Я, робот

Азімов Айзек

Айзек Азімов

Я, робот

ВСТУП

Я переглянув свої нотатки й залишився невдоволений. Ті три дні, що я провів на фірмі "Ю. С. Роботс", з таким самим успіхом можна було просидіти вдома за енциклопедією.

Мені сказали, що Сьюзен Келвін народилася 1982 року. Отже, їй тепер сімдесят п'ять. Це кожен знає. Відповідно й фірмі "Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн" сімдесят п'ять, бо саме того року, коли народилася доктор Келвін, Лоренс Робертсон заснував корпорацію, що зрештою стала найдивовижнішим індустріальним гігантом в історії людства. Але ж і про це кожен знає.

У свої двадцять літ Сьюзен Келвін побувала на незвичайному семінарі з психоматематики, де доктор Альфред Ланнінг з "Ю. С. Роботс" демонстрував першого робота, що вмів ходити й говорити. То був великий, незграбний і потворний робот, від якого тхнуло мастилом; призначався він для копалень на Меркурії, що тоді проектувалися. Але робот міг говорити і то до ладу.

Сьюзен не виступала на тому семінарі, не брала вона участі і в палких дискусіях після нього. Вона була відлюдькувата, негарна на вроду і безбарвна дівчина з незворушним обличчям і гіпертрофованим інтелектом. їй не подобався навколишній світ, і вона трималася осторонь від людей. Але тоді, слухаючи і спостерігаючи, вона відчула, як у ній розгоряється холодне завзяття.

У 2003 році, одержавши в Колумбійському університеті ступінь бакалавра, вона розпочала дослідницьку роботу в галузі кібернетики.

Тоді в обчислювальній техніці відбувся справжній переворот: все досягнуте у цій галузі в середині XX століття було перевершено позитронно-мозковими зв'язками, які винайшов Робертсон. На зміну милям реле та фотоелементів прийшла губчаста платино-іридіева куля завбільшки з людський мозок.

Дивіться також

Сьюзен Келвін навчилася розраховувати параметри, необхідні для того, щоб фіксувати можливі змінні величини в позитронному "мозку", конструювати цей "мозок" на папері так, щоб можна було передбачити його реакцію на ті чи ті подразники.

У 2008 році вона здобула ступінь доктора й почала працювати роботопсихологом в "Ю. С. Роботс", ставши таким чином першим визначним фахівцем у новій галузі науки. Лоренс Робертсон тоді все ще був президентом корпорації, Альфред Ланнінг — науковим керівником.

За п'ятдесят років людство на її очах змінило напрямок свого розвитку і зробило стрибок уперед.

Тепер вона йшла на пенсію,— наскільки взагалі це було можливо для неї. Принаймні вона дозволила повісити на дверях свого кабінету табличку з чужим іменем.

Оце, власне, й усе, про що я дізнався. Щоправда, я мав іще довгий перелік її друкованих праць, патентів, детальну хронологію її службової кар'єри — одне слово, мав у руках всю "фахову" біографію Сьюзен Келвін до найменших подробиць.

Але я хотів не цього.

Для моїх майбутніх статей, що я їх мав підготувати для "Інтерпланетері Пресс", треба було більше інформації. Набагато більше.

Я так і сказав їй.

— Доктор Келвін,— почав я дещо урочисто,— для публіки ви і "Ю. С. Роботс" одне й те саме. Ваша відставка означатиме кінець цілої епохи...

— Вас цікавлять чисто людські подробиці? — Вона й не усміхнулась. Не знаю, чи вона сміялась коли-небудь. Хоч її гострий погляд не був сердитий. Я відчув, як цей погляд пронизав мене аж до потилиці і зрозумів, що вона бачить мене наскрізь. Так було з усіма, хто спілкувався з нею. Проте сказав:

— Людські подробиці про роботів? Яка суперечність.

— Ні, докторе. Про вас.

— Але ж і мене називають роботом. Вам, певно, говорили, що я вже й не людина.

Я й справді чув, таке, проте не подав виду.

Вона підвелася зі стільця, невисока й тендітна. Ми разом підійшли до вікна.

Адміністративні корпуси й цехи "Ю. С. Роботс" нагадували невеличке, акуратно сплановане містечко. Воно розкинулося перед нами ніби на аерофотознімку.

— Коли я вперше сюди прийшла,— сказала вона,— мені виділили кімнатку в будинку, що стояв отам праворуч, де зараз котельня.— Будинок знесли, коли вас ще й на світі не було. В одній кімнаті нас працювало четверо. Мені дісталося півстола. Усі наші роботи виготовлялися в одному цеху. Випускали три штуки на тиждень. А тепер гляньте на нас!

— П'ятдесят років — чималий термін,— прорік я банальну фразу.

— Аніскільки, якщо оглянутися на свої літа,— заперечила вона.— Просто дивовижно, як швидко вони пролетіли.

Вона відійшла од вікна й сіла за стіл. Мені здалося, що її огорнув сум, хоч обличчя лишалося незворушним.

— Скільки вам років? — поцікавилась вона.

— Тридцять два,— відповів я.

— Тоді ви не пам'ятаєте, яким був світ без роботів. За тих часів людина перед лицем Всесвіту була самітня, без друзів. Тепер вона має творіння, що в усьому допоможуть їй; творіння дужчі, надійніші, ефективніші за неї, цілком віддані їй. Людство більше не самітнє. Ви не задумувалися над цим?

— Боюся, що ні. Я можу процитувати вас?

— Можете. Для вас робот — е робот. Механізми й метал, електрика й позитрон... Розум і залізо! Витвір людини, який у разі потреби вона може й знищити! Але ви не працювали з ними, ви не знаєте їх. Вони чистіші й кращі за нас.

Я спробував підохотити її:

— Хотілося б почути ваші думки щодо роботів. "Інтерпланетері Пресс" розповсюджується по всій Сонячній системі. Три мільярди потенційних читачів, доктор Келвін. їм цікаво буде знати вашу думку про роботів.

Але підохочувати її було зайве. Вона навряд чи й чула мене і вела далі:

— Можна було б передбачити це з самого початку. Тоді ми продавали роботів для використання на Землі. Як відомо, роботи на той час ще не могли говорити. Згодом, коли вони стали більше схожими на людей, розпочалися протести. Профспілки, звісно, виступали проти конкуренції роботів з людьми, а різні релігійні общини протестували через свої забобони. Вся ця метушня була цілком безглузда й зайва. Але це було.

Всю її розповідь я записав на свій кишеньковий магнітофон, намагаючись робити це непомітно. Коли трохи попрактикуєшся, можна користуватися цим маленьким пристроєм, не виймаючи його з кишені.

— Або візьміть історію з Роббі,— провадила вона далі.— Я ніколи не знала його. Він був демонтований як безнадійно застарілий за рік до початку моєї роботи в компанії. Але я бачила маленьку дівчинку в музеї...

Вона замовкла. Мовчав і я, щоб не заважати її затуманеному погляду, її очам заглибитися в минуле. Скільки літ промайнуло відтоді!

