"Розніжений Шеньє, Вергілію могутній..."
Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990
Розніжений Шеньє, Вергілію могутній,
Вас розгортаю я в вечірньому півсні,
Як на відлюдний сад лягає сива сутінь
I стиглі овочі падуть у глушині.
Як заздрю я твоїм, Вергілію, героям,
Твоїм закоханим як заздрю я, Шеньє!
Та вже ні пристрастю, ані кривавим боєм,
Ні працею чуття не поновить моє.
Серед філософів — іронію плекати,
Не вірити собі — о радосте терпка!
Я людські пoриви не годен оспівати,
Для тих-бо давніх струн є вправніша рука;
Є люди — слава їх лунає звуком рогу.
А мій убогий пай — незнані темні дні,
I флейту я візьму, уживану і вбогу,-
Безумства, насміху. Уста мої смутні,
Немов цілунками, втішатимуться нею.
Вона моє дитя, порадниця моя:
Віддам я душу їй, і відповість душею.
Прохожий спиниться послухати, як я
Тут награю в ті дні, як стигнуть виногрона.
Самотній, граю я, не знаючи, хто там,
Пестливо, пристрасно, і переливні тони
Говорять раз у раз тужливішим чуттям.
Моє убожество то милостині просить,
Прохожий хилиться чолом і йде відсіль.
I знов вертається — таж флейта ця голосить
Щоосені сумніш, і щораз глибший біль.