Подих Смерті

Азімов Айзек

Сторінка 5 з 5

дніс пучку до носа і понюхав. Час, здавалося, зупинився і все завмерло круг нього, поки, знайшовши гайковий ключ, він відкручував манометр. Досить було незначного зусилля — і ключ подався з дивовижною легкістю. Чудасія, та й годі! Все стало зрозумілим, коли він, відкрутивши манометр, побачив, що вся різьба густо змащена. Те саме і з зовнішнім манометром! Брейд не міг точно визначити рідину, але за консистенцією вона нагадувала гліцерол.

Якби він таки відкрив основний вентиль і пустив кисень, то стався б вибух такої сили, що лабораторію рознесло б ущент, наче карткову хатку.

Брейд з брязкотом упустив манометр на лабораторний стіл і сів — ноги не тримали його. Він весь тремтів — смерть була так близько.

Трохи заспокоївшись (він навіть не міг сказати, скільки отак просидів), Брейд підвівся, щоб упевнитись, чи замкнені зовнішні двері у лабораторію. Відтак замкнув зсередини і кабінетні двері. Хай думають, ніби він вийшов на підобідок. На саму згадку про підобідок, його занудило.

Прийшовши до тями, він усвідомив, що пильно розглядає манометр, його густо змащену і тому смертоносну різьбу.

Востаннє Брейд використовував балон із тиском у четвер, у день Ральфової загибелі. Тоді, безперечно, все було гаразд. З того часу Брейд не користувався балоном, а в його кабінет чи лабораторію міг зайти будь-хто. Ральфових звичок він не мав. Щоправда, міг замкнути свій кабінет о п'ятій, коли йшов з роботи... якщо не забував. Коли ж виходив на заняття, у бібліотеку чи навіть на підобідок, звичайно не замикав жодних дверей.

Двічі за цей час заходив у його лабораторію Кеп Ансон (Брейд на хвилину уявив собі Кепа — як той убиває неслухняного аспіранта, що насмілився повстати проти нього, але тільки всміхнувся на таке припущення), причім останнього разу з ним був Кінскі. Роберта заходила в Ральфову лабораторію, тож могла зайти і сюди. Дідько б його вхопив! Практично в його лабораторію міг зайти кожен.

Мимоволі він знову згадав Кінскі. Цей чоловік був у його лабораторії. Щоправда, з Кепом Ансоном, але Кеп, як усім відомо, міг так поринути в цікаву для нього справу, що забував про все на світі. Кінскі запевно знав цю Кепову рису і міг підсунути йому якусь книжку, а сам тим часом робив що хотів. Отже, Кінскі.

Мозок Брейда якось автоматично почав доповнювати цю версію деталями. Кінскі зустрічався з Ральфом. Ральф нахвалявся довести своєю роботою, що Кінскі просто телепень. Чи був Кінскі аж такий шанолюбець, щоб боротися, нічим не гребуючи, навіть убивством? Чи мав він намір убити ще й Брейда, аби вчитель не продовжив роботи свого учня? Він так зацікавився, чи Брейд не облишить Ральфових досліджень... а балон був уже готовий до вибуху. А може, він повитирав би гліцерол, якби Брейд запевнив його, що припинить експерименти. Чи рятунку для нього так чи так уже не було і Кінскі просто давав волю своїй патологічній цікавості.

Ні, неможливо! Щоправда, Кінскі був у місті в день Ральфової загибелі, але звідки він міг знати, як Ральф проводить експерименти, щоб детально спланувати злочин.

Брейд приклав холодні руки до палаючого чола. Ні, всі ці гадки та припущення навіяні звичайнісінькими людськими заздрощами, здоровим глуздом тут і не пахне.

Як могло прийти в голову хімікові-експериментаторові, якщо він не безнадійний психопат, боротися з можливим своїм суперником, вдавшись до такого підступного вбивства?

Але психопатом може бути кожен.

А якщо це не пов'язане зі смертю Ральфа? (Два різні злочини підряд? Такий неймовірний збіг обставин?) А проте міг же хтось мати зуб особисто на Брейда? Скажімо, не далі, як у суботу, він образив Фостера, зрештою... Ранке теж. Та невже аж настільки?

Брейдові пригадалась незвична приязність Ранке, якого він уранці зустрів на сходах. Чи не було то панібратство вбивці щодо своєї фактично приреченої на смерть жертви, вже не вартої того, щоб її ненавидіти?

А може, Літлебі? Адже він добряче втер йому носа в суботу, і це сьогоднішнє повідомлення теж могло бути своєрідною милостинею приреченому.

О боже! Ще й Літлебі! Брейд уже наледве гамував цю шалену круговерть думок. Невдовзі йому ввижатимуться привиди під ліжком, якщо він уже й Літлебі вважає здатним на такі речі. Досить цього!

Хоч би що там було. Дохені повинен знати про цей замах, бо кого б не підозрювати в злочинстві, доцент Луїс Брейд злочинцем бути не може. А якби виявилося, що обидва злочини вчинив один вбивця, то це знімало б з Брейда і підозру у вбивстві Ральфа.

Майже зовсім заспокоївшись, він присунув до себе телефон і накрутив номер.

— Дев'ятий відділок поліції,— почувся у слухавці офіційний голос.— Черговий офіцер Мартінеллі слухає.

— Чи можу я поговорити з інспектором Джеком Дохені? — підкреслено рівним голосом запитав Брейд.— А коли його можна сподіватися? Розумію. Ні, ні, ніхто інший не потрібен. Зрештою, це не термінова справа. Будь ласка, коли він дасть про себе знати чи повернеться, перекажіть йому, що дзвонив професор Луїс Брейд. Він мене знає. І скажіть, що я хотів би якнайшвидше побачитися з ним. Запишіть мій номер. Університету — два — тисяча, внутрішній — сто двадцять п'ять. Так, дякую.— Брейд поклав трубку і ще довго не міг відірвати очей від апарата. Нарешті подумав: непогано було б під'їсти. Вирішив не йти на підобідок до кав'ярні, а лише взяв сендвіч і мерщій повернувся до себе, намагаючись дорогою уникати людей. Він не міг довіряти оточенню, поки не знав, хто замірявся його вбити. Вбити отут, за замкненими дверима...

Брейд випив каву прямо з пакета, не дожидаючи, поки напій прочахне, і тільки тепер помітив, що забув додати вершків.

Надходив час занять — перша година, і Брейд згадав, що має зайти до студентської лабораторії.

Він замкнув за собою двері, перевірив надійність замка, натиснувши разів з кілька на клямку (цікаво, чи зможе він знову залишати двері незамкненими, а як зможе, то коли?). І подався довгим коридором до студентської лабораторії.