— Цю історію я почула пізніше, і коли нас називали богохульниками, творцями демонів, я завжди думала про нього. Роббі був німим роботом. Він не міг говорити. Його виготовили й продали в 1996 році, коли ще не почалася вузька спеціалізація роботів. Роббі продали як няньку.

— Як кого?

— Як няньку...

РОББІ

Дев'яносто вісім... Дев'яносто дев'ять... Сто!

Глорія відвела свою пухкеньку ручку від очей і якусь мить стояла, морщачи носика й мружачись від сонячного світла. Тоді обережно відійшла від дерева, роздивляючись довкола.

Стаючи навшпиньки, вона зазирала в зарості чагарників, праворуч, затим одійшла ще далі, щоб краще було видно глухі хащі. Була глибока тиша. Лише безупинно дзижчали комахи та зрідка озивався якийсь сміливий птах, не боячись полудневої спеки.

Глорія похнюпилась.

— Я знаю, він сховався в будинку, а я ж йому весь час кажу, що так нечесно.

Стиснувши губки й насупивши бровенята, вона рішуче попрямувала до двоповерхового будинку біля дороги.

Надто пізно почула Глорія позад себе шелестіння, а відтак — ритмічний тупіт металевих ніг Роббі. Озирнувшись, вона побачила, як її друг переможно мчить від своєї схованки до дерева.

— Стривай, Роббі! Так нечесно, Роббі! — у відчаї вигукнула Глорія.— Ти обіцяв не бігти, поки я тебе не знайду! Її маленькі ніжки не могли поспіти за велетенськими кроками Роббі. Але метрів за десять до мети Роббі враз уповільнив ходу. Глорія зробила відчайдушний ривок, щодуху промчала повз нього й, захекана, першою торкнулася заповітного дерева.

Радісно схвильована, вона оглянулася на вірного Роббі й почала насміхатися, що він не вміє швидко бігати.

— Роббі не може бігати! — кричала вона на всю силу свого восьмирічного голосу.— Я пережену його! Я пережену його!

Вона вигукувала ці слова як заведена.

Роббі, звичайно, не відповідав. Натомість він почав відступати, вдаючи, що тікає, і Глорія кинулася за ним. Але Роббі так спритно вивертався, задкуючи й ухиляючись, що вона своїми ручками лише безпорадно хапала повітря й аж заходилася від сміху.

— Роббі! — верещала вона.— Зупинись!

Він несподівано повернувся, підхопив її вгору й закружляв з нею так, що їй здалося в цю мить, неначе цілий світ провалився кудись у блакитну порожнечу, де виднілися зелені верхівки дерев. Потім Глорія знову опинилася на траві і притиснулася до ноги Роббі, міцно тримаючись за його твердий металевий палець.

Невдовзі Глорія віддихалась. Вона підбила розкуйовджене волосся, мимоволі копіюючи один з маминих жестів, і нахилилася подивитись, чи не порвалася сукня. Тоді вона плеснула долонею по металевій спині Роббі.

— Ти поганий! Я тобі шльопанців надаю! Роббі зіщулився, затулив обличчя руками, і Глорія мусила заспокоювати його.

— Ну, не бійся, я тебе не битиму. Але все одно тепер моя черга ховатися, бо в тебе довші ноги і ти обіцяв не бігти, поки я не знайду тебе.

Роббі кивнув головою — маленьким паралелепіпедом із заокругленими кутами, прикріпленим з допомогою короткої гнучкої конструкції до такого ж за формою, але значно більшого паралелепіпеда — тулуба — і слухняно повернувся до дерева. Тоненька металева пластинка опустилася на його сяючі очі, і зсередини тулуба почулося розмірене лунке цокання.

— Тільки не підглядай і правильно лічи! — застерегла Глорія й побігла ховатися.

Секунди відлічувалися з незмінною точністю. На сотому ударі повіки Роббі піднялися, його очі знову загорілися червоним світлом і почали озирати галявину. На якусь мить вони зупинилися на клаптику барвистої тканини, що виглядала з-за каменя. Роббі підійшов трохи ближче й переконався, що за каменем справді причаїлася Глорія.

Повільно, весь час залишаючись між Глорією й деревом, він простував до її схованки, і коли вже вона була вся на видноті й не могла навіть удавати, що її не видно, Роббі простягнув до неї одну руку, а другою лунко вдарив себе по нозі. Глорія похнюплено підвелася.

— Ти підглядав! — вигукнула вона.— Та й мені набридло грати в піжмурки. Я хочу кататися.

Але Роббі, ображений несправедливим обвинуваченням, обережно сів на землю й похитав незграбною головою.

Глорія відразу почала його ніжно вмовляти:

— Не сердься, Роббі. Я й на думці не мала, що ти підглядав. Ну, покатай мене!

Але Роббі не так легко було вмовити. Він уперто дивився в небо і ще рішучіше хитав головою.

— Ну, будь ласка, Роббі, будь ласка, покатай мене! — Вона міцно обняла його за шию рожевими ручками. Нараз її настрій змінився, й вона відійшла від нього.

— Якщо ти мене не послухаєш, я заплачу! — I обличчя її погрозливо скривилося, ніби ось-ось покапають сльози. Та немилосердний Роббі не звернув на цю погрозу аніякісінької уваги і втретє похитав головою. Глорія вдалася до останнього козиря.

— Якщо ти не покатаєш мене,— вигукнула вона із запалом,— я більше ніколи тобі не розповідатиму казок! Ось так! Жодної!

Після такого ультиматуму Роббі змушений був здатися негайно й беззастережно. Він так енергійно закивав головою, що його металева шия аж гула. Відтак обережно підняв дівчинку й посадив на свої широкі пласкі плечі.

Глорія радісно скрикнула, сльози вмить зникли. Металева "шкіра" Роббі, під якою нагрівальні елементи підтримували постійну температуру в 21 °С, була приємна на дотик, а гучні,

красиві звуки, що вилунювали, коли вона тарабанила п'ятками по його грудях, просто зачаровували.

— Ти літак, Роббі. Ти великий сріблястий літак. Розведи руки. Розведи руки, раз ти збираєшся бути літаком!

Логіка була незаперечна. Руки Роббі стали крилами, що розтинали повітря, а він — сріблястим літаком.

Глорія повернула голову робота й нахилила її праворуч. Він зробив крутий віраж. Глорія наділила літак мотором: "Д-р-р-р...", а тоді зброєю: "Ту! Тутуту!" За ними гналися пірати, але ту-таки від їхніх кораблів тільки тріски летіли.

— Ще один готовий... Ще два! — кричала вона.

Потім "пілот" Глорія поважно мовила:

— У нас закінчуються боєприпаси!

Вона відважно цілилася через плече, і Роббі вже став тупоносим космічним кораблем, що з шаленою швидкістю мчав у космічному просторі.

Роббі біг через галявину до латочки, порослої високою травою на тім боці. Там він так раптово зупинився, що розрум'янена вершниця аж зойкнула від несподіванки. Роббі вивалив її на м'який килим зеленої трави.

