короткозорий, до окулярів звик і носив їх залюбки.

— Бонжур! — проспівав Іполит Матвійович самому собі, спустивши ноги з постелі. "Бонжур" свідчило про те, що Іполит Матвійович прокинувся в доброму гуморі. Сказане в момент прокидання "гут морген" означало звичайно, що з печінкою не все гаразд, що п'ятдесят два роки — не жарт і що надворі сьогодні похмуро.

Іполит Матвійович всунув сухорляві ноги в довоєнні штани, зав'язав їх біля кісточок підв'язками і пірнув у короткі м'які чоботи з вузькими квадратними носами. Через п'ять хвилин на Іполиті Матвійовичу красувався місяцесяйний жилет, усіяний дрібною срібною зіркою, і мінливий люстриновий піджачок. Змахнувши із своєї сивини росинки, сліди умивання, Іполит Матвійович по-звірячому ворухнув вусами, нерішуче поторкав шерхле підборіддя, провів щіткою по коротко підстриженому алюмінієвому волоссю і, шанобливо всміхаючись, рушив назустріч тещі — Клавдії Іванівні, що саме входила до кімнати.

— Еполе-ет,— прогриміла вона,— сьогодні я бачила поганий сон.

Слово "сон" прозвучало з французьким прононсом.

Іполит Матвійович глянув на тещу згори вниз. Його зріст сягав ста вісімдесяти п'яти сантиметрів, і з такої висоти йому легко і зручно було ставитися до тещі з деякою зневагою.

Клавдія Іванівна провадила далі:

— Я бачила небіжчицю Марі з розпущеним волоссям і в золотому поясі.

Од гарматних звуків голосу Клавдії Іванівни тремтіла чавунна лампа з ядром, дробом та запилюженими скляними цяцьками.

— Я страшенно стурбована. Боюсь, щоб не сталося чого.

Останні слова вона вимовила з такою силою, що каре волосся на голові Іполита Матвійовича гойднулось у всі сторони. Він зморщив лице і, скандуючи, сказав:

— Нічого не буде, маман. За воду ви вже вносили?

Виявляється, що не вносили. Калоші теж були не помиті. Іполит Матвійович не любив своєї тещі. Клавдія Іванівна на розум була небагата, і її похилі літа не лишали ніяких надій, що вона коли-небудь порозумнішає. Скупа вона була надміру, і тільки бідність Іполита Матвійовича не давала розгорнутись цьому знадному почуттю. Голос її таку мав силу і був такий грубий, що йому позаздрив би Річард Левине Серце, від чийого крику, як відомо, присідали коні. Крім того,— і це було найжахливіше,— Клавдія Іванівна бачила сни. Вона бачила їх завжди. їй снились дівчата в поясах, коні, обшиті жовтим драгунським кантом, двірники, що грають на арфах, у сторожових кожухах архангели, що гуляють вночі з калаталом у руках, і в'язальні шпиці, що самі собою стрибали у кімнаті, розсипаючи прикрий звін. Пуста людина була Клавдія Іванівна. До того ж під носом у неї виросли вуса, і кожний вус був схожий на помазок для гоління.

Іполит Матвійович, трохи роздратований, вийшов з дому. Біля входу в свій обшарпаний заклад стояв, прихилившись до одвірка і схрестивши руки, трунних справ майстер Безенчук. Від систематичних крахів своїх комерційних операцій і від довгочасного вживання всередину хмільних напоїв очі у майстра були яскраво-жовті, наче в кота, і горіли незгасним вогнем.

— Шанування дорогому гостеві! — прокричав він скоромовкою, угледівши Іполита Матвійовича.— Доброго ранку!

Іполит Матвійович ввічливо підняв заплямований касторовий капелюх.

— Як здоров'я тещоньки, дозвольте довідатись?

— Мр-мр-мр,— невиразно відказав Іполит Матвійович і, знизавши прямими плечима, пройшов далі.

— Ну, дай боже здоров'ячка,— з гіркотою сказав. Безенчук,— самих збитків стільки терпимо, туди його в гойдалку!

І знову, схрестивши руки на грудях, прихиливсь до дверей.

Біля воріт похоронного бюро "Німфа" Іполита Матвійовича знову затримали.

Власників "Німфи" було троє. Вони враз уклонились Іполитові Матвійовичу і хором запитали про здоров'я тещі.

— Здорова, здорова,— одказав Іполит Матвійович,— що їй вдіється! Сьогодні золоту дівчину бачила, розплетену. Таке було їй видіння уві сні.

Три "німфи" перезирнулись і голосно зітхнули.

Всі ці розмови затримали Іполита Матвійовича в дорозі, і він, проти звичаю, прийшов на службу тоді, коли годинник, що висів над гаслом "Зробив своє діло — і йди", показував п'ять хвилин на десяту.

Іполита Матвійовича за великий зріст, а особливо за вуса, прозвали в установі Мацистом, хоч у справжнього Мациста ніяких вусів і не було.

Витягши з шухляди столу синю повстяну подушечку, Іполит Матвійович поклав її на стілець, надав вусам правильного напрямку (паралельно лінії столу) і сів на подушечку, трохи здіймаючись над трьома своїми співробітниками. Іполит Матвійович не боявся геморою, він боявся протерти штани, тим-то й користувався синьою повстю.

За всіма маніпуляціями радянського службовця сором'язливо стежили двоє молодих людей — мужчина і дівчина. Мужчина, в суконному на ваті піджаку, був приголомшений службовою обстановкою, запахом алізаринового чорнила, годинником, що дихав часто і важко, а особливо строгим плакатом: "Зробив своє діло — і йди". Хоча діла свого мужчина в піджаку ще навіть не починав, але йому вже хотілось піти. Йому здавалось, що справа, в якій він прийшов, така незначна, що заради неї совісно турбувати такого поважного сивого громадянина, яким був Іполит Матвійович. Іполит Матвійович і сам розумів, що у відвідувача справа маленька, що вона може заждати, а тому, розгорнувши швидкозшивач № 2 і смикнувши щічкою, заглибився в папери. Дівчина, в довгому жакеті, обшитому блискучою чорною тасьмою, пошепотілась з мужчиною і, тепліючи з сорому, почала повільно підходити до Іполита Матвійовича.

Ілля Ільф, Євгеній Петров, Дванадцять стільців, Іполит Матвійович Вороб'янінов

— Товаришу,— сказала вона,— де тут...

Мужчина в піджаку радісно зітхнув і несподівано для самого себе гаркнув:

— Одружитись!

