Подих Смерті

Азімов Айзек

Сторінка 2 з 5
— До того, що в поліції теж розмірковують над усіма цими моментами і шукатимуть того, хто найкраще вписується в картину.

— І хто ж це?

— Хто? Як ти гадаєш, чому я вівся так обережно з поліцією і уникав навіть натяку на ці речі? — Брейд кілька разів відсьорбнув з келиха і раптом вихилив його одним духом.— Бо це я, моя кохана! Я та особа, що найкраще вписується в усі ці обставини і факти. Саме я — єдиний і найімовірніший підозрілій.

Розділ 4

Поїздка на роботу назавтра видалась йому ще довшою, ніж учорашня дорога додому. На завершення вчорашнього вечора, щоб хоч трохи себе підбадьорити, він вихилив третій і четвертий келихи, але домігся радше протилежного.

Доріс не порушувала зловісної мовчанки і з кам'яним виразом дивилася телевізор. З поваги до Кепа Ансона Брейд спробував хоча б побіжно переглянути кілька розділів його рукопису, але букви так шалено кружляли перед очима, що після п'ятої спроби прочитати перший абзац він облишив цю справу.

Ніхто з них не склепив очей цієї ночі, і коли вранці Джінні тихенько вислизнула за двері, щоб іти до школи, на її худенькому личку виразно малювалися напруга та страх. Діти, як давно переконався Брейд, мають щось на зразок невидимих надчутливих антен, якими зразу ж сприймають настрої дорослих, навіть викликані непередбаченими життєвими обставинами.

В тому, що сталося, не було ні його вини, ані вини Доріс. До лиха призвів заплутаний клубок обставин, обставин, що криються в нетрях людської природи.

Він саме закінчував роботу над докторською під керівництвом старого Кепа (навіть тоді він уже був старий Кеп), коли раптом одержав запрошення на викладацьку роботу в університеті з липня наступного року. Дарунок небес, звершення його найсміливіших мрій! Він не хотів зазнавати гніту шаленого ритму та непевності, що панували у промисловому бізнесі. Він не належав до тих, хто бадьоро піднімається нагору, розштовхуючи одних і ступаючи по тілах інших, що спіткнулись на чомусь. Не хотів навіть встрявати у бійку за дотації чи субсидії. Прагнув лише скромного, але певного становища. Між ризиком і безпекою завжди вибирав останнє.

Саме тоді вони побралися з Доріс. Їхні прагнення збігалися цілком — скромне, але певне майбутнє. Їм здавалося, ніби, відмовляючись від швидкої кар'єри, вони надійно убезпечують себе від ударів долі.

Що ж може бути кращого, ніж викладацтво у старому престижному університеті? Щоправда, в періоди криз платню і тут тимчасово урізують, але викладачі не тільки перетерплюють ці часи, а й далі працюють, оточені шаною та повагою. І навіть коли вони залишають свої пости, їх чекає цілком пристойне життя професора-пенсіонера, зі збереженням половини платні, аж поки пролунають закличні звуки прощальних фанфар і професор востаннє зведе свої стомлені очі на найбільшу, видиму кожному класну дошку — на небо.

Час минав, і через два роки він був уже доцент. Його дослідження не належали до фундаментальних — були цікаві, але не гучні. Він навіть свідомо обирав такі галузі, навколо яких не виникало нездорового ажіотажу. Але це оберталось проти нього, бо державні дотації чи там усілякі субсидії найчастіше діставались тим, хто вмів зчиняти галас про важливість своїх досліджень.

Відбилось це, на жаль, і на його просуванні по службі.

Він усвідомлював, що тепер діялося в душі Доріс. Сімнадцять років праці, і наприкінці кожного року білий бланк — не рожевий, а тільки білий — повідомлення, що угоду продовжено. Але продовжено тільки на рік.

Цілком природно, що Доріс хотіла сталої посади.

Брейд намагався пояснити, що "стала посада" — то лише слова. Тільки й того, що його не зможуть вигнати просто так, не провівши попереду голосування на вченій раді університету (складеній із колег, які насамперед дбають про свої власні посади). Та виганяти професора офіційно просто нема потреби. Натомість його спокійно і навіть ґречно попросять самому відмовитись від посади. Якщо ж він упреться, йому створять такі умови, так громадитимуть всілякі дріб'язкові неприємності, що врешті-решт людина не витримає і, незалежно від важливості посади, таки подасть у відставку.

Але Доріс тепер боялась тільки одного способу звільнення, загроза якого дамокловим мечем зависла над ними. За теперішніх обставин досить було просто не прислати повідомлення на білому бланку. Не було потреби ні проводити голосування, ні навіть указувати на причину звільнення.

Такий був наслідок хвороби, званої "кризою". Доріс хотіла безпеки.

Зрештою, я хочу також,— похмуро подумав Брейд.

Він в'їхав на факультетський паркінг і поставив машину на вільне місце. Там, де мав право. Місця навпроти задньої стіни будинку хімічного факультету призначались для авто професорського складу. Звичайно Брейд не зважав на це, а сьогодні раптом усвідомив, що магічна розмежувальна лінія пролягла і тут, на паркінгу.

Зайшовши в будинок, звернув не праворуч, до ліфта, як звичайно, а ліворуч — до дверей з написом "Кафедра хімії".

Глянув на годинник — двадцять хвилин на дев'яту. Отже, він приїхав на десять хвилин раніше від призначеного часу.

Джін Макріс спекалась якогось студента, привіталася з Брейдом і запропонувала присісти.

— Він прийме вас через кілька хвилин, професоре Брейд. Саме розмовляє з кимось по телефону,— пояснила вона.

— Не турбуйтеся,— відповів Брейд,— це я прийшов раніше.

Щось м'яко дзеленькнуло на столі в секретарки, і вона зразу ж звернулася до Брейда:

— Професор Літлебі просить вас... але я потім скажу вам дещо.— Вона значливо кивнула йому.

Коли Брейд увійшов, професор Літлебі поклав телефонну трубку і машинально всміхнувся.