— Ой, як гарно! — прошепотіла Глорія, важко дихаючи.

Роббі почекав, поки вона віддихається, а тоді легенько смикнув її за пасмо волосся.

— Чого тобі? — з удаваним подивом запитала Глорія, широко розплющивши очі. Однак цим годі було обвести круг пальця її масивну "няньку". Роббі дужче смикнув за пасмо.

— А-а, знаю. Ти хочеш казку.

Роббі енергійно закивав головою.

— Яку?

Роббі пальцем описав у повітрі дугу.

— Знову? — запротестувала дівчинка.— Про Попелюшку я тобі розповідала мільйон разів. Невже вона тобі не набридла? Це ж казка для маленьких дітей.

Роббі знову провів у повітрі дугу.

— Ну, гаразд.

Глорія зібралася з думками, пригадуючи всі подробиці казки (разом із власними доповненнями, яких у неї було кілька), і почала:

— Ти готовий? Ну то слухай. Колись, у сиву давнину, була собі маленька гарна дівчинка. Звали її Еллою. I була в неї страшенно зла мачуха і дві бридкі злющі сестри і...

Глорія дійшла до найцікавішого місця в казці, коли пробило північ і все довкола стало набирати химерних обрисів. Роббі слухав напружено, з сяючими очима, але тут їх перебили.

— Глоріє!

Це був високий голос жінки, що вже кликала доньку не раз; із схвильованого тону відчувалося, що її нетерпіння переростає в тривогу.

— Мене мама кличе,— сумно промовила Глорія.— Віднеси мене додому, Роббі.

Роббі охоче послухався; щось підказувало йому, що місіс Вестон треба слухатися без найменших вагань. Батько Глорії удень рідко бував удома, хіба що в неділю — як оце сьогодні,— але коли він приходив, то поводився завжди добродушно й чуйно. Роббі завжди почував себе незатишно перед мамою Глорії; йому завжди кортіло шмигнути кудись, щоб не потрапляти їй на очі.

Місіс Вестон побачила їх саме тоді, коли вони підвелися з високої трави, й повернулася додому, щоб там їх зачекати,

— Я аж охрипла від крику, Глоріє,— сказала вона суворо.— Де ти була?

— Я була з Роббі,— тремтячим голосом відповіла Глорія.— Я розповідала йому про Попелюшку й забула про обід.

— Жаль, що й Роббі забув про обід.— Тоді, ніби згадавши про робота, вона повернулася до нього:— Можеш іти собі, Роббі. Ти їй зараз не потрібен. I не приходь, поки я не покличу тебе,— додала вже грубо.

Роббі вже зібрався йти, але завагався, почувши, як Глорія стала на його захист:

— Мамо, дозволь йому залишитися. Я не доказала казки про Попелюшку. Я йому обіцяла, але не встигла.

— Глоріє!

— Слово честі, мамо, він стоятиме тихо-тихо, ти навіть не почуєш, що він тут. Він сидітиме на стільці в куточку і не промовить навіть словечка... тобто я хотіла сказати, що він нічого не робитиме. Правда, Роббі?

У відповідь Роббі закивав своєю масивною головою.

— Глоріє, коли ти зараз цього не припиниш, то не бачитимеш Роббі цілий тиждень.

Дівчинка опустила очі.

— Гаразд. Але "Попелюшка" — його улюблена казка, і я не доказала її. А він так її любить...

Засмучений робот вийшов. Глорія насилу тамувала сльози.

Джордж Вестон був у доброму гуморі. Для нього вже стало звичкою — бути в доброму

настрої після недільного обіду. Ситна смачна їжа, тепло родинного вогнища, м'яка старовинна канапа, на якій так приємно лежати, свіжий номер газети "Таймс", пантофлі,— хіба може ще щось отак шдніматїї~~настрій1

Ось чому йому стало неприємно, коли увійшла дружина. Після десяти років подружнього життя він ще мав необережність любити її і, безперечно, завше був радий бачити її, але недільний пообідній відпочинок став для нього священним. На його думку, для повного щастя йому треба було дві-три години побути на самоті. Отож він незворушно уткнувся в останнє повідомлення про експедицію Лефебра-Йошіде на Марс (цього разу вони стартували з Місяця й цілком могли досягти мети) й удав, що не помітив дружини.

Місіс Вестон терпляче почекала дві хвилини, тоді, вже з нетерпінням, ще дві й нарешті порушила тишу.

— Джордже!

— Гм-м...

— Чуєш, Джордже! Може, ти хоч на хвильку відкладеш свою газету й поглянеш на мене?

Газета зашелестіла на підлогу, й Вестон повернув до дружини стомлене обличчя.

— Що таке, люба?

— Ти добре знаєш що, Джордже. Це наша Глорія і та жахлива машина.

— Яка жахлива машина?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Йдеться про робота, якого Глорія називає Роббі. Він не залишає її ні на мить.

— А чого він має її залишати? Це не його обов'язок. I він, звичайно,— ніяка не жахлива машина. Це найкращий робот, якого можна було купити за гроші і який, я добре пам'ятаю,

обійшовся мені в половину мого річного прибутку. I він вартий того, незважаючи ні на що — бо куди розумніший за половину моїх службовців.

Він знову потягся до газети, але дружина виявилася спритнішою і відкинула її далі.

— Послухай, Джордже! Я не хочу довіряти своєї дочки якійсь машині — байдуже, розумна вона чи ні. У неї немає душі, і ніхто не знає, що в неї на думці. Не годиться, щоб дитину доглядали всілякі металеві створіння.

— Коли це ти так вирішила? — спохмурнів Вестон.— Він уже два роки доглядає Глорію, і я не помітив, щоб тебе це дуже. непокоїло.

— Спочатку все було інакше. Все-таки новинка й мені полегкість, менше турбот і взагалі все було так добре... А тепер не знаю. Сусіди...

— А що сусідам до того? Послухай! Робот заслуговує більшої довіри, ніж нянька-людина. Адже він сконструйований лиш для одного — доглядати маленьких дітей. На це спрямовані всі його здібності. Він просто не може не бути вірним, чесним, добрим. Він так запрограмований. А про людей такого не скажеш.

— Але щось може зламатися. Щось там таке...— Місіс Вестон досить невиразно уявляла внутрішню конструкцію робота.— Ну якийсь там гвинтик — і це жахливе створіння почне бешкетувати і... і...

Вона так і не спромоглася чітко висловити своєї думки.

— Дурниці! — заперечив Вестон, мимоволі здригнувшись.— Абсолютне безглуздя. Ми довго дискутували з приводу Першого закону робототехніки, коли купили Роббі. Ти ж знаєш, що робот не може завдати шкоди людині; коли

через якісь неполадки й виникне загроза порушення ним Першого закону, він одразу ж вимкнеться, перестане існувати як робот. Тут усе точно розраховано. А крім того, двічі на рік до нас приходить інженер з "Ю. С. Роботс", ретельно перевіряє весь механізм, замінює дрібні деталі. Якщо на те пішло, то в мене або в тебе більше шансів з'їхати з глузду, ніж у нього, значно більше — це факт. А, крім того, як ти збираєшся забрати його у Глорії?