Чарлі Емет готувався показати студентам, як одержують під тиском семикарбазон. Це означало, що десь за чверть години Емет почне лагодити скляну "бомбу", злютовуючи над полум'ям газового пальника краї товстостінної скляної рурки, причім перемички повинні бути без деформації, однакової товщини і, звичайно ж, без дефектів. Адже в ході реакції тиск випарів усередині "бомби", коли її підігрівати, сягне рівня кількох атмосфер, і її корпус має витримати.

Брейд завжди хвилювався, проводячи такі експерименти, бо певна ймовірність вибуху була завжди, а в програмі предмету такі демонстрації належали до числа обов'язкових.

Звичайно, Емет був мастак у цьому ділі. Брейд не раз спостерігав, як той готувався до таких демонструвань. Бачив його пильний погляд, спрямований на полум'я, де вмілі й певні руки поволі повертали належно розігрітий кінець скляної рурки.

Змастити різьбу кисневого редуктора гліцеролом міг тільки хтось із такими вправними руками та холодним, як крига, серцем.

На цю думку Брейда зразу ж охопив сором. Чарлі Емет? Оцей безхарактерний Чарлі Емет? Бога ради, який він міг мати мотив? (Зайшла Роберта Гудх'ю, несміливо, мигцем усміхнулась йому й квапливо рушила до бічного столу, щоб зробити останні маніпуляції з приготованими ще зранку хімікатами для сьогоднішніх занять.)

Брейд зиркнув на годинника. До першої лишалося п'ять хвилин. Отже, за п'ять хвилин студенти заповнять лабораторію. Брейд чомусь зі смутком подумав, що життя викладача, власне, тісно пов'язане з годинником — принаймні з півдесятка видів роботи викладача починаються у чітко визначений час: лекції, лабораторні заняття, всілякі семінари та засідання кафедри.

Хвилинна стрілка наближалася до дванадцяти, коли ввійшов перший студент і розгорнув та одяг чорний гумовий фартух.

— Добрий день, професоре! — шанобливо привітався студент, поклав книжки на один із столів і розгорнув свій обпалений кислотними краплинами підручник для лабораторних занять.

Тільки-но він закінчив свої приготування, як з однієї книжки випала пака згорнених аркушів; студент пильно глянув на неї, й на зміну подивові на його обличчі з'явилося занепокоєння, що межувало з переляком. Він кинувся з цими паперами до Емета, що саме порався у протилежному кутку лабораторії.

— Вибачте, містере Емет.— В голосі студентовім бриніла тривога.— Я чи не забув здати свій звіт в одну з попередніх п'ятниць. Чи не можна здати його тепер?

— Гаразд, залиште, згодом прогляну,— різкувато, мабуть, щоб не впасти у Брейдових очах, відказав Емет і додав: — Але щоб це було востаннє.

Брейд неуважно спостерігав, як папери перейшли до Еметових рук. Тим часом решта студентів швидко займали свої місця. Їх квапив час. Розклад, що завжди ділить день викладача на окремі частини і невблаганно прив'язує його до годинника, наче розпинає на хресті часу.

Час... І тут щось сталося. Святий боже. Він пригадав...

І студенти, і лабораторія нараз кудись зникли, був тільки він на самоті з пусткою та страшною, жахливою думкою, що вирувала в мозку.

Він майже вибіг з лабораторії. Кілька пар очей зацікавлено провели його поглядом, але він навіть не помітив цього.

Брейд знову був у своєму кабінеті, знову телефонував, щоправда, цього разу спочатку довелось знайти потрібний номер у довіднику.

— Але ж мені конче потрібно,— переконував він якусь енергійну молоду особу на протилежному кінці лінії.— Розмова страх важлива і забере щонайбільше кілька хвилин. Ні, зрозумійте, я справді не можу чекати до третьої години.

І він таки не міг. Йому слід було дізнатися негайно. Не відкладаючи ні на хвилину.

Чекання було нестерпне, а серце аж щеміло на думку про те, яке замішання і навіть переляк викличе дзвінок.

Тоненький дитячий голосок у слухавці справді був переляканий і змушував його напружувати слух, щоб за нерівним уривчастим диханням чути слова. .

— Отже, ти певна? — врешті запитав Брейд.— Цілком певна? Саме так і було? Точно так?

Він перевірив кілька можливих варіантів, запитуючи знову і знову, аж урешті, боячись довести її до істерії, спитав ще раз:

— Ти цілком певна? — І на цьому закінчив розмову.

Отже, тепер він знав. Знав мотив, знав послідовність подій, знав усе.

Або принаймні думав, що знає.

Але ж Брейд не мав досвіду детектива-професіонала. Як і що слід зробити, щоб довести слушність своєї підозри? Власне кажучи, як узагалі вести справу, щоб докази стали неспростовні?

Отак він сидів собі, спокійно розмірковуючи, аж поки його почало сліпити проміння призахідного сонця, тож він звівся, щоб опустити жалюзі. Отоді-то й почувся легенький стук у Двері.

Брейд одразу розпізнав огрядну постать, що здавалась іще більшою крізь матове скло дверей. Він хапливо рвонув клямку. — Заходьте, містере Дохені! — І знову ретельно замкнув двері.

— Добрий день, професоре,— привітався Дохені.— Мене повідомили про ваш дзвінок пізнувато, і я вирішив краще відразу прийти сюди. Вибачте, що мене не було на місці.

— Ну що ви, інспекторе. Радий вас бачити.

— Сподіваюсь, я не перешкодив вам у заняттях?

— Ні, я чекав на вас.

— Слухаю вас, професоре. У вас якісь клопоти? Гадаю, такий чоловік, як ви, повинен мати поважну причину, щоб отак дзвонити у поліцію.

— Боюся, що так.— Брейд зачекав, поки кремезний детектив умоститься у кріслі навпроти, і похапцем заговорив: — Уявіть собі, містере Дохені, на моє життя вчинено замах!

Дохені, що саме сягнув у кишеню камізельки по сигару, завмер, і приязний вираз умить щез із його обличчя.

— Он як? — Його очі холодно глянули на Брейда.— Вас поранили?

— Ні. Я вцілів. Але ще мить, і від мене нічого не залишилося б.

— Отже, ви врятувалися в останню мить?

— От, власне.

Брейд відчув, як усередині в нього все похололо. Сумнівів не лишалося: детектив дивився на нього з неприхованою ворожістю. Ба, навіть гірше: вперше за час їхніх зустрічей Дохені дивився на Брейда так, ніби дійшов остаточного висновку, що саме професор найімовірніший злочинець.

Розділ 13

Повільно, раз у раз затинаючись, Брейд нарешті описав, як він викрив, що хтось із цілком очевидною метою попорався коло системи подачі кисню в його установку.

Дохені слухав з приплющеними повіками. Тільки раз у його очах майнула іскра цікавості, коли Брейд назвав рідину гліцерином і пояснив, що звичайно, хоча й неправильно, її називають гліцеролом.