— Доброго ранку, професоре Літлебі,— привітався Брейд із такою самою нещирою усмішкою.

— Жахливий випадок, просто страшна подія,— почав Літлебі, кивнувши Брейдові на привітання і потираючи вухо.

Брейд кивнув на знак згоди з визначенням Літлебі.

— Звичайно,— вів далі Літлебі,— нічого дивного, що це сталося саме з цим аспірантом. Він був біла ворона серед нас, це я вам казав ще вчора в телефонній розмові. Я переглядав відгуки про його роботу на факультеті і з жалем мушу визнати, що вашого аспіранта, яким ви були задоволені, інші факультетські викладачі оцінюють зовсім не так.

— Він і справді був у певному розумінні важкий учень,— озвався Брейд,— але водночас мав і низку достойностей.

— Можливо,— холодно зауважив Літлебі.— Та зараз не про це мова. Я повинен зараз насамперед дбати про факультет, про нашу кафедру. Не можна допустити, щоб хтось закинув нам нехтування правил технічної безпеки чи брак належних заходів остороги.

— Безперечно,— погодився Брейд.

— Мушу вам сказати,— правив своєї Літлебі,— що недавно я оглянув наші лабораторії і був такий приголомшений, аж помліли руки й ноги. Я бачив колби з розчинами, що кипіли на відкритому вогні, наче нікому не втямки, що треба неодмінно вживати азбестові сітки. Витяжні шафи в жалісному стані. Щиро кажучи, я намірявся оголосити засідання кафедри, щоб дати бій такому неподобству, і тепер мене гризе сумління, що я не зробив цього до нещастя з Нойфельдом.

Ось чому, я вважаю, слід організувати вивчення техніки безпеки, низку лекцій про те, що дозволено і чого не дозволено хімікові-експериментаторові. Ці студії зручно проводити о п'ятій пополудні, і їх повинні відвідувати всі без винятку студенти, які працюють у будь-яких хімічних лабораторіях. Що ви на це скажете?

— Гадаю, таке нам під силу.

— Гаразд. Тоді, професоре Брейд, будь ласка, організуйте такий курс лекцій. Радив би вам залучити до цієї справи Кепа Ансона. Хіба це не добра нагода зробити щось для нього? Наш стариган напевно буде радий скористатися зі свого досвіду експериментатора.

— Добре, сер,— холодно погодився Брейд.

— Гадаю, найкраще проводити лекції раз на тиждень,— додав Літлебі,— починаючи з наступного тижня.

Він зиркнув на настільний годинник — за чверть дев'ята.

— Ваша лекція о дев'ятій, чи не так, професоре Брейд?

— Так. О дев'ятій.

— Сподіваюсь, ви почуваєтесь досить добре, щоб провести її. Можливо, ця подія так вас збурила, що...

— Ні, не турбуйтесь,— перебив його Брейд.— Я готовий прочитати лекцію.

— Добре, добре. І ще два слова: завтра ввечері ми з дружиною влаштовуємо невеличкий прийом. Сподіваюсь, ваша чарівна подруга життя і ви завітаєте до нас. Хоч, якщо ви вважаєте, що за теперішніх обставин...

Брейдові довелося докладати зусиль, щоб голос не зрадив його досади.

— Гадаю, ми прийдемо. Така приємна нагода...

Він напевно не хотів, щоб ми прийшли, подумав Брейд, покидаючи кабінет Літлебі. Адже я мічений смертю. А це поганий знак. Якби не Доріс, ноги б моєї там не було.

Сердешна Доріс. Якщо досі й лишався якийсь шанс па підвищення, то тепер справа ставала безнадійною. У всякому разі в очицях професора Літлебі не було й натяку на такий щедрий жест. Чи витримає Доріс цей удар долі? В їхньому житті вже траплялися часи, коли дружина була у відчаї, але тоді вона все-таки знаходила в собі якісь внутрішні резерви. Він хотів сподіватися, що й тепер вона зуміє мобілізувати їх.

Заглиблений у ці сумні роздуми він аж здригнувся, усвідомивши, що хтось звертається до нього.

— Даруйте, міс Макріс, але я, здається, не розчув, що ви сказали.

— Напевно не чули зовсім,— трохи пустотливо уточнила Джін Макріс,— ви вийшли з кабінету в такій похмурій і глибокій задумі, що мені довелося притримати вас за лікоть, щоб ви не наскочила на двері.

— Дякую за турботу, міс Макріс, але я поспішаю на лекцію. Ви, мабуть, чи не збиралися щось повідомити мені?

— Я хотіла сказати,— її очі збуджено заблищали, і вона наблизилася до Брейда майже впритул,— що цей Ральф був не з порядних. І ви не повинні переживати за нього. Адже він ненавидів вас!

Брейд відсахнувся від неї і, не кажучи ні слова, майнув на перший поверх, де містилася велика лекційна аудиторій. Студенти вже чекали на нього.

Лекцію він читав сухим, рівним голосом — звичка, вироблена за багато років викладацтва. Читав і сам собі дивувався, як це йому вдається, адже в голові у нього роїлися зовсім інші думки.

Перед очима все ще стояло довгобразе обличчя Джін Макріс, і він ніби й досі відчував на щоці її теплий подих, коли вона наче вистрілила в нього: "Він ненавидів вас!"

Але чому Ральф мав його ненавидіти? Чи він дав йому якісь підстави для цього? Навпаки, він навіть допоміг хлопцеві, тягнучи за ним руку саме тоді, коли інші відвернулися від нього,

Хоч би що там було, а вже саме те, що Ральф ненавидів його — байдуже, чим була викликана ненависть,— чаїло в собі загрозу. Якби поліція дізналася про таке Ральфове почуття, то напевно почала б дошукуватися його причини, і хтозна, чи не докопалась би до чогось такого, що можна б трактувати як мотив злочину. Адже той, кого ненавидять, міг мати якусь причину вбити свого ворога. Отож, якби і мотив злочину, й обставини його вказували на Брейда, він напевно опинився б у великій скруті.