Іполит Матвійович уважно глянув на бильця, за якими стояла пара.

— Народження? Смерть?

— Одружитись,— повторив мужчина в піджаку і розгублено озирнувся на всі боки.

Дівчина пирснула. Справу було налагоджено. Іполит Матвійович із спритністю фокусника взявся до праці. Записав баб'ячим почерком імена молодих у велетенські книги, строго допитав свідків, по яких наречена бігала в двір, довго і ніжно дихав на квадратні штампи і, підвівшись, одбивав їх на потертих паспортах. Взявши від молодих два карбованці і видавши квитанцію, Іполит Матвійович сказав, усміхнувшись: "За одправу таїнства",— і став на весь свій прекрасний зріст, за звичкою випнувши груди (свого часу він носив корсет). Товсте жовте сонячне проміння лежало йому на плечах, немов еполети. Вигляд у нього був трохи кумедний, але надзвичайно врочистий. Двовгнуті скельця пенсне променіли білим прожекторним світлом. Молоді стояли, наче ягнятка.

— Молоді люди,— заявив Іполит Матвійович високим штилем,— дозвольте привітати вас, як говорили колись, із законним шлюбом. Дуже, дуж-же приємно бачити таких молодих людей, як ви, що, взявшись за руки, ідуть до досягнення вічних ідеалів. Дуже, дуж-же приємно!

Виголосивши цю тираду, Іполит Матвійович потис молодожонам руки, сів і, вельми задоволений із себе, почав далі читати папери із швидкозшивача № 2.

За сусіднім столом службовці чмихнули в чорнильниці.

Службовий день поплив спокійно. Ніхто не тривожив стіл реєстрації смертей і шлюбів. У вікно було видно, як, щулячись від весняного холодка, розходились по своїх домівках громадяни. Рівно опівдні заспівав півень у кооперативі "Плуг і молот". Нікого це не здивувало. Потім долинуло металеве крякання і клекіт мотора. З вулиці імені товариша Губернського викотив густий клуб фіалкового диму. Клекіт подужчав. З-за диму незабаром показались контури повітвиконкомівського автомобіля Держ. № 1 з крихітним радіатором і величезним кузовом. Автомобіль, борсаючись у грязюці, перейшов Старопанський майдан і, коливаючись, зник в отруйнім диму. Службовці довго ще стояли біля вікна, коментуючи подію і ставлячи її в зв'язок з можливим скороченням штату. Через якийсь час дерев'яними містками обережно пройшов майстер Безенчук. Цілими днями він тинявся по місту, випитуючи, чи не помер хто.

Службовий день кінчався. На сусідній жовтенькій з білим дзвіниці щосили ударили в дзвони. Тремтіли шибки. З дзвіниці сипнула галич, помітингувала над майданом і полетіла. Вечорове небо крижаніло над спорожнілим майданом.

Іполитові Матвійовичу час було йти. Все, що мало народитись того дня, народилось і було записано в його грубі книжки. Всі, хто мав охоту одружитись, були одружені і теж записані в грубі книжки. І не було тільки, на явний розор трунним майстрам, жодного смертельного випадку. Іполит Матвійович поскладав справи, сховав у шухляду повстяну подушечку, розпушив гребінцем вуса і, мріючи про, вогнедишний суп, збирався був піти геть, як двері канцелярії розчахнулись, і на порозі став трупних справ майстер Безенчук.

— Шанування дорогому гостеві,— посміхнувся Іполит Матвійович.— Що скажеш?

Хоч дика морда майстра й сяяла в навислих сутінках, але сказати він нічого не зміг.

— Ну? — спитав Іполит Матвійович суворіше.

— "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає? — невиразно вимовив майстер.— Хіба ж може вона покупця вдовольнити? Домовина — вона самого лісу скільки потребує...

— Що? — спитав Іполит Матвійович.

— Та от "Німфа"... їх три родини з одної торгівлі живуть. Уже у них і матеріал не той, і обробка гірша, і китиця рідка, туди її в гойдалку. А я — фірма стара. Тисяча дев'ятсот сьомого року заснований. У мене труна — огірочок, добірний, аматорський...

— Ти що ж це, з глузду з'їхав? — лагідно запитав Іполит Матвійович і рушив до виходу.— Здурієш ти серед домовин.

Безенчук запобігливо рвонув двері, пропустив Іполита Матвійовича наперед, а сам ув'язався за ним, тремтячи немов з нетерпіння.

— Ще коли "Ласкаво просимо" було, тоді це так! Проти їхнього глазету жодна фірма, навіть у самій Твері, встояти не могла, туди її в гойдалку. А тепер, одверто скажу, кращого за мій товар не найдете. І не шукайте навіть.

Іполит Матвійович гнівно оглянувся, подививсь якусь мить на Безенчука сердито і пішов трохи швидше. Хоча жодної прикрості на роботі йому сьогодні не трапилось, проте почував він себе досить-таки погано.

Три власники "Німфи" стояли біля свого закладу в тих самісіньких позах, в яких Іполит Матвійович залишив їх уранці. Здавалось, з того часу вони не сказали один одному слова, але разюча зміна в обличчях, таємниче задоволення, що томно миготіло в їхніх очах, свідчило: вони знають щось особливе.

Угледівши своїх комерційних ворогів, Безенчук одчайдушно махнув рукою, зупинився і зашепотів услід Вороб'янінову:

— Уважу за тридцять два кербелі.

Іполит Матвійович поморщився і прискорив ходу.

— Можна в кредит,— додав Безенчук.

А троє власників "Німфи", не говорили нічого. Мовчки вони рушили слідом за Вороб'яніновим, раз у раз знімаючи картузи і ввічливо вклоняючись.

Розгніваний до краю дурним приставанням майстрів, Іполит Матвійович швидше, аніж звичайно, вибіг на ґанок, роздратовано витер об східці багнюку і, відчуваючи непереможний напад апетиту, ввійшов у сіни. Назустріч йому з кімнати вийшов червоний як жар священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір. Підібравши правою рукою рясу і не помічаючи Іполита Матвійовича, панотець Федір помчав до виходу.

Тут Іполит Матвійович помітив надмірну чистоту, новий, разючий безлад нерясної меблі і відчув лоскоти в носі від сильного запаху медикаментів. У першій кімнаті Іполита Матвійовича стріла сусідка, агрономша Кузнецова. Вона зашепотіла і замахала руками:

— Їй гірше, вона щойно сповідалась. Не грюкайте чобітьми.