— Гліцерин? Ви маєте на увазі нітрогліцерин? — зразу ж перепитав Дохені, спершись руками на край столу.

— Ні, ні! Просто гліцерин — тобто гліцерол, я мав на увазі саме його, сам собою цілком нешкідливий,— стримуючи досаду, пояснив Брейд,— його вживають, наприклад, при виробництві косметики чи солодощів.

— Нешкідливий? Як же тоді...

— Нешкідливий у звичайних умовах. Та послухайте далі. Якби вентиль на балоні відкрити, чистий кисень під тиском понад сто двадцять атмосфер заповнив би маленьку камеру всередині манометра. Для порівняння — тиск кисню в повітрі навколо нас у сотні разів менший. І ось тоді гліцерол, звичайно нешкідливий і безпечний, почне дуже швидко і бурхливо реагувати з киснем, виділяти колосальну кількість тепла...

— Хочете сказати, стався б вибух?

— Атож. Основний вентиль зірвало б із балона, і стиснений кисень ринув би назовні, перетворюючи балон у подобу монстра з реактивним двигуном, який розніс би лабораторію вщент, безперечно, разом зі мною.

Дохені глибоко вдихнув повітря і задумливо потер гладку щоку негнучким пальцем:

— А чи не могла ця рідина потрапити туди випадково.

— В жодному разі,— рішуче відповів Брейд.— Різьбові з'єднання у пристроях до кисневих балонів суворо забороняється змащувати, тож я й думки припустити не можу, щоб сталася випадковість. Минулого четверга з балоном було все гаразд. І все, що потім зроблено з манометром та редуктором, зроблено цілком свідомо й обмірковано.

— Щоб забити вас, чи не так?

— Безперечно. Іншої причини просто не могло бути: користувався балоном тільки я, і ніхто інший. Було лише справою часу, щоб я відкрив основний вентиль. Фактично я був на волосину від того, щоб це зробити.

Дохені кивнув, ніби на знак згоди, але тон його анітрохи не потеплішав.

— І що, на вашу думку, все це означає? Той самий злочинець спочатку отруїв вашого хлопця, а тоді змастив пристрої до кисневого балона?

— Майже одночасну появу двох убивць на кафедрі важко пояснити навіть випадковим збігом обставин,— сказав Брейд.— Хіба ні?

— Може, й так. І тому про вас не може бути й мови як про можливого злочинця, бо ж саме ви одна із жертв? Такий напрошується висновок?

— Так, бо...

— А тепер погляньте на факти. Чи можна вважати вас за одну із жертв, професоре? Адже ви живий і здоровий, наче після відвідання церкви, бо ніколи не відкривали того вентиля. А може, ви самі придумали цю версію, професоре?

— Що ви кажете? Послухайте-но...

— Ні. Слухати будете ви. Ваша розповідь справила на мене кепське враження. Схоже, я помилився. Адже я вважав вас за невинного, хоча це й суперечило окремим фактам. Тепер же підозра, що ви злочинець, яка, здавалось, уже майже відпала, постала з новою силою і насамперед тому, що ви не зуміли сидіти спокійно.

Дохені пожвавішав і провадив далі:

— Той, на кого падає підозра, повинен, якщо він справді винуватець, поводитися спокійно, нічого не робити, сподіваючись, що поліція не знайде вагомих доказів для лави присяжних. Такий варіант поводження найкращий, але й найважчий. Поводитись так вам не дозволяє багата уява: ви належите до типу людей, що вигадують усяку всячину, щоб було чим перейматись. Інший варіант поведінки — накивати п'ятами, тобто чимскоріш тікати. Цей варіант теж вам не підходить. У вас родина, певне становище в науці. Отож залишається єдине, що можна використати у вашому становищі,— перейти у контрнаступ. Можна, скажімо, підробити докази своєї невинності. Але піти на таке може лише той, хто вважає себе за винахідливішого й розумнішого, ніж поліція. Для професора це цілком підхожий варіант, адже вміння користуватись своїм розумом і винахідливістю — це, фактично, його професія. Чи слушно я міркую?

— Запевняю вас, усі ці припущення хибні,— енергійно заперечив Брейд.

— Не хвилюйтесь, професоре, я чую вас. Але це ще не все. Найуживаніший спосіб сфабрикувати докази своєї невинності — інсценувати замах на запідозреного. В нашій практиці, розслідуючи крадіжки з виламом, ми, криміналісти, часто доходимо висновку, що винуватець хтось із сусідів. Тоді, як правило, будинок нашого запідозреного теж виявляється окраденим. Сусіда стає однією з жертв. І що ж, по-вашому, він перестав бути злодієм?

— Отже, ви вважаєте, що то я сам змастив різьбу, а тоді зателефонував вам?

— Ви подобаєтесь мені, професоре. Але, як на мене, саме так воно й було.

Брейд узяв зі столу манометр і спокійно запитав:

— Не знадобиться вам як речовий доказ?

— Ця штука — ніякий не речовий доказ.

Брейд мовчки похитав головою. Відтак заходився протирати різьбу на манометрі та на балоні шматою, по черзі зволожуючи її спиртом та ефіром. Наостанок обдув різьбові з'єднання стисненим повітрям.

— Ґрунтовніше почищу згодом,— кинув сердито, прикручуючи манометр до балона.

Поклавши ключа, він повернувся до детектива, що пильнував за ним.

— Ви готували мені психологічну пастку, містере Дохені,— звернувся Брейд до детектива.— Але я відгадав ваш намір. Ви обплітаєте мене павутинням своїх розумувань і думаєте, що, заплутавшись у тенетах, я впаду в розпач, визнаю свою провину і ви дістанете омріяні докази для присяжників. Але ваші намагання були марні.

— Чому?

— Ваша тактика діє на винну людину, а я ні в чому не завинив. Ще й від того більше, я навіть знаю, хто справжній злочинець.

Дохені щиро всміхнувся:

— Тепер уже ви, професоре, готуєте мені психологічний тест?

— Чого не вмію, того не вмію.

— Гаразд. То хто ж убивця?

Брейд відчував: поблажливий вираз детектива, готовність терпіти цього дивака-професора мало що дратують його, але й штовхають на відчайдушний крок.

— Мені теж потрібні неспростовні докази для суду присяжних,— випалив Брейд.— Я зараз наведу їх вам. Пильнуйте-но лишень.

Він зиркнув на годинника, підійшов до телефона і накрутив внутрішній номер.

— Алло! Це ти? Професор Брейд. Чи заняття з другою групою вже закінчені? Тоді, будь ласка, мерщій до мене в кабінет, добре? — Він поклав слухавку.— Ще кілька секунд, містере Дохені!

Роберта тихенько постукала в двері, й Брейд упустив її. Вона була в сірому лабораторному халаті, більшому на кілька розмірів, місцями знебарвленому та поплямленому хімікатами і з виразною червоною плямою над верхньою кишенею, де Роберта завжди носила олівці, щоб писати на склі.