Врешті почувся дзвоник, Брейд з полегкістю поклав крейду і рушив до виходу.

Кеп Ансон уже чекав на нього, переглядаючи нову книжку з гетероциклічної хімії, яку Брейд одержав три дні тому.

Коли Брейд відчинив двері свого кабінету (колись тут був кабінет Ансона), гість перевів погляд на нього, і на зморшкуватому обличчі старого з'явилась усмішка.

— Радий бачити тебе, Брейде! — Він сів кінець довгого, розрахованого принаймні на десять учасників столу для наради, розклав на ньому аркуші рукопису й очікувально втупився в Брейда.— Ти прочитав п'ятий розділ, що я виправив?

Брейд звеселився. Йому й справді відлягло від душі. Він відчув себе так, наче пружина тривоги, що стискала його серце, раптом різко ослабла. Аспіранти гинуть; поліція провадить розслідування; кожен намагається вичитати в Брейдових очах, наскільки його вразила Ральфова смерть, а старий Ансон, шановний Кеп Ансон — як це схоже на нього! — думає тільки про свою книжку.

— Мені шкода, Кепе,— відказав Брейд,— але я не спромігся.

Тінь розчарування лягла на тільки-но усміхнене лице Ансона, він спохмурнів.

— Я вважаю, що вчора ввечері...— почав він.

— Пам'ятаю, я обіцяв обговорити з вами параграф про Берцеліуса і прочитати виправлений розділ. Мені також дуже прикро, що я не прийшов на призначену зустріч.— Брейд хотів ще додати, на своє виправдання, що таке з ним уперше, відколи вони знаються, але промовчав.

— Біс із ним, з побаченням, але, повернувшись додому, ти ж міг переглянути рукопис.— Блакитні Ансонові очі (досі сповнені життя і проникливі) тепер дивилися на Брейда майже благально, наче той, якби тільки добре постарався, міг пригадати, що все-таки прочитав розділ рукопису.

— Мені дуже прикро, Кепе, але вчора ввечері я був трохи не в гуморі. Хочете, ми зараз разом прочитаємо цей розділ, і в ході читання я постараюсь висловити свою думку.

— Ні,— рішуче відмовився Ансон і зібрав тремтячими руками свої матеріали.— Я хочу, щоб ти добре все обміркував. Це дуже важливий розділ. У ньому я хочу показати органічну хімію як сучасну систематизовану галузь науки, і перехід до такого погляду мусить бути віртуозним. Отже, я прийду до тебе завтра вранці додому.

— Але ж завтра субота, Кепе, і я пообіцяв Доріс, якщо стоятиме на годині, піти з донькою в зоопарк.

Ці слова наче щось пригадали Ансонові.

— А дочка передала тобі течку з рукописом, яку я їй дав? — жорстко запитав він.

— Так, передала.

— Добре. Тоді до зустрічі завтра вранці.

Він підвівся. Брейдове повідомлення, що він збирається йти з донькою на прогулянку, не справило на Ансона жодного враження. Він навіть не згадав про нього. То був його стиль. Зрештою, Брейд і не розраховував на інше. Ансон мав написати книжку, решта все його не цікавило.

Кеп Ансон був уже біля дверей, коли Брейд раптом згадав ще про одну справу.

— Одну хвилинку, Кепе.

— Слухаю,— Ансон повернувся.

— З наступного тижня я читаю курс лекцій з питань безпеки лабораторних дослідів. І був би дуже вам вдячний, якби ви знайшли час особисто прочитати кілька таких лекцій. Адже ніхто, із співробітників кафедри, і ви це чудово розумієте, не має такого досвіду лабораторних занять, як ви.

Ансон нахмурився.

— З питань безпеки? Хоча... так... цей хлопець, Нойфельд. Він помер.

Отже, він знає, подумав Брейд.

— Так. Його смерть — одна з причин, чому запроваджено цей курс лекцій,— додав він уголос.

Обличчя Ансонові раптом спотворила скажена лють. Він замахнувся ціпком і так несамовито врепіжив ним по столу, що гук удару прозвучав наче пістолетний постріл.

— Твій аспірант загинув, Брейде, і це твоя провина! Це зробив ти! Ти, й ніхто інший!

Розділ 5

Брейд закляк на місці — приголомшений не так гуком удару, як Ансоновим жахливим звинуваченням. Тільки рукою силкувався намацати десь позаду бильце крісла, наче раптом втратив зір від нервового струсу і тільки так, наосліп, міг опуститися в крісло. Проте намагання виявилися марними — рука даремно блукала в повітрі.

— Ти не можеш зняти з себе відповідальності, Брейде! — додав Ансон трохи спокійніше.

— Але ж, Кепе, я... я...— Слова застрягли Брейдові в горлі.

— Ти був його науковим керівником,— правив своєї Ансон.— Відповідальним за кожен його крок у лабораторії. Ти мав знати, що воно за один — той Ральф. Ти мав знати кожну його дію, кожну думку. Ти мав просто втовкмачити в нього здоровий глузд або ж вигнати геть, як це зробив Ранке. Але зі своїми обов'язками ти не впорався. Щоправда, провина тут не тільки твоя. Недосконала вся теперішня система підготовки науковців. За моїх часів звання доктора наук треба було заслужити. Аспірантові не платили за його роботу. Тоді дисертації мали справжню вартість. Ти ж читав роботи тогочасних випускників аспірантури.

— Так, читав, і ви це знаєте, Кепе,— з щирою повагою сказав Брейд.— Більшість із них вважаються тепер класичними.

Ансон дозволив собі перейти на спокійніший тон.

— А як ти гадаєш, чому вони стали класичними? Бо я керував роботою цих аспірантів. Коли треба, я працював у вихідні й мої підопічні теж. Якщо цього вимагали обставини, я просиджував в лабораторії цілісінькі ночі, а зі мною й мої аспіранти. Я постійно контролював їхню роботу. Я знав кожну їхню думку. Раз на тиждень кожен аспірант приносив мені копії своїх нотаток, і ми разом переглядали їх сторінка по сторінці, слово по слову. А тепер скажи мені, що ти знав про копії Нойфельдових нотаток.