— Я не грюкаю,— покірно відказав Іполит Матвійович.— Що ж таке сталося?

Мадам Кузнецова закопилила губи і показала рукою на двері другої кімнати.

— Жахливий серцевий напад.

І, повторюючи явно чужі слова, що сподобались їй своєю значущістю, додала:

— Не виключена можливість смертельного кінця. Я сьогодні цілісінький день на ногах. Приходжу вранці по м'ясорубку, дивлюсь — двері відчинено, в кухні нікого, в Цій кімнаті теж, ну, думаю, пішла, мабуть, Клавдія Іванівна по борошно на паску. Вона нещодавно збиралася. Борошно тепер, самі знаєте, як не купиш заздалегідь...

Мадам Кузнецова довго іще розповідала б про борошно, про дорожнечу і про те, як вона найшла Клавдію Іванівну, яка лежала біля кахельної грубки в зовсім мертвотному стані, але стогони з сусідньої кімнати боляче вразили слух Іполита Матвійовича. Він швидко перехрестився трохи затерплою рукою і пройшов до тещиної кімнати.

Розділ II

Смерть мадам Пєтухової

Клавдія Іванівна лежала на спині, підклавши одну руку під голову. Голова її була в чепчику інтенсивно абрикосового кольору, що був в якійсь моді якогось року, коли дами носили "шантеклер" і тільки починали танцювати аргентінський танок танго.

Обличчя Клавдії Іванівни було урочисте, але на ньому не було жодного виразу. Очі дивились у стелю.

— Клавдіє Іванівно! — гукнув Вороб'янінов.

Теща швидко заворушила губами, але, замість звичних для вуха Іполита Матвійовича трубних звуків, він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце йому тьохнуло. Блискуча сльоза несподівано швидко викотилася з ока і, наче ртуть, ковзнула по обличчю.

— Клавдіє Іванівно,— повторив Вороб'янінов,— що з вами?

Але на це знову ні слова. Стара заплющила очі і ледь перехилилась набік.

До кімнати тихо увійшла агрономша і повела його за руку, мов хлопчика, якого ведуть умиватися.

— Вона заснула. Лікар звелів її не турбувати. Ви, голубе, от що — підіть-но до аптеки. Нате квитанцію і довідайтесь, почім пузирі на лід.

Іполит Матвійович у всьому скорився мадам Кузнецовій, відчуваючи її незаперечну вищість у таких справах.

До аптеки бігти було далеко. Немов гімназист, затиснувши в кулаці рецепт, Іполит Матвійович поквапно вийшов на вулицю.

Було вже темно. На фоні мерхлої зорі видніла худорлява фігурка трунних справ майстра Безенчука,— прихилившись до ялинових воріт, він закусював хлібом з цибулею. Тут же поруч сиділи навпочіпки три "німфи" і, облизуючи ложки, їли з чавунного горщечка гречану кашу. Угледівши Іполита Матвійовича, майстри виструнчились, наче солдати. Безенчук образливо знизав плечима і, простягти руку в напрямі конкурентів, пробурмотів:

— Плутаються, туди їх у гойдалку, під ногами.

Посеред Старопанського майдану, біля бюстика поета Жуковського з вирізьбленим на цоколі написом: "Поэзия есть бог в святых мечтах земли", точилися жваві розмови, викликані звісткою про тяжку хворобу Клавдії Іванівни. Загальна думка присутніх тут городян сходилася на тому, що "всі там будемо" і що "бог дав, бог і взяв".

Перукар "П'єр і Костянтин",— а втім, він охоче обзивався на ім'я "Андрій Іванович",— і тут не проминув нагоди виявити свої знання в медичній галузі, почерпнуті з московського журналу "Огонек".

— Сучасна наука,— говорив Андрій Іванович,— дійшла неможливого. Візьміть, скажімо, у клієнта прищик на підборідді вискочив. Колись до зараження крові доходило, а тепер у Москві, кажуть,— не знаю, чи правда цьому, чи ні,— на кожного клієнта окремий стерилізований помазок.

Громадяни протяжно зітхнули.

— Це ти, Андрію, трохи той...

— Та де ж це видано, щоб кожній людині окремий помазок? І вигадає ж!

Колишній пролетар розумової праці, а нині яточник Прусіс навіть рознервувався:

— Дозвольте, Андрію Івановичу, у Москві, за даними останнього перепису, понад два мільйони жителів? Отже, потрібно понад два мільйони помазків? Досить оригінально!

Розмова набирала запальних форм і чорт зна до чого дійшла б, якби кінець Осипної вулиці не показався Іполит Матвійович.

— Знов до аптеки побіг. Кепські справи, мабуть...

— Помре стара. Недарма Безенчук по місту сам не свій бігає.

— А що каже лікар?

— Що лікар! Хіба в страхкасі лікарі? Здорового і то залікують!

"П'єр і Костянтин", що давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко оглянувшись:

— Тепер уся сила в гемоглобіні.

Сказавши це, "П'єр і Костянтин" замовк.

Замовкли і городяни, кожний по-своєму міркуючи про таємничі сили гемоглобіну.

Коли піднявсь місяць і м'ятне світло його опромінило мініатюрний бюстик Жуковського, на мідній спині поета можна було добре розібрати написану крейдою коротку лайку.

Уперше такий напис з'явився на бюстику 15 червня 1897 року, першої ж після відкриття пам'ятника ночі. І хоч як представники поліції, а згодом міліції, старалися, ганебний напис акуратно відновлявся щодня.

В дерев'яних з надвірними віконницями будиночках уже співали самовари. Був час вечері. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлись. Повіяв вітер.

Тим часом Клавдія Іванівна помирала. Вона то просила пити, то казала, що їй треба встати і піти до шевця по святкові штиблети Іполита Матвійовича, то скаржилась на пилюку, від якої, казала вона, можна було задихнутись, то просила засвітити всі лампи.

Іполит Матвійович, утомившись уже хвилюватись, ходив по кімнаті У голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться брати в касі взаємодопомоги аванс, шукати попа і відповідати на співчутливі листи родичам. Щоб розвіятись трохи, Іполит Матвійович вийшов на ґанок. У зеленім сяйві стояв трунних справ майстер Безенчук.

— То як же накажете, пане Вороб'янінов? — спитав майстер, притиснувши до грудей картуз.

— Що ж, можливо,— похмуро відказав Іполит Матвійович.

— А "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає! — захвилювався Безенчук.

— Та іди ти до біса! Остогид!

— Я нічого. Я про китиці й глазет. Як зробити, туди її в гойдалку? Перший сорт, прима? Чи як?