Вона принесла з собою особливий, майже нудотний запах лабораторії органічної хімії; запах, від якого студентів спочатку млоїло, і лише згодом вони звикали до нього.

Обличчя її за ці дні згасло, наче вогонь життя, що кидав на нього свій відблиск, ледь жеврів. Неуважний погляд, зажурений вираз.

"Бідолаха",— сердячись на себе, подумав Брейд.

— Роберто, цей джентльмен — містер Джек Дохені.

Роберта мигцем глянула на Дохені.

— День добрий! — майже пошепки привіталася вона.

— Містер Дохені розслідує нещасливий випадок,— додав Брейд.

— Випадок із Ральфом? — В очах дівчини спалахнули іскри життя.

— На думку містера Дохені, Ральфова смерть не була випадковість. Я теж так думаю. Це вбивство.

— Чому ви так думаєте? — збуджено запитала Роберта, звернувши вогненний погляд на детектива: — Я знала: Ральф не міг допуститися такої грубої помилки. Хто вчинив злочин? Кажіть-бо, хто?

"Зразу ж погодилась зі мною,— подумав Брейд.— Певно, й сама так вважала".

— Ми саме з'ясовуємо це,— сказав Брейд.— До слова сказати, нам треба поговорити ще про одну справу. Гадаю, містер Дохені уже довідався про твою дружбу з Ральфом.

— Знаю,— в її очах промайнула зневага.

— Звідки? — здивувався Брейд.

— Місіс Нойфельд, Ральфова мати сказала мені, що поліція цікавилась нашими стосунками,— пояснила Роберта і звернулася до детектива:— Запитали б мене — і я сама розповіла б вам про них.

— Не хотілося без потреби хвилювати вас, міс,— лагідно всміхнувся їй Дохені.— Гадаю, така розмова не справила б вам приємності.

— Певно що.

— Містер Дохені довідався, що ви з Ральфом посварилися,— докинув Брейд.

— Коли?

— Сідай-но, Роберто. Будь ласка,— запропонував Брейд.— Я хочу нарешті з'ясувати одну річ, і, сподіваюсь, ти допоможеш мені. Сідай-бо, прошу.

Роберта хвилину повагалася, відтак повільно опустилась на стілець неподалік дверей.

— Що ж це за суперечка, професоре Брейде?

— Та, що спалахнула у кав'ярні.

Роберта здивовано глянула на нього. Дохені теж, здається, був спантеличений.

— Ви сперечалися про те, який сорт морозива замовити,— підказав Брейд.

Роберта тріпнула головою.

— Нічого такого не пригадую. Хто вам такого набалакав? — Вона водила по них тривожним і водночас чуйним поглядом.

Дохені не втручався. "Дає мені свободу дій,— подумав Брейд,— а сам наставив пасток і чекає, щоб затягти мені зашморг на шиї, тільки-но я зроблю якийсь хибний крок".

— Оскільки я знаю,— почав Брейд,— ти замовила морозиво з шоколадним кремом, і саме це викликало суперечку.

— Ні,— коротко відказала Роберта.

— Хоч би що там було, офіціант чув, що ви пошепки сперечались, і навіть розчув слово "фадж"1, а коли підійшов до столу, ти замовила морозиво з шоколадним кремом та помадки "фадж".

Брейд витримав паузу, але Роберта мовчала, лиш її очі немовби стали ще більшими на зблідлому обличчі.

— Може б, ти пояснила нам,— вів далі Брейд,— насамперед містерові Дохені, що офіціант не міг правильно зрозуміти почуте слово, бо в устах науковця воно набуває зовсім іншого, невідомого офіціантам кав'ярні значення?

Роберта німувала.

А Брейд не вгавав:

— Слово, що має особливий зміст в аспірантових устах.

Мовчанка тривала.

— Роберто,— правив своєї Брейд,— чи є якась різниця між підробкою даних та їх фальсифікацією? Чи я помиляюсь, вважаючи, що це одне й те саме? Що ж, власне, було предметом вашої суперечки — підробка даних чи "фадж" і сорт морозива? Може, йшлося все-таки про підробку?

— Ні...— озвалася вона нервово, але Брейд напосідав:

— Вчора я застав тебе у Ральфовій лабораторії з його щоденниками в руках. Чого ти там шукала? Чогось на незабудь? А чи сторінок із фальсифікованими даними, щоб знищити їх і врятувати ім'я Ральфове від ганьби?

Роберта через силу тріпнула головою.

— Не намагайся заперечувати, Роберто. Я теж уважно переглянув щоденники Ральфа і на власні очі переконався, що наслідки експериментів підтасовані.

— Це було не так! — запально вигукнула Роберта.— Ви просто всього не зрозуміли. І тому тлумачите факти по-своєму. Насправді все було інакше. Ральф був у такому розпачі, що не здавав собі справи, що робить.

Брейд нахмурився:

— На бога, Роберто! Звичайно ж, Ральф чудово знав, що робить, адже це тривало не один місяць. Не захищай його. Таке не прощається.

— Повірте мені, Ральф просто не міг мислити розумно. Він ясно усвідомлював лише одне — дисертацію треба закінчити й одержати науковий ступінь. А в слушності своєї теорії він був такий певний, що підтвердження її наслідками вважав лише справою часу, тому...

— І тому,— перебив її Брейд,— він не переставав підробляти наслідки експериментів, щоб користати з них, якщо не пощастить одержати потрібних даних. Ти це хочеш сказати?

— Далебі, професоре, Ральф не замірявся використовувати ці результати. Будь-коли. Тобто...— Роберта розпачливо розвела руками, показуючи, що не годна говорити далі. Зачекавши, поки трохи спаде нервова напруга, від якої їй перехопило горло, Роберта закінчила:— Ральф мав розповісти вам про все. Він мав прийти до вас перед тим, як складати усні іспити.

— Він сам розказував тобі про свій намір? — запитав Брейд. Жаль до дівчини щораз дужче стискав його серце.

— Просто я знала, що вій мав так учинити.

— Професоре, якщо ви не заперечуєте, я трохи переб'ю вашу розмову,— врешті озвався Дохені і звернувся до Роберти: — Міс, я хотів би почути, як саме ви дізналися про цю підтасовку даних. Не міг же ваш друг сам розповісти про такі речі! Чи, може, я помиляюсь?

— Ні, ні.— Якусь хвилину вона дивилась на детектива безтямним поглядом.— Я маю ключі від його лабораторії. Часами я приходила, коли він не сподівався мене. І ось одного разу я навшпиньки підкралася до нього ззаду, щоб...

— Щоб затулити йому очі долонями, полоскотати або ж зробити щось подібне,— допоміг їй Дохені.— Розумію. Продовжуйте, будь ласка.