— Значно менше, ніж мав би знати,— пробурмотів Брейд, паленіючи від сорому. Кеп Ансон був людина крайніх поглядів, але більшість його слів були правдою, правдою, що боляче вражала Брейда. Саме Ансон наполіг, щоб в університеті запровадили дублікати аспірантських щоденників. Тепер щоденники мали подвійні сторінки — білу та жовту.

Всі результати дослідів, всі деталі кожного експерименту (а також думки та ідеї) старанно нотувались, а жовті аркуші як копії регулярно передавались науковим керівникам.

Брейд підтримував цю традицію, як, зрештою, і більшість науковців кафедри, але не зовсім у дусі Ансона.

Ансон, зрештою, був людина з легенди. На факультеті кружляло багато історій про нього. Деякі з них нагадували традиційні історії про ексцентричних професорів. Але були й досить схожі на правду — вони свідчили про його прихильність до точності та докладності.

Розказували, що колись він явився в лабораторії на саме різдво; був єдиною живою істотою на весь корпус факультету хімії; (мабуть, мав універсальний ключ до всіх дверей); прийшов і ретельно перевірив у лабораторіях робочі місця, обстежив усе — від столу до мензурок. Наступного дня він оголосив своїм ураженим і збентеженим підопічним (яким і на думку не спало пропустити хоч день занять з огляду на вчорашнє свято) список хімікатів, не розставлених за алфавітом, докладний перелік колб із розчинами, належно не накритих зверху, а також усі порушення правил безпеки та чистоти, що їх розробив сам Ансон.

Усе це супроводжувалось його власним, сповненим сарказму та ущипливих особистих зауважень коментарем.

Один аспірант якось роздобув цей список, і коли хтось із згаданих у ньому захищав дисертацію, коментар, дотичний до його особи, зачитували на традиційному святковому обіді, почесним (і незмінним) господарем якого був Ансон. Сам Ансон у цей час похмуро посміхався і додавав ще кілька уїдливих зауважень з пам'яті.

І все-таки, студенти завжди вважали його за свого кумира, не становив винятку, бувши аспірантом Ансона, і Брейд.

Тепер, на схилі літ, з колишнього Ансона залишилось не так то вже й багато, просто старший чоловік, з яким кожен поводився досить лагідно з огляду на колишні заслуги.

— Кепе, ви знали Ральфа? — звернувся до Ансона Брейд.

— Що? Ні. Я лише кілька разів розминувся з ним у коридорі. Для мене він був лише одним із тих фізико-хіміків, що чомусь вештаються по лабораторіях органічної хімії.

— Ви щось знали про його роботу?

— Знаю тільки, що вона стосувалася кінетики. Для мене цього досить.

Брейда взяла досада. Йому раптом спало на думку, що Ансон і тепер, як у давні часи, розмовляє з аспірантами, розпитує їх про дослідження, пропонує свої поради та консультації. Він міг розмовляти і з Ральфом; міг навіть знати про цього хлопця куди більше, ніж сам Брейд. Проте Ральфова вовчкуватість і ворожість були, мабуть, природжені, якщо навіть Кепові Ансону не вдалося їх подолати.

— До речі, Кінскі має намір відвідати нас,— раптом озвався Ансон.— Я казав тобі про це?

— Ні.

— Я одержав учора листа від нього, але вчора ми не бачились, чи не так? — Ансон добув листа і пильно подивився на Брейда.

Брейд ніяково всміхнувся і взяв листа. Він був короткий. Після звичних ввічливих привітань Кінскі інформував, що приїхав до міста у справах і сподівається відвідати університет наступного понеділка. Буде дуже радий порозмовляти з Ансоном про його книжку, хоча він, Кінскі, напевно не зможе додати чогось істотного, зважаючи на очевидну перевагу Ансона в досвіді та знаннях. Закінчувався лист традиційними побажаннями.

— Йдеться про найближчий понеділок? — запитав Брейд.

— Власне. Я хочу, щоб ти зустрівся з ним. Адже він, як ти знаєш, теж мій учень.— Ансон важко підвівся, сховав листа і взяв свій ціпок.— Я буду в тебе завтра вранці, Брейде.

— Гаразд, Кепе, тільки не забудьте про лекції з питань техніки безпеки.

Брейд глянув на настільний годинник. Добігала одинадцята. Якихось важливих справ до ленчу не передбачалось. Важливіших, ніж та, що нею він збирався зайнятися негайно.

Він спустився вниз і заглянув у лабораторію Чарлза Емета. Той був сам. Роберти Гудх'ю, що працювала у цій самій лабораторії, на місці не було.

— Чарлі,— спокійно звернувся Брейд до аспіранта,— чи не могли б ми зараз трохи порозмовляти?

— Звичайно, професоре Брейд,— охоче погодився Емет.

Вони розташувались за столом Емета. Брейд на обертовому кріслі, Чарлі присунув один із лабораторних стільців.

— Велике нещастя спіткало Ральфа, професоре,— почав Емет, наче відчуваючи, що саме турбує Брейда.

— Так, нещастя справді велике. Але воно стосується всієї кафедри, всіх нас, і мене, звичайно. Саме про це й хотілося б порозмовляти з тобою. Після цього жахливого випадку з Ральфом,— вів далі Брейд,— я, мушу визнати, відчуваю певну провину. Мені соромно, що... що я не знав його краще. Я, напевно, міг би допомагати йому більше. Це стосується, безперечно, і решти моїх аспірантів. Я повинен знати вас краще. І тебе також.

— Але ж, пане професор, я ні на що не скаржуся.— Емет був очевидячки збентежений.— Ми цілком задоволені співпрацею з вами.

— Приємно чути таке від тебе, але це все-таки непокоїть мене. Ось, скажімо, ми вже майже місяць не розмовляли про наслідки твоїх експериментів. У тебе все гаразд? Може, виникли якісь ускладнення?