— Без жодних китиць і глазетів. Просту дерев'яну домовину. Соснову. Розумієш?

Безенчук приклав палець до вуст,— мовляв, усе розумієм, повернувся і, балансуючи картузом, але все ж хитаючись, попрямував додому. Тут тільки Іполит Матвійович помітив, що майстер п'яний як чіп.

На душі Іполита Матвійовича знов стало надзвичайно гидко. Він не уявляв собі, як приходитиме в порожню, засмічену квартиру. Йому здавалось, що із смертю тещі зникнуть ті маленькі вигоди й звички, які він з великими труднощами завів після революції, що відібрала у нього великі вигоди й широкі звички. "Женитись? — подумав Іполит Матвійович.— На кому? На племінниці начальника міліції, Варварі Степанівні, сестрі Прусіса? Або, може, найняти хатню робітницю? Куди там! Затягає по судах. Та й невигідно".

Життя відразу почорніло в очах Іполитові Матвійовичу. Сповнений обурення й огиди до всього на світі, він знову вернувся додому.

Клавдія Іванівна вже не марила. Високо лежачи на подушках, вона поглядала на Іполита Матвійовича цілком свідомо і, як йому здалося, навіть строго.

— Іполите,— прошепотіла вона виразно,— сядьте біля мене. Я маю розказати вам...

Іполит Матвійович невдоволено сів, вдивляючись у змарніле вусате обличчя тещі. Він спробував усміхнутись і сказати щось підбадьорливе. Але усмішка вийшла дика, а підбадьорливих слів зовсім не знайшлося. З горла Іполита Матвійовича вирвався лише ніяковий писк.

— Іполите,— повторила теща,— ви пам'ятаєте наш гарнітур у вітальні?

— Який? — спитав Іполит Матвійович з прихильністю, можливою лише до тяжко хворих людей.

— Той... Оббитий англійським ситцем...

— Ах, це в моєму домі?

— Так, у Старгороді...

— Пам'ятаю, чудово пам'ятаю... Канапа, дюжина стільців і круглий столик на шести ніжках. Меблі були чудові, гамбсівські... А чому ви згадали?

Але Клавдія Іванівна не змогла дати відповідь. Обличчя їй повільно почало братися купоросним кольором. Чомусь перехопило дух і Іполитові Матвійовичу. Він згадав вітальню в своїм особняку, симетрично розставлені горіхові меблі з гнутими ніжками, начищену воскову підлогу, старовинний коричневий рояль і овальні чорні рамочки з дагеротипами сановитих родичів на стінах.

Тут Клавдія Іванівна дерев'яним, байдужим голосом сказала:

— У сидінні стільця я зашила свої діаманти.

Іполит Матвійович скоса глянув на стару.

— Які діаманти? — спитав він мимоволі, але відразу ж схаменувся.— Хіба не відібрали їх тоді, під час трусу?

— Я сховала діаманти в стілець,— уперто повторила стара.

Іполит Матвійович скочив на ноги і, глянувши на освітлене гасовою лампою камінне обличчя Клавдії Іванівни, зрозумів, що це не марення.

— Ваші діаманти! — закричав він, лякаючись сили свого голосу.— У стілець! Хто вам нарадив? Чому ви не дали їх мені?

— Як же було дати вам діаманти, коли ви пустили на вітер маєток моєї дочки? — спокійно і злостиво мовила стара.

Іполит Матвійович сів і одразу ж знову встав. Серце його з шумом розсилало потоки крові по всьому тілу. У голові почало гудіти.

— Але ви їх витягли звідти? Вони тут? Стара заперечливо похитала головою.

— Я не встигла. Ви пам'ятаєте, як швидко й несподівано нам довелося втекти. Вони залишились у стільці, що стояв між теракотовою лампою і каміном.

— Але ж це безумство! Як ви схожі на свою дочку! — закричав Іполит Матвійович на повен голос.

І, вже не соромлячись тим, що він коло постелі умирущої, з гуркотом одсунув стілець і задріботів по кімнаті. Стара байдуже стежила за поведінкою Іполита Матвійовича.

— Але ви хоч уявляєте собі, куди могли потрапити ці стільці? Чи, може, ви думаєте, що вони смирнесенько стоять у вітальні мого будинку і очікують, коли ви прийдете забрати ваші р-регалії?

Стара нічого не відказала.

У діловода загсу від злості спало з носа пенсне і, мигнувши біля колін золотою дужкою, хряпнуло об підлогу.

— Як? Засадити в стілець діамантів на сімдесят тисяч! У стілець, на якому невідь-хто сидить!..

Тут Клавдія Іванівна схлипнула і посунула всім корпусом на край ліжка. Рука її, описавши півкола, пробувала вхопити Іполита Матвійовича, але одразу ж упала на стьобану фіолетову ковдру.

Іполит Матвійович, повискуючи з жаху, кинувся до сусідки.

— Помирає, здається!

Агрономша діловито перехрестилась і, не приховуючи своєї цікавості, разом з чоловіком, бородатим агрономом, побігла до хати Іполита Матвійовича. Очманілий Вороб'янінов забрів у міський сад.

Поки подружжя агрономів зі своєю служницею прибирали в кімнаті небіжчиці, Іполит Матвійович бродив по саду, натикаючись на лави, на задубілі з раннього весняного кохання парочки, що ввижались йому кущами.

У голові Іполита Матвійовича коїлося чортзна-що. Звучали циганські хори, грудасті дамські оркестри безупинно виконували "танго-амапа", уявлялися йому московська зима і чорний довгий рисак, що презирливо хрюкав на пішоходців. Багато що зринало в уяві Іполита Матвійовича: і жовтогарячі привабно дорогі кальсони, і лакейська відданість, і можлива подорож у Канни.

Іполит Матвійович притишив ходу і раптом спіткнувся об тіло трунних справ майстра Безенчука. Майстер спав, лежачи в кожусі поперек садової доріжки. Від поштовху він прокинувся, чхнув і жваво скочив на ноги.

— Не турбуйтесь, будь ласка, пане Вороб'янінов,— сказав він палко, немов далі провадив нескінчену розмову.— Домовина — вона роботу любить.

— Померла Клавдія Іванівна,— повідомив замовник.

— Ну, царство небесне,— погодився Безенчук.— Упокоїлась, значицця, старенька... Старушенції, вони завжди упокоюються... Або богові душу віддають — це як яка. Ваша, приміром, маленька й дебела,— значицця, упокоїлась. А котра, приміром, крупніша й худіша,— та, вважається, богу душу віддає...