— Ральф якраз робив нотатки у щоденнику, і я побачила, як він працює. Він брав дані просто зі стелі, аби тільки вони підходили до його рівнянь. "Що-бо ти робиш?" — вихопилось у мене.

Роберта прикрила очі, наче поновлюючи в уяві цю сцену.

— І Ральф розповів вам? — не витримав Дохені.

— Ні,— вона заперечливо похитала головою.— Він... Він ударив мене. Це був перший і єдиний випадок. Він зірвався з місця і вдарив мене, а його очі палали дикунською люттю. Потім він перепрошувався, каявся, обнімав мене, але...

— Але ви вже знали, чим він займався?

— Так.

— Коли це сталося?

— Десь зо три тижні тому, якщо не помиляюсь.

— І саме через це ви сварились у кав'ярні? Ви, мабуть, умовляли його облишити шахрайство і почати все спочатку?

— Так.

Дохені відкинувся на спинку крісла і звів брови, дивлячись на Брейда.

— Мушу визнати, цей раунд ви, професоре, виграли.— Його настрій, здавалося, трохи поліпшився.-Маєте іще щось напоготові?

— Я не зовсім певен...— почав був Брейд, але двері в кабінет нараз відчинились.

Брейд перевів погляд на двері.

На порозі з ключем в одній руці і ціпком у другій стояв Кеп Ансон.

Старий з неприхованим осудом обвів поглядом присутніх і досить нецеремонно, навіть не привітавшись, звернувся до Брейда:

— Ми ж домовилися про зустріч, Брейде.

— О господи! Звичайно.— Брейд провинно глянув на годинника: стрілки показували п'яту.— Послухайте, Кепе, дайте мені ще десять хвилин, добре? Присядьте, ми зараз швиденько все закінчимо.

Він підвівся, обійшов Ансона і зачинив двері. Потім поклав руки на плечі старого і майже силоміць посадовив його в крісло.

— Довго ждати не доведеться.

Кеп Ансон вимовно глянув на свій годинник.

— У нас сила-силенна роботи попереду.

Брейд ствердно кивнув і звернувся до Роберти:

— Треба з'ясувати ще одне в цій справі, Роберто. Як усе це вплинуло на твої стосунки з Ральфом? Я маю на оці фальсифікацію результатів.

Ансон нахилився вперед і, не чекаючи відповіді на питання Брейда, кинув своє питання:

— Про яку фальсифікацію ви говорите?

— Виявляється, Ральф свідомо підганяв наслідки своїх експериментів під свою теорію,— пояснив Брейд і додав: — До речі, це інспектор Дохені, що веде розслідування справи. А це професор Ансон.

Проте Аксон пропустив повз вуха його слова.

— Тоді навіщо було заявляти в суботу про свій намір продовжувати роботу цього хлопця? — гнівно звернувся він до Брейда.

— Я довідався про шахрайство щойно вчора, у неділю,— відказав Брейд і знову звернувся до Роберти: — Роберто, ти так і не відповіла. Як уплинуло твоє відкриття на стосунки з Ральфом?

— Ми засперечались. І тільки. Я розуміла, що змусило його так учинити. Я знала, що він не... що він виправить становище.

— Він сам так сказав? Роберта мовчала.

— Послухай-но, Роберто,— вів далі Брейд.— Ти ж бо знаєш, який був Ральф. Страшенно підозріливий. Схильний думати, що всі проти нього. Чи не так?

— Таким його зробило нелегке життя.

— Я не осуджую його. Я просто стверджую факти. Ти була однією з небагатьох осіб, яким він не тільки симпатизував, а й довіряв, на яких покладав надії, і ось саме ти починаєш стежити за ним, звинувачуєш у шахрайстві, по суті, цькуєш його. Тобто ти стала одним з його переслідувачів, навіть ворогів. Розумієш, куди я хилю?

— Стривайте-но, професоре,— Дохені знову урвався терпець.— Хіба ви не розумієте, що так можна звинуватити молодика у вбивстві дівчини? Але ж ось вона, перед вами, жива-живісінька!

— Розумію,— відразу ж погодився Брейд,— але якщо Ральф почав убачати в Роберті ворога, він не вбивав би її, а напевно розірвав би заручини. Якщо врахувати, що колись йому вже траплялося кидати дівчат, то цілком природно було б і тепер зважитись на розрив.

— Ні,— тріпнула головою Роберта.

Але Брейд нецеремонно провадив далі:

— Було б також цілком природно, якби покинута дівчина вирішила якось помститися.

— Що ви хочете сказати? — скрикнула Роберта.

— Ральфа могла вбити ти!

— Але ж це безумство!

— Як ти гадаєш, хтось інший міг би його вбити за фальсифікацію даних? — холоднокровно допитувався Брейд.— Хто ще міг про це знати? Чи хтось коли-небудь чув, як ви сперечались за це? — Брейд підвівся і нахилився над дівчиною.

Вона сахнулася.

— Ні... Гадаю, що... Я не знаю.

— А в лабораторії пізно ввечері ви не сперечалися?

— Т-так. Одного разу.

— А хто міг вас почути? — Хто проходив коридором і підслухав вашу суперечку?

— Ніхто. Я не знаю. Ніхто не проходив.

— Послухай-но, Брейде,— втрутився Кеп Ансон,— навіщо ти залякуєш сердешну дівчину?

Брейд ніби не чув його слів.

— Хто підслуховував вас, Роберто?

— Я вже сказала вам — ніхто. Звідки мені знати?

— А може, він? — Брейд різко повернувся і вказав пальцем на Кепа Ансона.

Розділ 14

— Що все це означає? — заревів Ансон, і якусь хвилину вся група нагадувала німу сцену. Брейд із пальцем, скерованим на Ансона, обурений Кеп Ансон із зведеним догори ціпком, Роберта з повними сліз очима і Дохені, що спостерігав за всіма з олімпійським спокоєм.

Кінець кінцем Брейдові довелось опустити руку. Він був у замішанні. Адже його імпровізація була майже бездоганна. Брейд знав, що Ансон з'явиться точно о п'ятій, і навмисне нагнітав нервове напруження, щоб зразу після його приходу, коли нерви в Роберти будуть напнуті, як струни, зненацька перекинути весь тягар звинувачень на Кепа Ансона.

Чого ж сподівався Брейд? Що Ансон надломиться і сам визнає свою провину? І що таким робом Брейд добуде докази для лави присяжних?

Атож. Він змусив себе повірити в удачу. Він справді сподівався на такий кінець.

— Ай справді, професоре,— озвався нарешті Дохені,— що все це означає.

— Це зробив Кеп,— відповів Брейд. На душі йому було важко.

— Що зробив? — запитав Кеп.

— Убив Ральфа. Ви вбили Ральфа, Кепе!

— Це наклеп! — обурено вигукнув Ансон.

— На жаль, це правда,— сказав Брейд, відчуваючи, як його охоплює пригніченість. "Як зараз найкраще діяти, як довести злочин?"