— Ні, сер. У мене все буде готове на весну. Розділ, присвячений історії розвитку даного напряму досліджень, вже майже готовий. Всю попередню інформацію і вихідні дані я вже маю. Для завершення роботи мені потрібно ще одержати певну кількість дериватів.

— А що ти можеш сказати про Ральфа, Чарлі? Як він ставився до мене? — змінив напрямок розмови Брейд.

— Ну що ж,— Емет старанно відкашлявся,— я не знав його як слід. І навряд чи хтось знав. Він рідко заходив у розмову.

— Але він не любив мене, чи не так? — не відступав Брейд, Емет задумався на хвилину.

— Він нікого не любив. У всякому разі...

Тут він урвав і встав, але Брейд затримав його.

— Зачекай, Чарлі. Ти ж не відповів на моє запитання. Хоча цікавитись цим трохи й запізно, але я все-таки хочу знати — чи він справді не любив мене?

— Що ж, професоре, гадаю, не любив.— Відповідь, по суті, було витиснуто з Емета.

— Але чому? Ти не знаєш? — (Було щось негідне в такому розпитуванні одного аспіранта про другого, і Брейд болісно усвідомлював це. Але він мав знати правду.)

— Оскільки я можу зрозуміти, сер, головна причина в тому, що він був обмежений йолоп.— Тут Емет раптом змінився на лиці.— Ой, це в мене ненароком.

— Не будьмо такими марновірними, часом і про мертвих мусиш казати погане,— зауважив Брейд із серцем.— Все добре треба казати тоді, коли людина жива і може оцінити заслужені слова похвали. Мертві до хвали байдужі. Занадто часто ми керуємося правилом: "Хвала йому, коли він уже мертвий, і ні на мить раніше".

— Одного разу, коли ми балакали про наші факультетські справи, Ральф приєднався до нас, щоправда, тримаючись позад гурту. Йшлося про викладачів, зрештою, таке вам, мабуть, знайоме.

— Так,— підтвердив Брейд, якому раптом виразно згадалися власні студентські часи.

— Хтось добре проперчив Фостера, сказав, що він перетворюється на такого-то й такого-то, інші докинули своє слівце. Коли це втрутився Нойфельд і заявив, що є ще гірший тип викладача, який ніколи навіть не поцікавиться, чи його підопічний ще борсається на поверхні, чи вже пішов на дно. І тут він назвав ваше прізвище, сер.

— Розумію,— відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?

Проте Емет ще не закінчив.

— Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ,— тут Емет раптом замовк.

— Що ж ти зауважив? — Брейд ледве стримував нервовий дрож.— Що саме, Чарлі?

— Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!

— Боявся мене? — В голосі Брейдовім виразно звучала тривога.— Чому він боявся, Чарлі?

— Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.

— А ти певний цього, Чарлі? — озвався врешті Брейд.— Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.

Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?

З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:

— Мені не хотілося говорити про це... але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися...

— Ну кажи, Чарлі, кажи.

— Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.

— І хто ж ця особа?

— Роберта, сер.

— Роберта Гудх'ю? — перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.

— Так. Я не міг не... я вважаю, що вони все тримали в таємниці, але, працюючи з Робертою в одному приміщенні, я не міг не помічати деяких речей чи не чути дечого.— Його збентеження досягло апогею.— Отже, в певному розумінні вона була йому близька.

— Що ти маєш на увазі, кажучи "близька"? — В Брейдовім мозку зародилася тривожна підозра. Боже! Він і справді нічого не знав про своїх аспірантів.

— Зрозумійте мене правильно, професоре. Я лише мав на увазі, що вони часом разом виходили і кілька разів призначали побачення. Як розвивались події далі, я не знаю, тож нічого більше не додам. Кілька побачень, ось і все, про що я знаю напевно. Але навіть цей факт може щось означати. Гадаю, десь за столиком, на самоті з дівчиною, хлопець може розповісти про себе значно більше, ніж серед компанії колег в університетській їдальні. Ви мене розумієте?

— Так, звичайно,— замислено кивнув Брейд.— До речі, Роберта є сьогодні на кафедрі?

— Я не бачив її, професоре.

— Що ж, Чарлі, дякую тобі. Дякую за допомогу. Не буду більше тебе затримувати.

— Але ви ж нічого не скажете Роберті? Я маю на увазі, звідки ви довідалися про все?

— Можеш бути певен.

Брейд сидів у своєму кабінеті й розважав, що ж йому чинити далі. Зрештою, він же не детектив. Він і справді не знає, що почати.

Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне "алло" Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.

— Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?

— Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?

Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:

— В якому він був гуморі?

— Принаймні особливого незадоволення не виказував.

— Він не натякав, що вважає винним тебе?

— Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.

— А я вважаю, що ми повинні бути там,— рішуче заявила Доріс.

— Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо.— Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?

— Розумію, Доріс. На все добре.

Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.

Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.

— Міс Макріс? Це професор Брейд.

— Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?

— Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?

— Звичайно, професоре, хвилинку.

Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.

— Слухаю.— Голос прозвучав приглушено.

— Роберта? Говорить професор Брейд.

— День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.

— Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?

Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.

— У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.

— Ти певна, що зможеш?

— Цілком певна.

— Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи... (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?

— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.

Настала пауза.

— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?

Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:

— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?

Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.

— Так.

— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона,

— Ні, Роберто, тут особисті справи.

— Що ж. Я зараз буду, професоре.

— Добре. Чекаю.— Він поклав слухавку.

Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:

— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у "Ріверсайд ін"? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.

— Не заперечую.

Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.

Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.

— Зачекай на мене біля головного входу,— звернувся він до Роберти,— я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.

Ресторан "Ріверсайд ін" був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.

— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок,— почав розмову Брейд.

Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.

— Так,— майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.

— Я подумав... припускав...— Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови,— що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.

Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.

— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.

Розділ 6

Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.

— Мені дуже прикро,— почав він,— я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити... так мені здається.

— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.

Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.

— Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?

Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.

— Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини...

Роберта спохмурніла:

— Ви маєте намір продовжити його роботу?

— Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.

Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки-но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?