— Тобто як це вважається? Хто це вважає?

— У нас і вважається. У майстрів. От ви, приміром, мужчина показний, великого зросту, хоч і худий. Ви, вважається, коли, не дай боже, помрете, немовби в ящик зіграли. А котрий чоловік торговий, колишньої купецької гільдії, той, значицця, наказав довго жити. А як на чин хто менший, двірник, приміром, або хто з селян, про того кажуть: перекинувся або ноги задер. Але коли помирають наймогутніші, залізничні кондуктори або з начальства хто, то вважається, що дуба дають. Так про них і кажуть: "А наш, чув, дуба дав".

Страшенно вражений цією дивною класифікацією людських смертей, Іполит Матвійович спитав:

— Ну, а коли ти помреш, як про тебе майстри скажуть?

— Я — чоловік маленький. Скажуть "гигнув Безенчук". А більше нічого не скажуть,— і строго додав: — Мені дуба дати або зіграти в ящик — ніяк не можна: у мене комплекція дрібна... А з домовиною як, пане Вороб'янінов? Невже без китиць і глазету поставите?

Але Іполит Матвійович, знов поринувши в золотосяйні мрії, нічого не відповів і рушив уперед. Безенчук пішов слідом за ним, підраховуючи щось на пальцях і, своїм звичаєм, бурмочучи.

Місяць давно зник. Було по-зимовому холодно. Калюжі знов затягло ламким вафельним льодом. На вулиці імені товариша Губернського, куди вийшли супутники, вітер бився з вивісками. Від Старопанського майдану, із звуками, подібними до гуркоту штор, виїхала пожежна команда на миршавих коненятах.

Пожежники, звісивши парусинові ноги з площадки, метляли головами в касках і співали нарочито огидними голосами:

Нашому брандмейстерові слава,

Нашому дорогому товаришу Насосову сла-ава!..

— На весіллі у Кольки, брандмейстерового сина гуляли,— байдуже сказав Безенчук і почухав під кожухом груди.— Так невже без глазету і без усього робити?

Саме в цей час Іполит Матвійович вже вирішив усе. "Поїду,— вирішив він,— найду. А там побачимо". І в діамантових мріях навіть небіжчиця теща видалась йому миліша, ніж була. Він повернувся до Безенчука:

— Чорт з тобою! Робиі Глазетовий! З китицями!

Розділ III

"Зерцало грішного"

Висповідавши Клавдію Іванівну перед смертю, священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір Востриков, вийшов з дому Вороб'янінова в повному ажіотажі і всю дорогу до своєї квартири пройшов, неуважно дивлячись увсебіч і ніяково усміхаючись. Під кінець дороги неуважність його дійшла такої міри, що він ледве не потрапив під повітвиконкомівський автомобіль Держ. № 1. Вибравшись з фіолетового туману, що напустила пекельна машина, панотець Востриков утратив будь-яку рівновагу і, дарма що поважний мав сан та середні літа, решту шляху промчав фривольним напівгалопом.

Матушка Катерина Олександрівна готувала стіл до вечері. Панотець Федір у вільні від всеношної дні любив вечеряти рано. Але тепер, знявши капелюх і теплу, на ватині, рясу, батюшка швидко проскочив до спальні, на превелике здивування матушки, зачинився там і глухим голосом почав наспівувати "Достойно єсть".

Матушка сіла на стілець і боязко зашепотіла:

"Нове щось затіяв..."

Поривчаста душа панотця Федора не знала спокою. Не знала вона його ніколи. Ні тоді, коли він був вихованцем духовної школи, Федею, ні тоді, як був усатим семінаристом, Федором Івановичем. Перейшовши з семінарії до університету і провчившись на юридичному факультеті три роки, Востриков 1915 року побоявся можливої демобілізації і знову пішов по духовній. Спочатку настановлений був на диякона, а потім висвячений у сан священика і призначений до повітового міста N. І завжди, на всіх етапах духовної й цивільної кар'єри, панотець був користолюбцем.

Мріяв панотець Востриков про власний свічковий завод. Панотця Федора мучили видіння великих заводських барабанів, що намотують товсті воскові канати, і він вигадував всілякі проекти, здійснення яких мало дати йому основний і оборотний капітали для купівлі давно облюбованого в Самарі заводика.

Ідеї спадали на думку панотцеві Федору несподівано, і він одразу ж брався до роботи. Панотець Федір починав варити мармурове пральне мило: наварював його цілі пуди, але мило, хоч і мало в собі величезний процент жирів, не милилося, до того ж і коштувало втроє дорожче, ніж "плуг-і-молотівське". Мило довго потім м'якло і розкладалося в сінях, так що Катерина Олександрівна, ідучи повз нього, навіть схлипувала. А ще згодом мило викидали у вигрібну яму.

Прочитавши в якомусь тваринницькому журналі, що м'ясо кроликів ніжне, наче в курчати, що плодяться вони без ліку і що розведення їх може дати дбайливому господареві чималі бариші, панотець Федір негайно придбав півдюжини плідників, і вже через два місяці собака Нерка, переляканий неймовірним числом ухатих істот, що заполонили двір і будинок, утік невідомо куди. Прокляті обивателі міста виявили свою надзвичайну консервативність і з дивовижною одностайністю не купували у Вострикова жодного кролика. Тоді панотець Федір, порадившись з попадею, вирішив прикрасити своє меню кроликами — їхнє ж м'ясо краще на смак за м'ясо курчати. З кроликів готували печеню, битки, пожарські котлети; кроликів варили в супі, подавали на вечерю холодними і запікали в бабки. Це не дало жодних наслідків. Панотець Федір підрахував, що коли перейти на самий кролячий пайок, сім'я може з'їсти протягом місяця щонайбільше сорок тварин, тим часом щомісячний приплід становить дев'яносто штук, до того ж число це місяць у місяць зростатиме в геометричній прогресії.

Ілля Ільф, Євгеній Петров, Панотець Федір Востриков

Тоді Вострикови вирішили давати домашні обіди. Панотець Федір цілісінький вечір писав хімічним олівцем на акуратно нарізаних аркушиках арифметичного паперу об'яви про смачні домашні обіди, приготовлені виключно на свіжому коров'ячому маслі. Об'ява починалася словами: "Дешево і смачно". Попадя наповнила емальовану мисочку борошняним клейстером, і панотець Федір пізно увечері наліпив об'яви на всіх телеграфних стовпах і поблизу радянських установ.