— Ви, Кепе, чули суперечку Роберти з Ральфом. Бо хто ще блукає проти ночі коридорами кафедри? Таку звичку маєте тільки ви, маєте, відколи я вас пам'ятаю. Отже, ви дізналися, що Ральф підтасовує дані.

— Те, що ти так гадаєш, зовсім не означає, що так воно і є насправді, Брейде. Зрештою, коли б навіть було й так, яке це має значення?

— Має, бо Ральф був мій учень, а я ваш! — Брейд підвівся, пронизуючи старого очима. Здавалось, у цю мить решта світу для них не існувала, були тільки вони, з'єднані незримою ниткою схрещених поглядів.

— Ральф кидав тінь на мене, а отже, і на вас. Була поставлена на карту ваша фахова честь.

— Моїй фаховій честі,— голос Ансона затремтів,— нічогісінько не загрожує. Ніщо не може її заплямувати.

— А я думаю інакше. Все своє життя ви берегли її, як зіницю ока, берегли відчайдушно. Згадайте, що сказав сьогодні вранці про вас Кінскі. Ви проголосили себе капітаном на кораблі науки. Ви були капітан, а ваші аспіранти — корабельна команда. А капітан корабля у відкритому морі владен над життям і смертю своїх підлеглих. Правду я кажу, капітане?

— Не розумію, куди ти гнеш.

— Ви завжди прагнули розпоряджатися життям і смертю своїх учнів і, якщо й не показували цього, то в підсвідомості таке прагнення засіло міцно — чи ж не тому ви так любили своє прізвисько, Кеп?

І ось ви раптом довідуєтесь, що ваш учень, бо аспірант вашого учня — завжди і ваш учень, вчинив найгірший науковий гріх, гріх непрощенний, смертний. І ви засудили його до смертної кари. Ви просто не мали вибору, бо якби Ральф залишився жити і про його шахрайство дізналися, ваша честь...

— Ви вважаєте, професоре,— голос Дохені пролунав так несподівано, аж усі здригнулися,— що цей старий пробрався у лабораторію вашого хлопця і підмінив ті колбочки?

— Він має універсальний ключ до всіх приміщень,— відказав Брейд.

— А звідки він міг знати, чим займатиметься тоді чи тоді ваш аспірант? Хіба він заходив туди регулярно і переглядав його щоденники?

— Ні. Не було потреби. Він частий гість у моїй лабораторії. Приміром, я застав його тут у п'ятницю, повернувшись із лекції. І сьогодні вранці він теж тут був, коли я повернувся після занять. Власне, ви самі щойно мали нагоду переконатись у цьому, коли Ансон зайшов сюди, відімкнувши двері своїм ключем. А копії Ральфових робіт із підробними даними, як, зрештою, і всі інші документи такого роду, зберігаються тут, у моєму кабінеті. І в щоденниках Ральф дуже ретельно описує, як він проводив експерименти, згадує й про те, що завчасу готує хімікати для всієї серії дослідів. Тож Кеп добре знав, як діяти, і вчинив злочин. Скрупульозний сам, він не тільки легко у всьому розібрався, а й зумів скористатися з Ральфової скрупульозності.

— Все це лише голослівні заяви,— відрубав Ансон,— я навіть не відповідатиму на них.

— Коли Ансон дізнався, що я збираюся продовжувати Ральфову роботу...— Брейд робив відчайдушні зусилля, щоб довести викриття до кінця, але мусив урвати. Набрав у груди повітря, витяг хустинку, витер спітніле чоло і тільки тоді повів далі: — Ви силкувалися відмовити мене, Ансоне, пробували зацікавити іншою роботою. Пригадуєте розмову про порівняльну біохімію? Коли ж ці спроби закінчилися невдачею, ви й мені склали смертний вирок. Адже я теж міг зганьбити ваше ім'я, отож ви й поклали...

Зненацька підвівся Дохені. На його широкому обличчі виразно малювалася тривога.

— Не хвилюйтеся, професоре,— лагідно озвався він,— заспокойтесь і говоріть про щось одне. Адже йдеться про Ральфову справу. Ось і тримайтеся цієї теми. Тільки цієї.

Брейд знову витер хустинкою обличчя.

— Гаразд,— погодився він,— я триматимусь одного. Зараз я наведу один факт, неспростовний доказ у Ральфовій справі.— Оця людина,— його палець, скерований на Ансона, тремтів,— невільник часу. Щоправда, всі викладачі почасти такі невільники, але в нього це перетворилося на манію. Він завжди точно дотримується призначеного часу зустрічі. Зрештою, ми мали нагоду переконатися, що й сюди Ансон увійшов рівно о п'ятій, хвилина в хвилину.

— Так, я зауважив це,— підтвердив Дохені.

— Всі завжди повинні пристосовуватись до нього. Ми приходимо на зустріч з ним у точно визначений час, бо він так вимагає. Нема тобі прощення, коли опізнишся. Але минулого четверга, коли він призначив мені зустріч о п'ятій, я не міг з'явитися точно, бо через Ральфову смерть надовго затримався на кафедрі. Звідки ви це знали, Кепе? Як могли передбачити, що саме цього, а не якогось іншого дня я не прийду, як умовлялися, хоча досі я завжди був точний, зустрічаючися з вами? Хіба я коли-небудь пропустив хоч одну зустріч? Чому ж ви все-таки вирішили, що саме цю зустріч я пропущу?

— Про що це ти говориш? — зневажливо кинув Ансон.

— У четвер по обіді,— вів далі Брейд,— рівно о п'ятій, йдучи на домовлену зі мною зустріч, на вулиці перед моїм будинком ви перестріли мою доньку Джінні. В університеті того дня вас не було зовсім. І ніхто не повідомляв вас про випадок із Ральфом. Одначе ви, вручаючи Джінні частину рукопису своєї книжки, сказали: "Віддаси цю течку татові, коли він повернеться додому". Звідки ви взяли, що я не вдома?

— Але ж тебе справді не було тоді вдома,— сказав Ансон.— Ти ж не заперечуватимеш цього?

— Так, не було. Безперечно. Але звідки ви знали? Ви ж не запитували у Джінні, чи я вдома? Ви навіть не підійшли до вхідних дверей. Ви просто вручили рукопис і сказали: "Передай батькові, коли він повернеться додому..." "Коли він повернеться додому..." Отже, ви знали, що я не з'явився на зустріч, уперше за весь час. Ви знали, що Ральфова смерть затримала мене на кафедрі. Але як ви могли знати це, Кепе? Звідки могли знати, Кепе?

— Не кричи на мене, будь ласка! — кинув Ансон.