Він ще раз спробував дістати газету, але дружина сердито шпурнула її в сусідню кімнату.

— У тім-то й річ, Джордже. Вона більше ні з ким не хоче гратися. Скільки кругом хлопчиків і дівчаток, з якими вона могла б подружитися, а не хоче. Не хоче й близько до них підходити, поки я їй не скажу. Це нікуди не годиться. Невже ти хочеш, щоб вона була ненормальна? Ти ж хотів би, щоб вона знайшла своє місце в суспільстві!

— Ти воюєш з привидами, Грейс. Уяви собі, що Роббі — собака. А багатьом дітям набагато цікавіше возитися з собакою, ніж сидіти з батьками.

— Собака — то зовсім інше, Джордже. Ми повинні позбутися цієї жахливої машини. Продай її тій самій фірмі. Я дізнавалася, це можна.

— Дізнавалася? Послухай мене, Грейс, давай не будемо гарячкувати. Робот буде в нас, поки Глорія підросте. Я не хочу, щоб хтось знову його купував.

3 цими словами він, роздратований, вийшов з кімнати.

Через два дні місіс Вестон перепинила свого чоловіка біля дверей ванної кімнати.

— Послухай, Джордже. У селищі незадоволені.

— Чим? — запитав Вестон і зайшов до ванної. Почувся плюскіт води.

Місіс Вестон зачекала, поки він умиється, й сказала:

— Незадоволені нашим Роббі.

Вестон вийшов з рушником у руках. Його розчервоніле обличчя було сердите.

— Про що ти кажеш?

— О-о, далі вже нікуди! Спочатку я на все це закривала очі, але більше не можу. У селищі вважають, що Роббі небезпечний. Увечері дітей і близько не підпускають до нашого дому.

— Ми ж довіряємо йому свою дитину!

— Людям це байдуже.

— Ну й біс із ними!

— Це не вихід. Я щодня мушу ходити по магазинах і бачитися з ними. А в місті стає дедалі гірше з роботами. У Нью-Йорку прийнято постанову, яка забороняє випускати роботів на вулицю від заходу до сходу сонця.

— Гаразд, але вони не можуть заборонити нам тримати робота вдома. Грейс, ти знову за своє. Але по-твоєму не буде. Я скажу тобі одне — ні! Роббі залишиться в нас.

Він любив свою дружину, і, як на лихо, вона знала про це. Зрештою, містер Вестон був усього-на-всього чоловіком — маленьким гвинтиком, тоді як його дружина пускала в хід усі свої жіночі хитрощі, хоч це не приносило їй особливих успіхів.

Десятки разів він вигукував наступного тижня: "Роббі залишиться в нас — і годі!", але щоразу голос його звучав дедалі слабше й дедалі виразніше супроводжувався болісним стогоном.

Нарешті настав день, коли Вестон підійшов до доньки й винувато запропонував їй подивитися в селищі "чудовий" візівокс.

Глорія радісно заплескала в долоні.

— I Роббі піде?

— Ні, люба,— сказав він й аж поморщився, ніби від болю.— Роботів на візівокс не пускають, але ти все йому розповіси, коли повернешся додому.

Останні слова він промимрив затинаючись і відвернувся.

Глорія прийшла додому у захваті від побаченого — то був справді чудовий спектакль.

Вона чекала, поки батько ставив реактивний автомобіль у підземний гараж.

— Постривай-но, татусю, я розповім Роббі. Йому це дуже сподобається. Особливо те, як Френсіс Френ тихенько задкував — прямісінько на людину-леопарда, а потім кинувся тікати.— Вона знову засміялася.— Татусю, а справді на Місяці є люди-леопарди?

— Мабуть, ні,— неуважно відповів Вестон.— Це лише химерні вигадки.

Довше вовтузитися з машиною він уже не міг. Треба було глянути правді у вічі. Глорія побігла через лужок.

— Роббі! Роббі!

Нараз вона зупинилася, помітивши на ганку гарненького песика коллі. Той метляв хвостиком і дивився на неї серйозними карими очима.

— Ой, який гарний песик — Глорія збігла сходами на ганок, обережно підійшла до цуценяти й погладила його.— Це мені, татусю?

— Так, це тобі, Глоріє,— сказала мати.— Бач, який гарний песик — м'якенький, пухнастий. Він дуже добрий. 1 маленьких дівчаток любить,

— А він уміє гратися?

— Авжеж. I всілякі фокуси виробляти. Хочеш подивитися?

— Неодмінно! I щоб Роббі побачив. Роббі! Вона нерішуче зупинилася й насупила бровенята.

— Б'юсь об заклад, що він стоїть у своїй кімнаті й гнівається на мене, що я не взяла його на візівокс. Ти йому все поясниш, татусю. Мені він може не повірити, але якщо ти скажеш, неодмінно повірить.

Вестон міцно стис губи. Він скинув очима на дружину, але та відвела погляд.

Глорія круто обернулася й побігла сходинками вниз, вигукуючи:

— Роббі! Йди-но подивись, що мені татко з мамою привезли. Вони привезли мені песика, Роббі!

За хвилю дівчинка повернулася знічена.

— Мамо, а де Роббі? Його немає в кімнаті. Відповіді не було. Джордж Вестон кашлянув

і втупився поглядом у хмари, що повільно пливли в небі. Голос Глорії затремтів, в очах бриніли сльози.

— Де Роббі, мамо?

Місіс Вестон сіла й ніжно приголубила дочку:

— Не сумуй, Глоріє. Мабуть, він пішов від нас.

— Пішов? Куди? Куди він пішов, мамо?

— А хто його знає, люба. Просто пішов і все. Ми його шукали-шукали, але так і не знайшли.

— А що, він ніколи більше не повернеться? — В округлених очах дівчинки відбився страх.

— Може, ми ще й знайдемо його. Будемо шукати. А тим часом можеш гратися з цим

симпатичним песиком. Поглянь на нього! Його звуть Блискавкою, і він уміє... Але очі Глорії вже налилися слізьми.

— Я не хочу того поганого собаки,— я хочу Роббі! Я хочу, щоб ви знайшли мені Роббі.— її почуття стали надто глибокі, щоб їх можна було передати словами, і вона зайшлася плачем.

Місіс Вестон благально глянула на чоловіка, але той лише понуро тупцював на місці, утупившись поглядом у небо. Тож утішати дочку їй довелося самій.

— Ну чого ти, Глоріє? Роббі всього-на-всього залізяка. Стара нікчемна залізяка. Він неживий.

— I ніяка він не залізяка,— скрикнула Глорія.— Він така сама людина, як ви і я, він був моїм другом. Я хочу, щоб він повернувся Мамочко, нехай він повернеться!

Мати тяжко зітхнула й залишила Глорію наодинці з її горем.

— Хай виплачеться,— сказала вона чоловікові.— Дитяче горе недовге. Через кілька днів вона забуде про цього жахливого робота.