Нова витівка мала величезний успіх. Першого ж дня прийшло сім чоловік, серед них і діловод військкомату Бендін, і завідувач підвідділу впорядкування Козлов, чиїм старанням недавно був зруйнований єдиний у місті пам'ятник старовини — Тріумфальна арка єлисаветинських часів, що заважала, як казав він, вуличному рухові. Всім їм обід дуже сподобався. Другого дня прийшло чотирнадцять чоловік. Кроликів не встигали білувати. Цілий тиждень справа йшла прекрасно, і панотець Федір уже тішив себе думкою відкрити невелике чинбарне виробництво, без мотора, як от стався зовсім несподіваний випадок.

Кооператив "Плуг і молот", закритий уже три тижні з нагоди переобліку товарів, одкрився, і працівники прилавка, покректуючи від натуги, викотили на задній двір, спільний з двором панотця Федора, бочку гнилої капусти, яку і скинули у вигрібну яму. Приваблені пікантним запахом, кролики збіглись до ями, і вже другого ранку серед тендітних гризунів почався мор. Лютував він тільки три години, але поклав двісті сорок плідників і всю безліч приплоду.

Приголомшений панотець Федір притих на цілі два місяці і звеселився духом тільки тепер, повернувши з дому Вороб'янінова і замкнувшись, на превелике здивування матушки, в спальні. Все свідчило про те, що панотця Федора осяяла нова ідея, полонивши всю його душу.

Катерина Олександрівна кісточкою зігнутого пальця постукала в двері спальні. Відповіді ніякої, тільки спів подужчав. За хвилину двері прочинились, і в щілині показалось обличчя панотця Федора, на якому грав дівочий рум'янець.

— Дай мені, матінко, ножиці, та мерщій,— швидко мовив панотець Федір.

— А як же з вечерею?

— Гаразд. Потім.

Панотець Федір схопив ножиці, знов зачинився і підійшов до стінного дзеркала в подряпаній чорній рамі.

Обіч дзеркала висів старовинний народний малюнок "Зерцало грішного", друкований з мідної дошки і приємно розмальований рукою. Особливо втішило панотця Федора "Зерцало грішного" після невдачі з кролями. Лубок яскраво показував марність усього земного. У горішнім його ряду йшли чотири малюнки, підписані слов'янською в'яззю, значущі і миротворні: "Сим молитву деет, Хам пшеницу сеет, Яфет власть имеет. Смерть всем владеет". Смерть була з косою та пісочним годинником з крилами. Зроблена вона була наче з протезів і ортопедичних частин і стояла, широко поставивши ноги, на пустельній пагористій землі. Вигляд її ясно промовляв, що невдача з кролями — дурниця.

Зараз панотцю Федору більше сподобалась картинка: "Яфет власть имеет". Тілистий богатир з бородою сидів у маленькому залі на троні.

Панотець Федір посміхнувся і, уважно дивлячись на себе в дзеркало, почав підстригати свою благообразну бороду. Волосся сипалось на підлогу, ножиці скрипіли, і через п'ять хвилин панотець Федір переконався, що підстригати бороду він зовсім не вміє. Борода його була скособочена, непристойна і навіть підозріла.

Помаячивши перед дзеркалом ще трохи, панотець Федір роззлостився, покликав дружину і, простягаючи їй ножиці, роздратовано сказав:

— Поможи мені хоч ти, матушко. Ніяк не можу цим патлам ради дати.

Матушка із здивування навіть руки назад одвела.

— Що ж ти з собою зробив? — мовила вона нарешті

— Нічого не зробив. Підстригаюся. Поможи, будь ласка. От тут начебто скособочилося...

— Господи,— сказала матушка, зазіхаючи на кучері панотця Федора — невже, Феденько, ти до обновленців перейти наважився?

Панотець зрадів з такого напрямку розмови.

— А чому б мені, матінко, і не перейти до обновленців? Хіба обновленці — не люди?

— Люди, звичайно, люди,— погодилась уїдливо матушка"— де ж пак: по ілюзіонах ходять, аліменти платять...

— Ну, і я по ілюзіонах буду бігати.

— Бігай, будь ласка.

— І бігатиму.

— Добігаєшся. Ти в дзеркало на себе глянь.

І справді, із дзеркала на панотця Федора глянула метка чорноока фізіономія з невеликою дикою борідкою і безглуздо довгими вусами.

Заходились підстригати вуса, доводячи їх до пропорціональних розмірів.

Те, що сталося далі, ще дужче вразило матушку. Панотець Федір заявив, що цього ж вечора має виїхати в справі, і звелів, щоб Катерина Олександрівна побігла до брата-пекаря і взяла у нього на тиждень пальто зі смушевим коміром та коричневий качачий картуз.

— Нікуди не піду! — заявила матушка і заплакала. Півгодини ходив панотець Федір то туди, то сюди по кімнаті і, лякаючи дружину оновленим своїм лицем, плів усілякі дурниці. Матушка зрозуміла тільки одне: панотець Федір ні з того ні з сього постригся, хоче в блазенському картузі їхати невідь-куди, а її кидає.

— Не кидаю,— який уже раз повторював панотець Федір,— не кидаю, через тиждень буду назад. Адже ж може бути у людини справа. Може чи не може?

— Не може,— говорила попадя.

Панотцю Федору, людині в поводженні з ближніми лагідній, довелося навіть постукати кулаком по столу. Хоч стукав він обережно й невміло, ніколи бо цього не робив, попадя, проте, вельми налякалась і, напнувши хустку, побігла до брата по цивільну одежу.

Зоставшись сам, панотець Федір з хвилину подумав, сказав: "І жінкам важко",— і витяг з-під ліжка скриньку, оббиту жерстю. Такі скриньки бувають здебільше у червоноармійців. Обклеєні вони смугастими шпалерами, поверх яких красується портрет Будьонного або картонка з цигаркової коробки "Пляж" з трьома красунями на усипанім рінню батумськім березі. Скринька Вострикових, на превелике невдоволення панотця Федора, теж була обклеєна малюнками, але не було там ні Будьонного, ні батумських красунь. Попадя заліпила все нутро скриньки фотографіями, вирізаними з журналу "Летопись войны 1914 года". Тут було і "Взятие Перемышля", і "Раздача теплых вещей нижним чинам на позициях", і... та чимало чого було там іще.