А Брейд не вгавав:

— То ви влаштували мені побачення зі смертю. Ви знали, що Ральф уже мертвий, бо підсипали отрути в колбу, що мала бути використаною в четвер. Ви знали: я неодмінно знайду труп, обходячи, як завжди, лабораторії своїх аспірантів, щоб попрощатися з ними перед тим, як іти додому. Ви були певні, що я зроблю такий обхід, бо знали, що це стало однією з моїх звичок, запозичених у вас. Та навіть знаючи, що я спізнюся, ви лишились вірним своїй пунктуальності і прийшли в умовлений час, щоб передати рукопис.

— Всі ці міркування нічого не варті, що тебе нема, я дізнався від твоєї дочки.

— Ви не питали її.

— Помиляєшся, питав.

— Ні, Кепе! Вона ясно мені сказала, що ви попросили передати мені рукопис, коли я повернуся додому. Пригадавши сьогодні вранці ту розмову з Джінні, я подумав, що вона, може, передала не всю розмову з вами. Я зателефонував до неї у школу і попросив Джінні переповісти її ще раз. Я змусив її зробити це кілька разів. Ви не питали її, чи я був удома. Ви були певні цього. Бо просто знали!

Ансон звернувся до Дохені:

— Гадаю, моє слово важитиме більше, ніж слово дитини. Вона просто не пам'ятає. Зрештою, як вона може пам'ятати всі ті слова, якими ми обмінялись при випадковій зустрічі чотири дні тому?

— Схоже,— сказав Дохені, звертаючись до Брейда,— що професор Ансон має рацію. Суд присяжних не вважатиме цей факт доведеним.

— Але ж я повністю розкрив у цій справі все,— наполягав на своєму Брейд,— мотив злочину, обставини, що сприяли йому, перебіг подій. Все логічно, все узгоджується, все вказує, що вбивця Кеп Ансон.

— Справді, все, що ви казали, вказує на нього,— згодився Дехені,— але фактів чи обставин, що лише б указували на когось, може бути багато. Я, наприклад, міг би висунути версію, в якій усе вказувало б, що злочинець саме ви, професоре, чи, скажімо, ця молода особа, чи ще хтось. Чи не виникає чогось такого, коли ви проводите хімічні досліди? Адже, щоб пояснити дані досліджень, ви спершу висуваєте багато різних теорій?

— Атож, таке трапляється,— мляво погодився Брейд.

— Але вірогідна лише одна з них, слушність її доведуть конкретні наслідки багатьох експериментів. Тому всі ваші логічні обґрунтування гарні й переконливі, коли ви їх викладаєте, але ви, напевно, були б дуже вражені, побачивши, як адвокат ущент зруйнував би ці ваші логічні споруди, якби матеріалом звинувачення були тільки вони, й нічого більше.

Брейд похнюпився. Він зробив усе що міг, але цього виявилось замало.

А Дохені вів далі:

— Звичайно, я міг би забрати професора Ансона на допит, але це було б принаймні некоректно, якби він виявився невинним. Професор — людина видатна, світило у своїй галузі, і, щоб зважитись на такий крок, я повинен мати якийсь вагомий доказ, а не просто набір логічних міркувань. Я мушу мати якусь солідну, вагому підставу, як ось, скажімо, оця штуковина,— тут Дохені урвав і гримнув кулаком по кисневому балону, аж той загув.— Щось таке, що можна помацати, покрутити.— З цим а словами він рішуче взявся за ручку головного вентиля...

З жахом в очах Ансон зірвався на ноги й замахнувся ціпком.

— Геть звідти! Облиш вентиль, дурню ти неприторенний! — Ціпок свиснув у повітрі.

Різко повернувшись, Дохені спритно перехопив ціпок і притяг Ансона до себе.

— З балоном щось негаразд, професоре Ансон? — лагідно запитав він.— Як ви про це дізналися?

Змішані почуття безнадії, зневіри, приреченості невпізнанно змінили обличчя Кепа Ансона, він зразу ніби постарів на кілька років.

— Звідки ви знаєте, що з балоном не все гаразд? — знову, але вже вимогливо, запитав Дохені.

— Це ви отруїли Ральфа! Вбивця! — зойкнула Роберта і кинулась до Ансона, але Брейд міцно схопив її за плечі.

— Ральф заслужив на таку кару, бо зрадив науку! — рвучко повернувшись до дівчини, прохрипів Ансон.

— Отже, ви признаєтеся, що отруїли Ральфа? — офіційним тоном запитав Дохені.— Тут присутні свідки, професоре, тож усе, що ви сказали, стане матеріалом справи про вбивство Ральфа Нойфельда.

— Я, мав почати з нього,— Ансон показав на Брейда і вів далі, зриваючись на крик.— Причина всього — твоє невігластво! Ще в п'ятницю вранці я сказав, що у всьому винен ти. Бо тільки такий бовдур, як ти, міг допустити, щоб аспірант підробляв наслідки досліджень. Ти склав йому смертний вирок.— Нестямний Ансонів крик на останніх словах перейшов майже в шепіт.— Так, це я отруїв Ральфа Нойфельда.

І старий безсило впав у крісло.

Вони залишились у кабінеті вдвох — Дохені та Брейд. Дохені вимив руки і тепер енергійно витирав їх паперовим рушником.

— Його покарають дуже суворо? — запитав Брейд.

Ворожість помалу розвіювалась, і Кеп знову вбачався йому давнім Кепом, старим симпатичним диваком і водночас видатним хіміком, не тільки його вчителем, а й майже батьком. Він уявив собі старого у в'язниці, зганьбленого...

— Гадаю, судового процесу може й не бути,— урвав Брейдові думки Дохені і вимовно постукав себе по чолу куцим товстим пальцем.

Брейд сумно похитав головою.

— Послухайте, професоре,— вів далі Дохені,— я радий, що моя перша думка про вас була слушна. І мені дуже шкода, що часом я улягав сумнівам.

— Що вдієш, без сумнівів годі уявити ваш фах.

— Що правда, то правда. А ще мушу додати, що ви, як на аматора, провели розслідування збіса майстерно.

— Я? — недовірливо всміхнувся Брейд.

— Так, ви. Адже саме ви розкрили справу. Якби я мав у своєму розпорядженні всі ті факти, що мали ви, то теж викрив би злочинця, але, боюсь, не так спритно й не так швидко.

— Знаєте, Дохені,— задумливо мовив Брейд,— на споді душі підозра ворухнулась у мене ще тоді, коли дочка переказала Ансонові слова. Та у мене просто в голові не вкладалося, що він здатен на злочин, тож я просто прогнав ці думки. О господи! Виявивши гліцерол на різьбі кисневого балона, я теж спершу запідозрив Кепа, але потім така думка видалась мені сміховинною. Зрештою, подумав я, на кий біс йому це робити? Це було відразу після розмови з Кепом, коли я збирався продовжити Ральфові дослідження, а старий настійно відмовляв мене ...від цього. Звідки я тоді міг знати, що Кеп знає про Ральфове шахрайство і усвідомлює, що на карту, фактично, поставлено його репутацію відомого хіміка, що його слава під загрозою.— Він похнюпився.