— Мені здається, ви не любили його, професоре?

Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.

Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?

— Боронь боже,— заперечив він,— я був високої думки про Ральфа.

— Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.

Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.

— Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премина людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна.— На хвилину Роберта урвала.— Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.

— Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? — квапливо запитав Брейд.

— Ні,— якийсь час вона мовчки дивилась на нього.— Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.

— На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.

— Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього,— озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло.— Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.

— Так, знаю.

— З Ральфової сім'ї врятувались тільки двоє — його мати та він. Ральф ніколи не розповідав мені докладно про ці страшні часи, але подробиці вас, напевно, зараз і не цікавлять. Знаю, що його батька розстріляли. Була ще старша сестра, але вона теж загинула... невідомо навіть, де саме. Він завжди відчував якийсь страх перед світом. В Америці, як ви розумієте, його життя теж було нелегке. Чужий край, чужа мова. Гадаю, що й тут він боявся по-справжньому довіряти людям, боявся повірити в чиїсь добрі наміри. Це просто увійшло в його характер, стало його другою натурою. Ви розумієте мене?

— Гадаю, розумію, Роберто.

— Так утворилося зачароване коло. Ральф не міг подолати своєї настороженості, не вмів прихилятися до людей, тож і вони були з ним суворі й навіть жорстокі. І саме тому він допускався часом дурниць. Навіть співпрацювати з іншим аспірантом йому було важко; а все тому, що він завжди мав відчуття, ніби його хочуть чогось позбавити, хочуть щось у нього забрати подібно до того, як колись його позбавили сім'ї, дитинства. Отож, коли Ральф, бувало, вимиє колбу, а тоді йому здасться, ніби її хоче взяти інший аспірант, він міг навіть накинутись на того. Звичайно, поведінка нерозумна, але, як ви тепер розумієте, він просто не міг інакше, коли траплялося щось таке. А чи професор Ранке хоч пробував його зрозуміти? Він просто вигнав його зі своєї групи. Для Ральфа — ще один удар долі, ще одна втрата. Він став ще відлюдькуватішим і озлобленішим.

Роберта схлипнула і почала тихо плакати.

Брейд відсунув тарілку, випив трохи кави і попросив рахунок.

Уже в машині, по дорозі в університет, Брейд запитав:

— Чи Ральф купив тобі обручку, Роберто?

Роберта пильно дивилася поперед себе, ніби уважно вивчала дорогу, що слалася під колеса автомобіля, хоча напевно нічого не бачила.

— Ні, він просто не мав змоги зробити це. Його мати багато працювала, щоб заплатити за його навчання. Ви ж знаєте, як у Європі ставляться до таких речей. Вона готова була на будь-яку жертву, аби тільки син вийшов у люди. І що їй тепер залишилось?

— А про дату шлюбу ви домовились?

— Ми мали побратися, як тільки Ральф захистить докторську дисертацію. Будь-який інший термін був би просто нереальним.

— А його мати знала про ваш намір побратися?

— Вона знала, що ми зустрічаємось. І симпатизувала мені, принаймні я так вважаю.. Хоча не думаю, що Ральф розмовляв про це з матір'ю. Гадаю, вона могла і не схвалити його вибору. Могла вважати, що докторське звання дозволяє дібрати собі кращу пару. Ці матері-європейки мають хибні уявлення про справжню вартість наукового ступеня на нашому матримоніальному ринку.

Вони в'їхали на територію університету.

Брейд тільки на хвилину заглянув до студентської лабораторії. Переконався, що там усе спокійно, й повернувся до свого кабінету. Робочий день закінчувався. Пора збиратися додому. Як завжди наприкінці тижня, він розглянувся довкола, вибираючи, що ж узяти для роботи вдома.

Зітхнув. Сьогодні не мав ані найменшої охоти брати додому якісь публікації — чи то теоретичні, чи будь-які інші. Зрештою, мав уже в портфелі Ансонів рукопис. І мусить прочитати його сьогодні ввечері. Завтра субота; спочатку прийде Ансон; потім треба буде піти з Джінні в зоопарк; а на завершення дня, увечері, вони з Доріс мають бути на традиційному прийомі у Літлебі. Отже, в неділю він буде цілком виснажений. А попереду — новий важкий тиждень.

Отож він вирішив нічого, окрім рукопису, не брати. Клацнув замком портфеля, накинув на плечі плаща, взяв калелюха й рушив додому.

Обід удався на славу, якщо можна так сказати, зважаючи на теперішні обставини. Трагічний випадок уже набував широкого розголосу, і знайомі телефонували Доріс, щоб попліткувати, а Джінні уважно прислухалася до розмов. Так що тепер і вона знала майже все.

Саму Джінні до участі в таких розмовах не допускали, всі її спроби втрутитись зараз же рішуче перепиняли батько чи матір. Однак збудження, що охопило її, не спадало у Джінні весь обід і виявлялось, зокрема, у її незвичному ненажерстві.

Її апетит щонайліпше вплинув на загальний настрій за столом. Бачити, як донька без нарікань на обіднє меню та без материних заохочень просто-таки поглинає їжу, було для Доріс щастям. А добрий гумор Доріс трохи розвіяв і лихі Брейдові передчуття, що наче обручами стискали його серце.

В піднесеному настрої упоралися з десертом, відтак Доріс запропонувала Джінні (щоправда, безапеляційним тоном) піти нагору й поробити уроки, щоб звільнити собі уїкенд. Потім їй належало викупатись і йти спати.

— І щоб я не чула телевізора після дев'ятої години,— уже навздогін Джінні гукнула Доріс.

— Гей, тату, не забудь, що завтра в звіринець.— Джінні перехилилася через поруччя сходів, її темні оченята сяяли радістю.

— Не можна казати "гей", звертаючись до батька,— зауважила Доріс.— Крім того, все залежатиме від твоєї сьогоднішньої поведінки, шановна панно. Якщо будеш неслухом, про завтрашню поїздку до звіринця можеш і не заїкатися.

— Ось побачиш, буду як шовкова. То як, татусю, підемо?