Але час показав, що місіс Вестон була надто оптимістична в своїх передбаченнях. Щоправда, Глорія вже не плакала, але вже й не сміялася. 3 кожним днем вона ставала дедалі мовчазніша і похмуріша. Поступово її нещасний вигляд похитнув стійкість місіс Вестон, яка не здавалася лише через те, що не могла визнати свою поразку перед чоловіком.

Одного вечора місіс Вестон сердито вбігла до вітальні й сіла, схрестивши руки на грудях. Вона аж кипіла від злості. її чоловік підвів голову й глянув на неї поверх газети.

— Ну що там іще, Грейс?

— Наша дитина, Джордже. Мені довелося сьогодні повернути собаку. Глорія заявила, що дивитися на нього не може. Вона таки доконає мене.

Вестон відклав газету, й слабка надія промайнула в його очах.

— А може... Може, нам знов узяти Роббі. Це можна зробити. Я зв'яжусь із...

— Ні! — безжалісно відповіла вона.— Не хочу й чути про це. Ми так легко не поступимося. Мою дитину не буде виховувати робот, навіть якщо й потрібні будуть роки, щоб відучити її від нього.

Вестон скрушно зітхнув і підняв газету.

— Ще рік такого життя — і я передчасно посивію.

— Мало з тебе помочі, Джордже,— холодно кинула вона.— Глорії треба змінити оточення. Бо тут вона не зможе забути Роббі. Воно й не дивно, коли тут кожне дерево, кожен камінь нагадують їй про нього. Ну й становище! Подумати тільки: дитина сохне за якимось роботом.

— Ну гаразд, ближче до справи. Куди ж ти хочеш повезти її?

— Ми заберемо її до Нью-Йорка.

— До міста! У серпні! Ти уявляєш, що таке Нью-Йорк у серпні? Він нестерпний.

— Мільйони терплять.

— Бо їм нікуди їхати. Інакше б вони не лишились у Нью-Йорку.

— А тепер і нам доведеться там пожити. От що: ми їдемо відразу ж, як тільки зберемося. У місті Глорія знайде чимало друзів і розваг, щоб збадьориться, й забуде про ту машину.

— 0 боже! — простогнав Вестон.— Ці розпечені тротуари!

— Ми повинні це зробити! — була непохитна відповідь.— Глорія за останній місяць схудла на п'ять фунтів, а здоров'я дівчинки мені дорожче, ніж твій комфорт.

— Жаль, що ти не подумала про здоров'я дівчинки, коли позбавляла її улюбленого робота,— промимрив він собі під ніс.

Коли Глорія дізналася про майбутню поїздку до міста, настрій у неї помітно поліпшився.

Про поїздку вона говорила мало, але завжди з радісним передчуттям. Глорія знов усміхалась і їла з апетитом, як і раніше.

Місіс Вестон від радощів була на сьомому небі і не пропускала нагоди показати, що вона святкує перемогу над скептично настроєним чоловіком.

— Поглянь, Джордже, як вона допомагає нам пакуватися, а щебече так, ніби її не турбує більше нічого в світі. Я ж казала, що її треба чимось зацікавити.

— Гм...— невпевнено кахикнув чоловік.— Будемо сподіватися.

Лаштування до подорожі скінчилося швидко. Нью-Йоркська квартира вже була готова до приїзду господарів, а для догляду за будинком, який вони залишали, було найнято дві служниці. У день від'їзду Глорія була така, як і раніше, і жодного разу не згадала про Роббі, принаймні вголос.

До аеропорту вони дісталися повітряним таксі (Вестон охочіше полетів би в приватному літаку, але той був усього на два місця і не мав багажника). В аеропорту вони сіли в літак.

— Іди сюди, Глоріє,— покликала місіс Вестон.— Біля вікна тобі все буде видно.

Глорія з радістю всілася біля вікна, притулилася до товстого скла носом, розплющивши його в білий овал, і заворожено дивилася. Заревів мотор, і літак стрімко рушив, притиснувши її до спинки сидіння. Глорія була надто мала, щоб злякатися, коли Земля провалилася далеко вниз, ніби через люк, і вона відчула, що стала вдвічі важча, ніж звичайно. Однак не настільки мала, щоб усе це не викликало в неї жвавої цікавості. I лише коли Земля перетворилася на маленьку, зшиту з різних клаптиків ковдру, вона відтулила свого носика від скла й повернулася до матері.

— А ми скоро будемо в місті, мамо? — запитала вона, розтираючи свій змерзлий носик і стежачи, як плямка від її дихання повільно зменшується і нарешті зовсім щезає.

— Мабуть, за півгодини, моя люба,— відповіла мати й запитала з ледь відчутною тривогою в голосі: — Ти рада, що ми їдемо? Гадаю, в місті тобі буде дуже весело — там такі будинки, і люди, і стільки цікавого. Ми щодня ходитимемо на візівокс, у цирк, на пляж і...

— Атож, мамо,— відповіла Глорія без ентузіазму. Лайнер саме пролітав над хмарами, і дівчинку зачарувало дивовижне нагромадження димчастих кучугур, що клубочилися внизу. Потім небо знову стало ясне, і вона повернулася до матері з виглядом людини, що знає якусь таємницю.

— А я знаю, мамо, чого ми їдемо до міста!

— Невже? — Місіс Вестон спантеличено стрепенулася.— Чого, люба?

— Ви не казали мені, бо хотіли зробити сюрприз, а я все одно знаю.— На якусь мить її

саму захопила власна здогадливість, а тоді дівчинка весело засміялася.— Ми їдемо до Нью-Йорка, щоб знайти Роббі, правда? 3 допомогою сищиків.

Джордж Вестон саме пив воду, і ця заява просто ошелешила його. Він похлинувся, на підлогу полилася вода, й Вестон зайшовся кашлем. Коли минув приступ, Джордж Вестон, червоний і мокрий, страшенно роздратувався. Місіс Вестон поки що трималася, але коли Глорія повторила запитання, терпець і їй урвався.

— Може, й так,— різко відповіла вона. — А тепер посидь спокійно, ради бога.

Нью-Йорк 1998 року, як ніколи доти, став місцем паломництва туристів. Батьки Глорії знали про цей туристський спалах і прагнули повернути його на свою користь. За наказом дружини Джордж Вестон на цілий місяць облишив свої справи, щоб весь час бути з Глорією і розважати її, як він висловлювався, "донесхочу". Як і все інше, що робив Вестон, цю свою місію він також виконав продуктивно й по-діловому. Менш як за місяць було досягнуто навіть того, чого, здавалося, годі було досягнути.

Глорія побувала на вершечку хмарочоса Рузвельт-Білдінг і з півкілометрової висоти зачудовано дивилася вниз, на зубчасту панораму дахів, що тяглися аж до полів Лонг-Айленда і рівнин Нью-Джерсі. Відвідали зоопарки, де Глорія, завмираючи від страху та блаженства, роздивлялася "справжнього живого лева" (щоправда, її трохи розчарувало, що його годували сирим м'ясом, а не людьми, як вона сподівалася) і настійно вимагала, щоб їй показали "кита".

