Острови в океані: Частина перша - Біміні

Хемінгуей Ернест

Ернест Хемінгуей

Острови в океані

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Частина перша — Біміні

Будинок стояв на узвишші вузького мису між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені додолу пасатами, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них через білий пляж до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої риби з'являлася в ній задовго перед тим, як сама риба підпливала до берега.

Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи накраю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути плюскіт переслідуваної ними риби, а спустившись на пляж, побачити у воді фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.

Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут не менш знаменними, ніж будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.

Дивіться також

Часом літо випадало надто гаряче — коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а випадкова тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого, червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.

Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніш, як її покаже барометр. До того ж умів угадувати напрям бур і знав, як від них остерігатися. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей між собою. Знав і те, що бувають урагани, в яких ніхто її шию не може вціліти. Проте завжди казав собі, що, коли вже й станеться таке лихо, він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.

Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід'ємною часткою; але з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок виднів далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з мори. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, впадав у око і великий білий будинок. А ще трохи згодом з'являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його поймало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото Моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий критий камін, і Томас Хадсон палив у ньому дерево, викинуте на берег морем.

Велика купа того дерева громадилася під південною стіною будинку. Воно було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі шматки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного великого шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на масивному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води шматки дерева.

Часом він гасив лампу, лягав на килим на підлозі й стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що його були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум'я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горіло дерево, викинуте морем, з ним діялося щось особливе йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.

Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчі трави на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї,— давно, коли був іще зовсім молодий.

Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон дивився на нього вдячним поглядом і думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року на острові зима була найкраща, і він чекав її повсякчас.

II

Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли весна вже доходила кінця. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і вже звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли

незгоди з матір'ю двох молодших. Вона надумала податися до Європи,— звичайно, не попередивши про це Хадсона,— і хотіла забрати їх з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули,— певна річ, після різдва. Саме різдво хлопці мали провести з нею.

Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося компромісом. Погодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п'ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти з шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір'ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб усім необхідним. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.

Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це був чесний компроміс, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступалася від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов справжній генерал, і так само несхибно здійснювала їх. Компромісу з нею ще можна було досягти. Але змусити докорінно змінити свій намір — ніколи, хоч як би він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.

Намір залишався наміром, а рішення — то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима науку судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли компромісу і що хлопці приїдуть хоч на п'ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п'ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П'ять тижнів — чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір'ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.

Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи.

Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.

Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: "Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?" Це краще звучало по-французькому: "Quand оn реіnt sі bіеn аuх Batignoles", — і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier, і міцно осів на ньому і знав усіх своїх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.

Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір. Але своє ранчо в Монтані здав в оренду, бо найкращими порами року там були літо й осінь, а тепер його хлопці восени завжди мали йти до школи.

Час від часу він виїжджав до Нью-Йорка побачитись із своїм агентом. Але здебільшого агент сам приїздив до нього й забирав готові картини. Як художник Хадсон мав цілком певне становище, його шанували і в Європі, і на батьківщині. Мав і постійний прибуток з нафтопромислів, розміщених на

землі, що належала колись його дідові. Раніше там були пасовиська, потім землю продали, але з умовою, що право на корисні копалини залишиться за попереднім власником. Близько половини цього прибутку йшло на аліменти дітям, а решта забезпечувала йому надійний прожиток, так що він міг малювати як собі хотів, не знаючи матеріальної скрути. До того ж мав змогу жити де йому заманеться, а при бажанні й помандрувати по світах.