Брейдові нічого не лишалось, як сказати "так".

— Коли не буде дощу,— додав він.

— Насправді я не знаю, чи піду з Джінні,— трохи згодом похвалився Доріс Брейд.

— Що ти кажеш? — гукнула Доріс із кухні.— Що таке? — запитала, входячи у вітальню.

— Кажу, не знаю, чи піду завтра до звіринця.

— Але чому?

— Завтра до нас приходить Кеп Ансон.

Доріс нахмурилась і зняла фартух.

— А як ви домовились?

— Дуже просто. Він заявив, що прийде, а я йому не відмовив.

— Але чому? Хіба це так важко?

— І все-таки я не зміг. Принаймні Кепові Аксонові. Ти ж знаєш, який він.

— Знаю. Але це не означає, що він мені симпатичний. Зрештою, книжка його, а не твоя. Чому ж ти повинен гнути над нею горба?

— Якщо постаратися, з неї вийде путня, цінна книжка. Ба, я навіть пишаюся, що можу стати йому в пригоді.

— Гаразд, тоді хай він приходить коли-інде...

— Але ж, Доріс, я вже двічі підводив його.

— Двічі? Коли?

— Вперше учора ввечері. Ми вмовилися зустрітися точно о п'ятій, ти ж знаєш його пунктуальність. А я не явився.

Доріс знизала плечима і заходилася вивчати програму телепередач.

— Не думаю, що це для нього трагедія. Він вручив рукопис Вірджінні, та й квит,— муркнула вона.

— Так-так, я знаю. Але він напевно був страшенно розчарований і обурений, бо всяку непунктуальність вважає за особисту образу.

— Він був такий, як завжди,— відказала Доріс, анітрохи не зворушена схвильованими Брейдовими словами.— Я бачила крізь відчинені двері, як він віддавав течку з рукописом Джінні. Ані сліду гніву чи обурення.

— Гадаю, він таки був розчарований, просто не показував цього. Сьогодні о десятій ранку, зразу після моєї лекції, він виказував мені у моєму власному кабінеті, що я досі не прочитав його матеріалу.

— Отже, на його думку, життя повинно спокійно точитися далі, навіть після загибелі твого аспіранта внаслідок нещасливого випадку? — Доріс злегка, але виразно наголосила на останніх словах.— Тобі не здається, що це не мудро?

— Не мудро, згоден, але Ансон — стара людина, і його життя — хімія. А те, що приключилося з Ральфом, для нього пусте. Отож, коли Кеп спокійно заявив, що навідає нас завтра вранці, я не зміг відмовити.

— Хоч би що там було, ти повинен піти з Вірджінією. Вона цілий тиждень тільки й думає, що про звіринець. Лише не кажи, що могла б повести і я. У мене ціла купа прання, а відкладати цю роботу ще раз я не можу.

— Що ж,— погодився Брейд,— я зателефоную Кепові й скажу, нехай приходить о дев'ятій. Мабуть, нема глузду йти до звіринця раніше, ніж об одинадцятій. Може бути ще захолодно. От і виходить, що я виграю дві години для роботи з Кепом.

Доріс нічого не відповіла на таку пропозицію. Лишень повернулася до телевізора.

— Ну й вистава, такої нудоти ще світ не бачив,— стомлено кинула вона.— А так хотілося б відпочити душею.

— А що на інших каналах?

— Баскетбольний матч, повтор якоїсь передачі і кінофільм, який я вже бачила.— У голосі Доріс звучала пригніченість.

Вона взяла коробку з плетінням, сіла і з нещасним виразом втупилась у екран. Плетіння так і залишилось незайманим. Брейд був певен: Доріс нічого не бачить і на екрані.

Кеп Ансон, як і вмовлялися учора ввечері, прийшов рівно о дев'ятій. Брейд,— він уже встиг поснідати і був готовий до роботи, провів його просто у свій кабінет на цокольному поверсі.

Ансон поклав ціпок і сів у фотель.

— Як тобі матеріал про старого Берцеліуса?

— Зарозумілець.— Брейд силувано всміхнувся.

— Він мав підстави бути таким. Знай же: йому було надано баронський титул.

— Невже?

— Про це мій майбутній розділ. Титул він одержав у день свого шлюбу. Одружився він пізненько, з дівчиною молодшою за себе на тридцять років, і король Швеції зробив йому весільний дарунок. Я опишу все докладно. Не бачу причини, чому б історії органічної хімії не бути водночас і історією хіміків, що рухали її вперед.

Брейд не знав, що на те й сказати. У своєму приватному житті Ансон чітко відмежовував хімію від особи хіміка. Особисте його життя ніколи не мало нічого спільного з його роботою.

Всі знали, що на світі колись жила ще й місіс Ансон, що після її смерті він жив самотою, а піклувалась про нього хатня робітниця. Знали також, що він мав заміжню дочку, яка разом з сім'єю жила десь на Середньому Заході.

Сам Ансон ніколи не згадував про членів своєї родини. І не тому, що розбив з ними глека. Він не говорив про них, бо вони не мали причетності до хімії.

— Якщо особисті справи безпосередньо причетні до органічної хімії,— зважився врешті Брейд,— вони мають бути висвітлені. Бо, скажімо, надання Берцеліусові баронського титулу було визнанням його таланту хіміка тогочасним суспільством. Органічна хімія ставала складником щоденного життя, складником таким важливим, що хімікові-органіку могли надавати дворянський титул.

— Слушно,— схвально кивнув Ансон.— Дякую тобі. Я вирішив зняти деякі параграфи щодо відкриття селену. Доведеться також опустити весь розбір процесів горіння; прецікаві питання, але до органічної хімії не належать.

— Слушна постанова,— згодився Брейд,— обсяг книжки і так буде значним.

— Гаразд. А тепер глянь на сторінку вісімдесят другу. Я ще не взявся до теорії радикалів, але мені здається логічним...