Не минули вони й численних музеїв, парків, пляжів, акваріумів.

На екскурсійному кораблику, оздобленому в стилі шалених 20х років, вона плавала по Гудзону. Побувала на екскурсії й у стратосфері, звідки небо здавалося темно-пурпуровим. На ньому мерехтіли зірки, а затуманена земля далеко внизу була схожа на величезну чашу. На підводному човні зі скляними стінами вона спускалася в глибини затоки Лонг-Айленд-Саунд, в зелений мерехтливий світ, де її через скло розглядали химерні морські істоти і, звиваючись, відпливали геть. Чарівна казкова країна, хоч трохи прозаїчніша, відкривалась перед нею у великих універмагах, куди водила її місіс Вестон.

Одне слово, через місяць Вестони упевнилися, що зробили все від них залежне, аби стерти з пам'яті Глорії "втікача" Роббі. Однак вони не були певні, що їхні старання матимуть успіх.

Де б не бувала Глорія, скрізь вона виявляла жвавий інтерес до всіх роботів, які тільки їй траплялися. Які б захопливі і не бачені досі видовища не відкривалися перед нею,— вона вперто відверталася від них, помітивши хоч краєчком ока який-небудь рухомий механізм. Через те місіс Вестон, прогулюючись із Глорією, намагалася обійти всіх тих роботів десятою дорогою.

Кульмінаційний момент настав під час відвідання Музею науки та промисловості. Саме тоді музей оголосив спеціальну "дитячу програму", яка передбачала демонстрацію всіляких чудес науки, доступних для дитячого розуміння. Вестони, звичайно, включили і її до свого списку "обов'язкових розваг".

I ось тоді, коли Вестони стояли і заворожено розглядали потужний електромагніт, місіс Вестон раптом помітила, що Глорії з ними немає. Хвилинна розгубленість змінилася спокійною рішучістю, і з допомогою трьох співробітників музею розпочалися старанні пошуки. Глорія, звичайно, була не з тих, хто ловить гави. Як на свій вік, вона була досить рішуча й цілеспрямована — це вона, безперечно, взяла від матері. На третьому поверсі Глорія побачила масивний покажчик з написом: "До роботів, що вміють розмовляти". Прочитавши той напис по складах і переконавшись, що батьки не виявляють бажання рухатися сюди, вона вчинила вкрай просто: дочекалася слушної миті, коли батьки відвернулись, і спокійно попрямувала туди, куди вказував напис.

Робот, що вмів розмовляти, був чимось незвичайним, хоч і являв собою абсолютно непрактичний механізм, який мав чисто рекламну цінність. Щогодини перед ним зупинялася група екскурсантів і обережно, пошепки ставила запитання черговому інженерові. Інженер відбирав ті запитання, які він вважав найбільш підходящими, і передавав їх роботові.

Усе це було досить нудно. Можливо, й не зайве знати, що 14 у квадраті дорівнює 196, що температура повітря у даний момент 72 градуси за Фаренгейтом, а тиск — 30,02 дюйма ртутного стовпчика і що атомна вага натрію 23. Але для цього не потрібен робот. А надто отаке незграбне, нерухливе плетиво дротиків і котушок, що займає двадцять п'ять квадратних метрів площі. Мало хто повертався сюди вдруге, лише одна дівчина, років п'ятнадцяти, тихо сиділа

на лаві, очікуючи вже третього сеансу. Вона була сама в кімнаті, коли ввійшла Глорія.

Глорія й не глянула на неї. У цей час люди мало цікавили її. Вся увага Глорії була прикута до величезного механізму на колесах. На якусь мить вона збентежилась — механізм не був схожий на жодного робота, який їй доводилося бачити досі. Обережно, з нотками сумніву у голосі, вона почала:

— Будь ласка, містере робот, ви робот, який уміє говорити?

їй здавалося, що робот, який уміє розмовляти, заслуговує найвишуканішої ввічливості. Худе, невродливе обличчя п'ятнадцятирічної дівчини, що сиділа тут, напружилось. Вона дістала блокнотик і почала щось хутко записувати в ньому нерозбірливими закарлючками.

Завертілися замаслені шестерні, і механічний, безбарвний голос, позбавлений будь-яких інтонацій, проскрипів:

— Я... робот... який... говорить.

Глорія розчаровано дивилася на нього. Він справді умів говорити, але його голос лунав звідкись ізсередини. У робота не було обличчя, до якого можна було б звернутися.

Вона сказала:

— Ви не могли б мені допомогти, містере робот?

Робот був створений, щоб відповідати на запитання, але досі його запитували лише про те, що він знав. I через те він був упевнений у СВОЇХ МОЖЛИВОСТЯХ.

— Я... можу... допомогти... вам.

— Щиро вдячна вам, містере робот. Ви не бачили Роббі?

— Хто... такий... Роббі?

— Він робот, містере робот.— Вона звелася навшпиньки.— Приблизно ось такий на зріст, містере робот, трішечки вищий і дуже хороший. Знаєте, у нього е голова. У вас немає, а в нього є, містере робот.

Робот не встигав за нею.

— Робот?

— Так, містере робот. Такий, як і ви, тільки він не вміє розмовляти і дуже схожий на справжню людину.

— Такий... робот... як... я?

— Так, містере робот.

Єдиною відповіддю робота було якесь дивне шипіння, що час від часу переривалося недоладними звуками. Зробити сміливе узагальнення — уявити, що він існує не як окремий об'єкт, а як частина певної групи — було йому не під силу. Вірний своєму призначенню, він усе-таки спробував осягнути це — і півдюжини котушок перегоріло. Загули аварійні сигнали.

(П'ятнадцятирічна дівчина, що досі тут сиділа, вже вийшла. Вона назбирала достатньо матеріалів для дослідження: "Практичні аспекти роботів". Це було перше з багатьох досліджень Сьюзен Келвін на цю тему.)

Глорія стояла і нетерпляче чекала на відповідь робота. I тут вона почула позад себе вигук: "Ось вона!" — й упізнала материн голос.

— Що ти тут робиш, нещастя моє?! — кричала місіс Вестон, у якої тривога відразу ж змінилася гнівом.— Ти знаєш, що мама 8 татом мало не на смерть перелякалися? Чого ти втекла?

До кімнати увірвався інженер-розпорядник і схопився за голову. Потім почав допитуватись, хто з присутніх зіпсував робота.

— Ви що, читати не вмієте! — репетував він. __ Сюди заборонено входити без екскурсовода.

Глорія намагалася перекричати шум:

— Мамочко, я тільки зайшла глянути на робота, який уміє говорити. Я думала, що він знає, де Роббі. Адже ж вони обидва — роботи.

I знову згадавши про Роббі, вона залилася гіркими слізьми.

— Я хочу знайти Роббі, мамочко! Я мушу його знайти!

Місіс Вестон ледь стримала сльози.

— О господи! — сказала вона.— Ходімо додому, Джордже. Я більше не можу.

Увечері Джордж Вестон на кілька годин зник з дому. А наступного ранку він підійшов до дружини з підозріло самовдоволеним виглядом.