Йому завжди добре велося майже в усьому, за винятком подружнього життя, хоч успіх його ніколи по-справжньому не цікавив. Його цікавив живопис, життя дітей, і він досі кохав жінку, в яку закохався уперше. Відтоді він закохувався в багатьох жінок, і часом котрась із них приїздила до нього на острів. У нього була потреба бачити поруч жінок, і він радо приймав їх на якийсь час. Йому подобалось, коли вони були поруч, іноді й досить довго. Але зрештою завжди радів, коли вони від'їжджали, навіть і ті, що були йому дуже любі. Він давно позбувся звички сваритися з жінками й навчився уникати одруження. Навчитися цих двох речей було майже так само важко, як осісти на місці й звикнути до постійної, розміреної праці. Але він навчився їх і гадав, що навчився уже на все життя. Малювати картини він умів віддавна і вважав, що робить це з кожним роком краще. А от привчати себе жити на одному місці й систематично працювати було важко, бо свого часу він вів досить-таки безладне життя По-справжньому легковажним він ніколи не був, але був безладним, себелюбним і безжальним. Тепер він знав це, і не тільки зі слів багатьох жінок, а зрештою сам дійшов такого висновку. Тоді й постановив собі, що буде себелюбний лише задля своїх картин, безжальний лише в роботі й що подолає в собі оту безладність і надасть своєму життю суворого ладу.

Він мав намір тішитися життям у межах встановленого ладу й наполегливо працювати. А сьогодні почував себе просто щасливим, бо наступного ранку мали приїхати діти.

— Містере Томе, вам нічого не треба? — спитав його Джозеф, хатній служник.— Ви ж сьогодні своє вже відробили, еге?

Джозеф був високий на зріст, мав дуже довге й дуже чорне обличчя і великі руки й ноги. Він носив білу куртку та білі штани, а ноги були босі.

— Дякую, Джозефе. Здається, не треба.

— Може, трохи джину з тоніком?

— Ні. Я думаю піти до містера Боббі, вип'ю там.

— Випийте скляночку вдома. Дешевше вийде. Коли я йшов сюди, містер Боббі був страшенно сердитий. Каже, зовсім замучився з тими коктейлями. Одна пані з яхти замовила якусь там "Білу даму", а він подав їй пляшку тієї американської мінеральної води, де намальована жінка біля джерела в такій ото білій сукні, наче москітна сітка.

— Піду я все-таки туди.

— А перед тим давайте я вам змішаю скляночку. Лоцманський катер привіз пошту. То, може, почитаєте і вип'єте скляночку, а тоді вже підете до містера Боббі?

— Ну гаразд.

— От і добре,— сказав Джозеф.— Бо я вже змішав. Щоправда, містере Томе, нічого особливого в тій пошті нема.

— Де вона?

— Внизу, у кухні. Я принесу. На двох конвертах жіноча рука. Один лист з Нью-Йорка. Один з Палм-Біча. Дуже гарно надписаний. Один від того пана, що продає ваші картини в Нью-Йорку. Два не знаю від кого.

— Хочеш відповісти на них замість мене?

— Так, сер. Якщо ви цього хочете. Я ж таки письменний, дарма що бідний.

— Ну то неси їх сюди.

— Слухаюсь, містере Томе, сер. Там ще газета. Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.

Томас Хадсон сів читати листи, посьорбуючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.

— Джозефе! — гукнув він.— Ти все приготував до приїзду хлопців?

— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?

— Та ще ні.

— Як гадаєте — поборе він мене?

— Навряд.

— Ми ж із ним частенько боролися, коли я був поза службою,— сказав Джозеф.— Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То три найкращих у світі хлопці, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.

— Він і змалку був хитрюга,— сказав Томас Хадсон. А що далі росте, то хитріший,— захоплено промовив Джозеф.

— Будь їм цього літа добрим прикладом.

— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі.

— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.

— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я поза службою.

— Добре, що вони приїздять, правда?

— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.

— Треба нам придумати для них якісь розваги.

— Ні, містере Томе,— відказав Джозеф.— Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних вигадок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.

— А як там Едді?

— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.

— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.

— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі-справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.

— А ти що там робив?

— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.

— Як стіл?

— Ще гірший став.

— Піду вниз,— сказав Томас Хадсон.— Треба прийняти душ і перевдягтися.

— Я там поклав вам на ліжку все, що треба,— сказав Джозеф.— Ще скляночку джину з тоніком?

— Ні, дякую.

— Містер Роджер приїхав.

— Добре. Я притягну його сюди.

— Він у вас поживе?

— Можливо.

— Так чи так, а постіль я йому приготую.

— Добре.

На превеликий жаль
Відображення повного тексту твору обмежено правовласником.