Отак вони й працювали, майже торкаючись головами, схиленими над рукописом, відкладали деякі сторінки, міняли їхню послідовність, деякі опускали зовсім, потім частину з них знову повертали в рукопис. Вони й не зогледілись, як почувся голос Доріс, удавано лагідний з огляду на Ансонову присутність.

— Лу, Вірджінія вже готова і чекає на тебе.

— Я зараз, Доріс.— Брейд підвів голову і звернувся до Ансона.— Ну що ж, Кепе, гадаю, ми зробили майже все, що планували. Решту, мабуть, залишимо на наступну зустріч?

— Куди це ви збираєтесь?

— Йдемо з Джінні до звіринця.

Ансон позбирав свої матеріали.

— Я теж піду з вами, ти не проти? Заразом побалакаємо ще про одну справу,— звернувся він до Брейда.

— Ну що ж.— Брейд вагався, не знаючи, як відхилити таке незвично чемне прохання.— Але ви, напевно, нудитиметесь під час такої прогулянки.

— У моєму віці більшість справ нудні,— сумовито всміхнувся Ансон і взяв свій ціпок.

День видався на славу — сонячний, тихий, навдивовижу теплий. Сонце світило зовсім по-літньому, але звичної для літньої пори тисняви у звіринці не було, і Брейд зі смутком подумав, що хоч тут доля всміхнулася йому. Джінні пішла знайомитися з мавпячим населенням звіринця, а Брейд з Ансоном присіли на одній з лавок.

— Вчора після обіду я мав розмову з Літлебі,— почав Ансон.

— Про що?

— Про заплановані ним лекції з питань техніки безпеки. Цей старий дурисвіт уже переконав себе, ніби він і справді давно їх запланував.

— Так, я знаю про це,— байдуже відказав Брейд.

— А потім він запитав про тебе.

— Про мене?! — з несподіванки Брейд випростався і закляк, немовби в нього раптом задерев'яніла спина.

— Ось чому я й прийшов з тобою сюди. Чимдалі від місіс Брейд, розумієш?

— І що ж він сказав?

— Нічого конкретного. Одначе, оскільки я зрозумів, твою угоду буде поновлено на наступний рік, але вже востаннє. В цьогорічному повідомленні тобі запропонують пошукати собі іншу роботу.

Від цих слів сонячні промені, що падали на плечі Брейда, здавалося, втратили своє життєдайне тепло, і в нього поза спиною пішов мороз.

Голос Кепа Ансона, долинав наче звідкись іздалеку. Гомін людей, що, як і Брейд, прийшли відпочити до звіринця, теж помалу заглух.

Яка думка заполонила Брейда найперша? Не думка про руйнування давнішньої основи їхнього життя, втрату шматка хліба, не думав він зараз і про різку зміну звичного побуту. Він подумав про Доріс.

Адже вона передбачала таку халепу. Поки він не матиме сталої посади, його доля завжди залежатиме від ласки Літлебі чи будь-кого з керівників кафедри, завжди буде в їхніх руках.

Натомість Брейд наполегливо переконував Доріс у протилежному. І спокій його родини фактично підтримувався цією певністю, його переконаністю, що угоду поновлюватимуть постійно.

Як же тепер він гляне Доріс у вічі?

З глибокої задуми його вивів Ансон, що тим часом провадив далі:

— Гадаю, вони не задоволені твоєю науковою діяльністю. Отож, як хочеш залишитися в університеті, примусь їх змінити про себе думку. До червня, коли вони ухвалюватимуть остаточну постанову, маєш іще досить часу. Використай його і щось зроби.

— Щось зроби,— луною повторив Брейд,— але що? Може, продовжити роботу, яку не закінчив Ральф? — запропонував він.

— Дослідження кінетики? — Ансон скривився і роздратовано похитав головою.— Забудь про це!

— Забути? Але чому? Адже цей шлях відкриє цілу низку нових можливостей в органічній хімії. Якби мені пощастило завершити ці дослідження і дістати вагомі підтвердження їх слушності (кажучи це, він раптом і сам повірив у таку можливість), то я опублікував би сенсаційну статтю.

Але запальна Брейдова пропозиція не справила на Ансона ніякого враження. Він відповів запитанням:

— Як же ти збираєшся завершити незавершене? Адже інший аспірант не має права одержати науковий ступінь за те, що закінчить чужу роботу.

— Достеменно так,— погодився Брейд.

— А може, ти збираєшся сам?

Брейд не відповів. Він мовчки перегортав жорству підошвою черевика.

— Ти не досить обізнаний для роботи в цій галузі. Я це знаю,— вів далі Ансон, несхвально похитавши головою.— Якби ти звернувся до мене, перш ніж починати дослідження такого типу, я застеріг би тебе від цього хибного кроку. Ніякому професорові не слід керувати роботою аспірантів там, де він сам не у всеозброєнні знань. Я завжди дотримувався правила —точно знати і добре розуміти все, що роблять мої аспіранти. Тому, якби навіть один з них десь зник, я зміг би особисто завершити його дослідження. А ти зараз неспроможен це зробити, чи не так?

Брейд почервонів. Він завжди пильно переглядав копії нотаток, які передавав йому Ральф, але весь математичний бік справи — інтегрування чи обчислення конфігураційної ентропії, виходив за межі його компетенції.

— Гадаю, питання можна вивчити ґрунтовніше,— озвався врешті Брейд.— Я не такий зарозумілець, щоб не відчувати такої потреби.

— Не йдеться про зарозумілість. Тобі просто ніколи. Тож дозволь мені підказати, як тут бути.— Ансон легко поклав руку на плече Брейда, і той на хвилину гостро усвідомив собі, що його ставлення до цього старигана достоту таке, як ставлення його аспірантів до нього самого.— На твоєму місці я вторував би цілком новий, свій власний шлях, знайшов би нову, малодосліджену галузь і вже не допомагав би комусь, а сам, особисто зробив приголомшливі відкриття.

— І яку галузь ви маєте на оці? — поцікавився Брейд.

— Приміром, порівняльну біохімію.

— На бога, Кепе! — Брейд мимоволі з
1 2 3 4 5