— Послухай-но, Грейс.

— Ти про що? — спитала вона похмуро.

— Про Глорію.

— Гадаю, ти не збираєшся знову купити того робота?

— Ні, звичайно.

— Тоді кажи. Бо все, що я зробила, здається, нічого не дало.

— Гаразд. Ось що мені спало на думку. Річ у тім, що Глорія думає про Роббі як про людину, а не як про машину. I тому не може його забути. А якби ми зуміли переконати її, що Роббі — це всього-на-всього купа металу у вигляді сталевих листів і мідного дроту, оживлених електрикою, вона б більше не тужила за ним. Це психологічний підхід, якщо ти мене розумієш.

— I як ти збираєшся її переконати?

— Дуже просто. Як ти думаєш, де я був учора ввечері? Я вмовив Робертсона з "Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен" показати нам завтра всі його володіння. Ми підемо туди втрьох, і тоді Глорія на власні очі переконається, що робот — не жива істота.

В очах місіс Вестон заблищали вогники захоплення.

— А чому б і ні, Джордже, непогана думка! Джордж Вестон гордо випростався.

— А в мене поганих не буває,— сказав він.

Містер Стразерс був сумлінний керуючий і від природи дуже балакучий. Завдяки поєднанню цих якостей кожен крок їхньої екскурсії супроводжувався детальними,— може, аж надміру детальними,— поясненнями. Проте місіс Вестон слухала уважно. Кілька разів вона навіть просила його повторити пояснення дохідливіше, щоб було зрозуміло для Глорії. Під впливом такої високої оцінки його красномовності містер Стразерс ставав ще добродушнішим і ще балакучішим. Але Джордж Вестон нетерпеливився дедалі більше.

— Вибачте мені, Стразерсе,— урвав він на середині лекцію про фотоелементи.— А чи є у вас на заводі цех, де працюють самі роботи?

— Що? А-а, є! Звичайно! — Він усміхнувся до місіс Вестон.— До певної міри, зачароване коло: роботи виготовляють нових роботів. Звичайно, ми широко не впроваджуємо цього в практику. По-перше, нам цього не дозволили б профспілки. Одначе незначну кількість роботів виробляють роботи — просто як науковий експеримент. Бачите,— він зняв пенсне і для більшої переконливості постукав ним по долоні,— профспілки не розуміють одного, а я це кажу як людина, що завжди симпатизувала профспілковому рухові,— вони не розуміють, що прихід

роботів пов'язаний з деякими проблемами лише попервах, а в майбутньому неодмінно...

— Так, Стразерсе,— обережно перебив Вестон,— а як щодо того цеху, про який ви говорили? Ми не могли б зайти? Гадаю, це було б дуже цікаво.

— А чого ж, можна.— Містер Стразерс гарячково наліпив пенсне і збентежено кашлянув.— Сюди, будь ласка.

Супроводжуючи Вестонів довгим коридором, а потім сходами вниз, Стразерс був порівняно небагатослівний. Та коли вони опинилися у великій, яскраво освітленій кімнаті, наповненій брязкотом металу, шлюзи відкрилися й потік пояснень заструменів із новою силою.

— От ми й прийшли! — сказав він гордо.— Подивіться, самі лише роботи! Тільки п'ять чоловік обслуговують їх, і то вони не в цій кімнаті. За п'ять років, відтоді як ми почали цей експеримент, не сталося жодної аварії. Звичайно, тут монтують порівняно простих роботів, проте...

Для Глорії пояснення керуючого було лише заколисливим бурмотінням. Цей обхід здавався їй досить-таки нудним і непотрібним, хоча довкола було багато роботів. Річ у тім, що жоден з них навіть віддалено не нагадував Роббі, і тому вона дивилася на них з неприхованою зневагою.

Глорія помітила, що в кімнаті зовсім не було людей. її погляд упав на шість чи сім роботів, що працювали за круглим столом посеред кімнати. Від несподіванки її очі розширилися. Кімната була простора, і хоч Глорія і не була впевнена, але один з роботів був схожий... схожий... Так, це він!

— Роббі!

її вигук пронизав повітря, й один з роботів за столом здригнувся і випустив з рук інструмент. Глорія нетямилася від радощів. Перш ніж батьки зупинили її, вона пробралася через загороду, зістрибнула на підлогу, що була на кілька футів нижче, і, розмахуючи руками, кинулася до свого Роббі, аж волосся розвівалося. I тут троє до смерті переляканих дорослих, що так і вклякли на своїх місцях, помітили те, чого не могла бачити схвильована дівчинка. Величезний автоматичний трактор, важко гуркочучи, сліпо насувався на Глорію.

За мить Вестон оговтався, але мить та зарадити не могла. Глорію годі було наздогнати. Вестон відчайдушно перемахнув через поруччя, але то була безнадійна спроба. Містер Стразерс несамовито замахав руками, сигналізуючи наглядачам, щоб ті зупинили трактор. Але наглядачі були люди, і їм потрібен був час, щоб виконати команду.

Тільки Роббі діяв швидко і безпомильно.

3 усієї сили своїх металевих ніг він кинувся назустріч своїй маленькій господині. Далі все відбувалося блискавично: одним порухом руки, анітрохи не збавляючи швидкості, Роббі підхопив Глорію, аж їй перехопило дух.

Приголомшений Вестон швидше відчув, ніж побачив, як повз нього промчав й одразу ж зупинився Роббі. Трактор перетнув те місце, де щойно була Глорія, всього на півсекунди пізніше за Роббі. Він проїхав ще трохи й зі скреготом зупинився.

Випручавшись із материних обіймів, Глорія радісно обернулася до Роббі. Як на неї, то зовсім нічого не сталося, хіба що вона знайшла свого друга.

Проте вираз полегшення на обличчі місіс

Вестон нараз змінився темною підозрою. Вона метнула погляд на свого чоловіка. Попри схвильованість і розкуйовджене волосся, вигляд у неї був доволі-таки суворий.

— Це ти підстроїв?

Джордж Вестон витер хустиною спітніле чоло. Його рука тремтіла, а губи лише скривились у жалісній посмішці. Місіс Вестон наступала далі:

— Роббі не був пристосований до інженерної чи конструкторської роботи. Його не могли тут використовувати. Ти зумисне так підстроїв, щоб його посадили тут і щоб Глорія могла знайти його. Це все ти підстроїв!

— Ну, я,— сказав Вестон.— Але, Грейс, звідки я міг знати, що зустріч вийде така бурхлива? Та й Роббі врятував їй життя. Ти не можеш їх знову розлучати.

Грейс Вестон замислилася. Вона повернула голову в бік Глорії та Роббі й неуважно глянула на них. Глорія так міцно обхопила робота за шию, що жива істота на його місці неодмінно задихнулася б. Але він був металевий, і Глорія, нетямлячись від щастя, весело щебетала щось на вухо роботові. Сталеві руки Роббі, здатні зав'язати вузлом сталевий прут діаметром у два дюйми, ніжно обвивалися навколо дівчинки, а його очі світилися темно-червоними вогниками.