— І коли ж ви нарешті прозріли? — запитав Дохені.

— Сьогодні, коли почались лабораторні заняття,— відповів Брейд,— і поштовх дала одна абищиця. Я саме подумав, наскільки ми, викладачі, зв'язані часом, а ця залежність від часу завжди асоціюється у мене з Кепом. Аж ось один із студентів вручив викладачеві на перегляд звіт про попередні роботи, і цей епізод нагадав мені подібну ситуацію — коли Ансон вручав Джінні течку з рукописом і попросив передати мені. Далі досить було дещо обміркувати, і все стало на свої місця.

— Як я вже казав, розслідування проведено блискуче,— повторив Дохені,— але ви мало не зіпсували справи, коли почали говорити зайве. Ви мене розумієте?

— Ні.

— Як детектив-аматор ви допустилися однієї похибки. Ви хотіли викласти старому геть усе, що вам пощастило викрити, а якраз цього й не слід було робити. Бо злочинець, якщо він справді злочинець, і так знає все про злочин. Розумієте? В жодному разі не можна розкривати всіх карт. Конче треба щось свідомо опустити. Скажімо, про кисневий балон. А ви ледь не виклали йому й ці факти. І якби я вчасно вас не зупинив, справа напевно була б зіпсована. І чим би тоді все скінчилось?

Підозрюваному звичайно розповідають лише частину з того, що відомо. І якщо він справді злочинець, а отже, знає всі обставини, то в стані нервового збудження просто не може добре запам'ятати, що саме йому повідомлено, а що ні. Отоді-то й треба повести справу так, щоб розмова перейшла на обставини, не повідомлені йому, тобто свідомо наготувати йому пастку. Розумієте? І тоді він неодмінно зрадить себе, як це й сталося з Ансоном, коли він виказав себе з головою, намагаючись не допустити вибуху кисневого балона, про який не було сказано жодного слова.

— Що ж, щиро дякую вам за допомогу, містере Дохені.

Детектив знизав плечима:

— Звичайний професійний прийом. Старий як світ. Зрештою, всі путні прийоми старі. Інакше й бути не може. А тепер, професоре, нам, мабуть, чи не пора прощатись. Сподіваюсь, більше не зустрінемось. В усякому разі в такій справі, як оця.

Брейд неуважно потис руку Дохені, розглядаючись по кабінету, наче бачив його вперше.

— Знаєте, містере Дохені, все це тривало десь близько ста годин. Не довше.

— Б'юсь об заклад, час видався вам значно довшим.

— Ніби минуло ціле життя,— погодився Брейд.

— Як ця справа вплине на ваше становище, на роботу? — спитав Дохені, злегка похиливши голову набік.

— Як уплине? Знаєте,— Брейд коротко і якось шорстко засміявся,— правду кажучи, мене це зараз не обходить. Відколи я дізнався, що роботу фактично втрачено, у мене наче камінь з душі спав. Навіщо клопотатись тим, що вже втрачене? Тож я справді відчув полегкість. Як ви гадаєте, це добре?

— Не знаю чи добре, але я розумію вас, професоре.

— Коли Кеп запевнив, що я не маю жодної надії на поновлення контракту...— Брейд раптом урвав і замислився. Цікаво, чи не збрехав йому Кеп? Чи й справді Літлебі вирішив не поновлювати угоди? Чи це не Кетова вигадка, щоб відвернути Брейда від Ральфової роботи, один із засобів психологічного тиску? Зрештою, і сьогоднішнє примирливе повідомлення Літлебі...

Але досить турбуватись цим. З легкою душею Брейд усвідомив, що йому врешті-решт і справді байдуже, як розвиватимуться події далі.

— Мені байдуже, чи поновлять угоду,— провадив він.— Занадто довго моє життя полягало в тому, щоб постійно стримуватись і намагатись бути непомітним. Тим часом, виявляється, збіса цікаво чинити опір, боротись. Саме відсіч Ранке та Фостерові показала мені, чого можна домогтися, коли відпадає потреба переховуватись і можна дозволити собі бунт. Але ви нічого про це не знаєте.

Дохені уважно слухав Брейда, й очі його променіли цікавістю, наче очі дослідника аматора, що вивчає стосунки між людьми.

— Викриття злочину теж була боротьба, пекельно важка боротьба з вашого боку, професоре,— кинув Дохені.

— Так, справді боротьба,— підхопив Брейд з раптовим припливом енергії. Ненастанна боротьба перед лицем загрози втратити роботу й сім'ю й потрапити на електричний стілець. А все ж я переміг,— повільно закінчив він.

— І то переконливо,— додав Дохені.

Брейд засміявся, засміявся легко, радісно. Згадав про Літлебі. Цей жалюгідний слинько тепер не оббереться клопоту. Адже саме до очолюваної ним кафедри належали і вбивця, і його жертва. І Літлебі доведеться йти з цією паскудною справою до декана факультету, до цього брутального деспота, що ховає своє нутро за ґречною усмішкою. Деканові, своєю чергою, доведеться відбути розмову з ректором університету. Ректор даватиме пояснення членам ради опікунів, і врешті за всіх візьмуться газетярі.

Ніхто в цьому суспільстві не може почуватися безпечно й певно. Кожен має свої проблеми.

І доля усміхається лиш тому, хто має мужність боротись.

Так, як боровся Брейд. Бо він мав таку мужність.

— Пора вже додому,— озвався Брейд,— а то знову повернуся пізно, а ще треба розповісти про все Доріс.

— Про дружину не клопочіться,— сказав Дохені,— я бачив, що ви надто схвильовані, аби подумати про неї, тож сам зателефонував до неї і повідомив, що все гаразд, але ви, мабуть, трохи затримаєтесь. Я гадав, що можуть подзвонити з поліції і попросять вас прийти, щоб уточнити деякі подробиці.

Брейд здивовано глянув на Дохені.

А той вів далі:

— Але схоже, вони вже не подзвонять, тож ви можете йти додому. Якщо ви мені будете потрібні, я знаю, де вас знайти.

— Будь ласка. Дуже вдячний вам за все, містере Дохені.

Вони знову потисли один одному руки і разом вийшли з кабінету. Відтак Брейд звернув до сходів, якими можна було спуститися просто до виходу на паркінг.

Обернувшись, він гукнув навздогін детективові:

— Містере Дохені, хоч це й може видатися дивним, але саме тепер, уперше за багато років, я почуваюся певно. Незалежно від того, що станеться з моєю роботою. Певність нарешті поселилася в належному місці. Отут.— І Брейд постукав себе в груди.

Брейд збіг по сходах, байдужий до того, чи детектив зрозумів його.

Він повертався додому, до Доріс. Уперше певний у собі.

1 2 3 4 5