Виклавши на підлогу цілу купу книжок: комплект журналу "Русский паломник" за 1903 рік, товстелезну "Историю раскола" і брошурку "Русский в Италии" з видрукуваним на обгортці вогнедишним Везувієм, панотець Федір запустив руку на саме дно скриньки і витяг старий, обшарпаний жінчин капор. Примружившись від запаху нафталіну, що раптом ударив із скриньки, панотець Федір, розриваючи мереживо й прошви, вийняв з капора важку полотняну ковбаску. Ковбаска містила в собі двадцять золотих десяток — все, що зосталося від комерційних авантюр панотця Федора.

Звичним рухом руки він підняв полу ряси і засунув ковбаску в кишеню смугастих штанів. Потім підійшов до комода і витяг з коробки від цукерок п'ятдесят карбованців — по три і по п'ять карбованців. У коробці залишилось іще двадцять карбованців.

— На господарство вистачить,— вирішив він.

Розділ IV

Муза далеких мандрів

За годину перед приходом вечірнього поштового поїзда панотець Федір, у коротенькому, трохи нижче колін пальті і з плетеним кошиком, стояв у черзі коло каси і полохливо поглядав на вхідні двері. Він боявся, що матушка, всупереч його домаганню, прибіжить на вокзал проводжати, і тоді яточник Прусіс, що сидів у буфеті й частував пивом фінагента, одразу його впізнає. Панотець Федір із здивуванням і соромом поглядав на свої одкриті очам усіх мирян смугасті штани.

Посадка в безплацкартний поїзд мала звичайний скандальний характер. Пасажири, зігнувшись під тягарем величезних мішків, бігали від голови поїзда до хвоста і від хвоста до голови. Панотець Федір очманіло бігав з усіма. Він так само, як і всі, розмовляв з провідниками улесливим голосом, так само, як і всі, боявся, що касир дав йому "неправильний" квиток, і тільки, впущений нарешті у вагон повернув собі притаманний спокій і навіть повеселів.

Паровоз закричав на весь голос, і поїзд рушив, везучи з собою панотця Федора в невідому далечінь у справі загадковій, але, мабуть, багатій на великі вигоди.

Цікава штука — смуга відчуження. Найзвичайнісінький громадянин, потрапивши в неї, відчуває в собі деяку метушливість і швидко обертається або в пасажира, або в вантажоодержувача, або просто в безквиткового пройдисвіта, Що затьмарює життя і службову діяльність кондукторським бригадам та перонним контролерам.

З тої хвилини, як громадянин уступає в смугу відчуження, що її по-дилетантському він називає вокзалом або станцією, життя його враз міняється. Одразу ж до нього підскакують Єрмаки Тимофійовичі в білих фартухах з нікельованими бляхами на серці і послужливо підхоплюють багаж. З тої хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він — пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира. Обов'язки ці вельми складні, але приємні.

Пасажир дуже багато їсть. Прості смертні ночами не їдять, але пасажир їсть і вночі. Їсть він смажене курча, для нього дороге, круті крашанки, шкідливі для шлунка, і маслини. Коли поїзд перетинає стрілку, на полицях брязкотять цілі армії чайників і підстрибують загорнуті в газетні мішечки курчата, позбавлені ніжок, з корінням вирваних пасажирами.

Але пасажири нічого цього не помічають. Вони розповідають анекдоти. Регулярно щотри хвилини весь вагон аж боки рве з реготу. Після того западає тиша і оксамитний голос доповідає черговий анекдот:

— Умирає старий єврей. Тут жінка стоїть, діти. "А Моня тут?" — питає єврей ледве-ледве.— "Тут".— "А тьотя Брана прийшла?" — "Прийшла".— "А де бабуся? Я її не бачу".— "От вона стоїть".— "А Ісак?" — "Ісак тут".— "А діти?" — "От усі діти".— "Хто ж у крамниці зостався?!"

Тої ж миті чайники починають брязкотіти, і курчата літають на горішніх полицях, стривожені громовим сміхом. Але пасажири цього не помічають. У кожного на серці лежить заповітний анекдот, який, тріпочучи, очікує своєї черги. Новий виконавець, штовхаючи ліктями сусідів і благально кричучи: "А от мені розказували!" — насилу опановує увагу і починає:

— Один єврей приходить додому й лягає спати поруч своєї жінки. Раптом він чує — під ліжком хтось шкрябає. Єврей опустив під ліжко руку й питає: "Це ти, Джек?" А Джек лизнув руку і відповідає: "Це я".

Пасажири вмирають зо сміху, темна ніч закриває лани, з паровозної труби вилітають в'юнкі іскри, і тонкі семафори в світносяйних зелених окулярах сором'язно пролітають мимо, дивлячись поверх поїзда.

Цікава річ — смуга відчуження! У всі кінці країни біжать довгі важкі поїзди далекого сполучення. Всюди відкрита дорога. Скрізь горить зелений вогник — путь вільна. Полярний експрес підіймається до Мурманська. Зігнувшись і згорбившись на стрілці, з Курського вокзалу вискакує "Перший — К", прокладаючи шлях на Тіфліс. Далекосхідний кур'єр обгинає Байкал, повним ходом наближаючись до Тихого океану.

Муза далеких мандрів вабить людину. Вже вирвала вона панотця Федора з тихої повітової оселі і кинула в невідь-яку губернію. Уже і колишній предводитель дворянства, а нині діловод загсу Іполит Матвійович Вороб'янінов вражений у саме нутро своє і задумав чорт зна що таке.

Носить людей по країні. Один за десять тисяч кілометрів од місця служби знаходить собі осіянну наречену. Другий у гонитві за скарбами кидає поштово-телеграфне відділення і, наче школяр, біжить на Алдан. А третій так і сидить собі вдома, любовно погладжуючи спілу грижу і читаючи твори графа Саліаса, куплені замість карбованця за п'ять копійок.

Другого дня після похорону, порядкування яким люб'язно взяв на себе трунних справ майстер Безенчук, Іполит Матвійович пішов на службу і, виконуючи покладені на нього обов'язки, зареєстрував власноручно смерть Клавдії Іванівни Пєтухової, п'ятдесяти дев'яти років, хатньої господарки, безпартійної, з місцем мешкання в повітовому місті N і родом з дворян Старгородської губернії. Тоді Іполит Матвійович попросив собі законну двотижневу відпустку, дістав сорок один карбованець відпускних грошей і, попрощавшись із співробітниками, рушив додому. По дорозі він завернув до аптеки.