— Гаразд,— озвалася нарешті місіс Вестон.— Думаю, що нехай залишається в нас, поки його не з'їсть іржа.

Сьюзен Келвін стенула плечима.

— Звичайно, іржа його не з'їла. Усе те відбувалося в 1998 році, а до 2002 року ми вже винайшли рухомого робота, здатного говорити.

Отож зрозуміло, що "німі" моделі морально застаріли. I, як виявилося, це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння тих, хто взагалі був проти роботів. Між 2003 та 2007 роками більшість урядів заборонила використовувати роботів на Землі з будь-якою метою, за винятком наукової.

— Отже, Глорії довелося розпрощатися з Роббі?

— Мабуть, так. Хоч, гадаю, в п'ятнадцять років зробити це було легше, ніж у дев'ять. I все ж таке рішення було безглузде й непотрібне. У 2007 році, коли я поступила в "Ю. С. Роботс", фірма була на грані фінансового краху. Спочатку я навіть думала, що через кілька місяців залишуся без роботи, але згодом ми вийшли на позаземний ринок.

— I все влаштувалося?

— Не зовсім. Спочатку ми пробували пристосувати для інших планет вже існуючі моделі, зокрема, перших роботів, здатних говорити. Вони були надто високі, надто незграбні, та й не досконалі. Ми послали їх на Меркурій працювати в копальнях, але без успіху.

Я подивився на неї із здивуванням:

— Чому? Адже "Меркюрі Майнз" — концерн з багатомільярдним капіталом.

— Це тепер. Вдалася лише друга спроба. Коли ви, юначе, хочете дізнатися про це, я радила б вам зустрітися з Грегорі Пауеллом. Вони з Майклом Донованом у 10-20ті роки бралися в нас за найважчі справи. Я вже давно не маю вістей від Донована, а Пауелл живе тут, у Нью-Йорку. Тепер він дідусь — мені важко звикнути до цієї думки. Я пам'ятаю його ще зовсім молодим. Ну, звичайно, і я тоді була молодша...

Я спробував підохотити її.

— Доктор Келвін, якби ви мені розповіли про це хоча б у загальних рисах, то містер Пауелл міг би потім доповнити розповідь? Почніть з Меркурія,— запропонував я.

— Гаразд. Другу експедицію на Меркурій послали, здається, в 2015 році. То була дослідницька експедиція, яку фінансували фірми "Ю. С. Роботс" та "Солар Мінералз". До її складу входили Грегорі Пауелл, Майкл Донован і представник нового покоління роботів...

ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО

Одна з найулюбленіших банальностей Грегорі Пауелла зводилась до того, що паніка до добра не доведе. А тому, коли Майк Донован, весь спітнілий, із скуйовдженим рудим чубом, стрімголов злетів назустріч йому вниз по сходах, Пауелл насупився.

— Що сталося? — запитав він.— Зламав собі ніготь?

— Ще чого,— захекано огризнувся Донован. — Що ти робив цілий день унизу? — Він перевів подих і випалив: — Спіді не вернувся!

Очі Пауелла розширилися, і він зупинився на

сходах, але через якусь мить оговтався і знову рушив угору. Він мовчав, поки не дістався майданчика, а тоді спитав:

— Ти послав його по селен?

— Так.

— Давно?

— П'ять годин тому.

Запала тиша. От ситуація, хай їй біс! Всього двадцять годин вони на Меркурії, а вже вскочили в халепу. Меркурій завжди вважався нещасливою планетою Сонячної системи, але це вже занадто навіть і для планети, яка приносить нещастя.

— Давай все по порядку,— сказав Пауелл. Вони увійшли до радіорубки. її обладнання,

незаймане ось уже десять років, що минули від Першої експедиції, трохи застаріло. Навіть десять років для техніки — це багато. Порівняти хоча б Спіді з поколінням роботів, які були в 2005 році. Щоправда, останнім часом робототехніка зробила карколомний стрибок. Пауелл торкнувся металевої поверхні, що зберегла ще блиск. Атмосфера занедбаності, що панувала в цій кімнаті,— втім, як і на всій станції,— справила гнітюче враження.

Донован, очевидно, відчув це, бо почав:

— Я пробував зв'язатися з ним по радіо, але нічого не вийшло. Радіо мало що дає на сонячному боці Меркурія — в усякому разі на відстані більше двох миль. Це одна з причин невдачі Першої експедиції. А ультракороткохвильової апаратури ми не зможемо настроїти ще кілька тижнів.

— Облишимо все це. Що ти з'ясував?

— Я впіймав немодульований сигнал на коротких хвилях. По ньому нічого не можна було визначити, крім координат Спіді. Я спостерігав

за ним протягом двох годин і результати наніс на карту.

Донован дістав з кишені пожовклий аркуш пергаменту,— залишок від Першої невдалої експедиції,— жбурнув його на стіл і притис долонею. Пауелл, схрестивши руки на грудях, стояв віддалік і дивився на нього. Донован нервово тицьнув в аркуш олівцем.

— Оцей червоний хрестик — селенове озеро. Ти сам його позначив.

— Котре з них? — перебив його Пауелл.— Там їх три наніс Мак-Дугал перед своїм відльотом.

— Я, звичайно, послав Спіді до найближчого, звідси сімнадцять миль. Але яка різниця? — В його голосі вчувалася напруга.— Усі точки означають координати Спіді.

Уперше за весь час удаваний спокій Пауелла де й дівся, і він схопив карту.

— Ти серйозно? Цього не може бути!

— Але так є,— буркнув Донован. Маленькі цятки, що позначали місцезнаходження робота, утворили нерівне коло, у центрі якого знаходився червоний хрестик — селенове озеро. Пальці Пауелла потяглися до рудих вусів — знак занепокоєння. Донован додав:

— За дві години, поки я за ним стежив, він обійшов це бісове озеро чотири рази. Мені здається, що він там кружлятиме без кінця. Ти розумієш, у якому становищі ми опинилися?

Пауелл глянув на нього, але нічого не сказав. 0, він чудово розуміє, у якому вони становищі. Усе було просто, як силогізм. Батареї фотоелементів, що захищали їх від жахливої меркуріанської спеки, полетіли к бісу. Врятувати їх міг тільки селен. А його міг дістати

лише Спіді. Не повернеться Спіді — не буде й селену. Не буде селену — не буде фотоелементів. Не буде фотоелементів... Що ж, смерть від повільного підсмажування — приємного мало. Донован сердито скуйовдив кучму свого рудого волосся і з гіркотою мовив:

— Ми виставимо себе на посміховисько перед усією Сонячною системою, Грегу. Як швидко все полетіло шкереберть. Знаменитий екіпаж у складі Пауелла і Донована послали на Меркурій, щоб з'ясувати, чи варто на сонячному боці відкривати копальні з найновішою технікою і роботами. А ми все це уколошкали першого ж дня. I робота ж дуже проста. Ми цього ніколи не переживемо.

— Хай це тебе не хвилює,— спо

1 2 3 4 5 6 7