Провізор Леопольд Григорович, якого свої і друзі називали Ліпа, стояв за червоним лакованим прилавком, оточений молочними банками з отрутою, і нервово продавав своячениці брандмейстера "крем Анго проти загару і ластовиння, надає виняткової білості шкірі". Своячениця брандмейстера, однак, просила "пудру Рашель золотавого кольору, надає тілу рівний, недосяжний в природі загар". Але в аптеці був тільки крем Анго проти загару, і боротьба таких протилежних продуктів парфюмерії точилася півгодини. Переміг все-таки Ліпа, продавши своячениці брандмейстера губну помаду і клоповар — прилад, побудований за принципом самовара, але формою подібний до лійки.

— Що ви хотіли?

— Засоби для волосся.

— Для рощення, знищення, фарбування?

— Яке там рощення! — сказав Іполит Матвійович.— Для фарбування.

— Для фарбування є прекрасна річ "Титанік". Дістали з митниці. Контрабандний товар. Не змивається ні холодною, ні гарячою водою, ні мильною піною, ні гасом. Радикальний чорний колір. Флакон на півроку коштує три карбованці дванадцять копійок. Рекомендую як доброму знайомому.

Іполит Матвійович покрутив у руках квадратний флакон "Титаніка", глянув, зітхнувши, на етикетку і виклав гроші на прилавок.

Іполит Матвійович повернув додому і з почуттям огиди став поливати голову і вуси "Титаніком". У квартирі пішов сморід.

По обіді сморід розійшовся, вуса обсохли, злиплись, і їх ледве можна було розчесати. Виявилось, що радикальний чорний колір мав трохи зеленавий відблиск, але фарбувати вдруге було уже ніколи.

Іполит Матвійович витяг з тещиної шкатулки найдений ним напередодні список коштовностей, перелічив усю готівку, зачинив квартиру, сховав ключі в задню кишеню, сів на прискорений № 7 і поїхав до Старгорода.

Розділ V

Великий комбінатор

О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмаровки, до Старгорода ввійшов молодий чоловік років двадцяти восьми. За ним біг безпритульний.

— Дядю,— весело кричав він,— дай десять копійок! Молодий чоловік витяг з кишені нагріте яблуко і подав його безпритульному, але той не відходив. Тоді пішоходець спинився, іронічно глянув на хлопця і тихо сказав:

— Може, тобі дати ще ключа від квартири, де гроші лежать?

Безпритульний, що зарвався не в міру, зрозумів усю безпідставність своїх претензій і лишився позаду.

Молодий чоловік збрехав: не мав він ні грошей, ні квартири, де вони могли б лежати, ні ключа, яким можна було б квартиру відчинити. Він не мав навіть пальта. У місто молодий чоловік увійшов у зеленому в талію костюмі. Його могутню шию кілька разів огортав старий вовняний шарф, на ногах лакові штиблети із замшевим верхом апельсинного кольору. Шкарпеток під штиблетами не було. У руці молодий чоловік держав астролябію.

"О баядерка, ті-рі-рім, ті-рі-ра!" — заспівав він, підходячи до привозного ринку.

Тут для нього найшлось чимало діла. Він втиснувся в шерег продавців, що торгували на розвалі, виставив уперед астролябію і серйозним голосом почав кричати:

— Кому астролябію?! Продається дешево астролябія! Для делегацій і жінвідділів знижка.

Несподівана пропозиція довгий час не викликала попиту. Делегації хатніх господарок цікавились більше дефіцитними товарами і стовбичили біля мануфактурних яток. Мимо продавця астролябії уже двічі пройшов агент Старгуброзшуку. Але астролябія ні в якій мірі не схожа була на вкрадену вчора з канцелярії Маслоцентру друкарську машинку, отже, агент перестав магнетизувати молодого чоловіка очима й одійшов геть.

До обіду астролябію було продана слюсареві за три карбованці.

— Сама міряє,— сказав молодий чоловік, передаючи астролябію покупцеві,— аби було що міряти.

Позбувшись хитрого інструмента, веселий молодий чоловік пообідав у їдальні "Куточок смаку" і пішов оглядати місто. Він проминув Радянську вулицю, вийшов на Червоноармійську (колишня Велика Пушкінська), перетяв Кооперативну і знову опинивсь на Радянській. Але це була вже не та Радянська, яку він пройшов: у місті було дві Радянські вулиці. Немало подивувавшись із цього, молодий чоловік опинився на вулиці Ленських подій (колишній Денисівській). Біля гарного двоповерхового особняка № 28 з вивіскою:

СРСР, РРФСР

2-Й БУДИНОК СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СТАРГУБСТРАХУ

молодий чоловік зупинився, щоб прикурити у двірника, що сидів на камінній лаві при воротях.

— А що, батьку,— спитав молодий чоловік, затягнувшись,— наречені у вас в місті є?

Старий двірник анітрохи не здивувався.

— Кому й кобила наречена,— відказав він, охоче пристаючи до розмови.

— Ніяких запитань більше не маю,— швидко проказав молодий чоловік.

І одразу ж поставив нове запитання:

— У такому домі та без наречених?

— Наших наречених,— заперечив двірник, — давно на тому світі з ліхтарями шукають. У нас тут державна богадільня: старі баби живуть на повному пенсіоні.

— Розумію. Це котрі ще до історичного матеріалізму народилися?

— Це таки правда. Коли народились, тоді й народились.

— А в цьому домі що було до історичного матеріалізму?

— Коли було?

— Та тоді, за старого режиму.

— А, за старого режиму жив мій пан.

— Буржуй?

— Сам ти буржуй! Сказано тобі — предводитель дворянства.

— Пролетар, кажеш?

— Сам ти пролетар! Сказано тобі — предводитель.

Розмова з розумним двірником, що кепсько розбирався в класовій структурі суспільства, тривала б ще бозна-скільки часу, якби молодий чоловік не взявся до справи рішучіше.

— От що, дідусю,— мовив він,— непогано б вина випити.

— Ну, почастуй.

На годину обидва зникли, а коли повернули назад, двірник був уже найвірніший друг молодому чоловікові.

— То я у тебе переночую,— сказав новий друг.

— Про мене хоч все життя живи, раз хороший чоловік.

Домігшись так швидко свого, гість моторно спустився в двірницьку, зняв апельсинні штиблети і витягся на лаві, обмірковуючи план дії на завтра.

Звали молодого чоловіка Остап Бендер. Із своєї біографії він звичайно повідомляв тільки одну подробицю: "Мій тато,— казав він,— був турецько-підданий". Син турецько-підданого за все своє життя перемінив багато професій. Жвавість характеру, що заважала йому присвятити себе будь-якій одній роботі, раз

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: