Пан

Гамсун Кнут

Кнут Ґамсун

Пан

З нотаток лейтенанта Ґлана_

(Переклад Г.Кирпи)

І

Останніми днями мені з думки не сходить незгасний день північного літа. Сиджу собі та й думаю про нього й про хатину, де я жив, і про ліс за хатиною і волію щось записати, аби якось заповнити час і самому втішитися. Час ледве суне, я нічого не можу вдіяти, щоб він летів так, як мені заманеться, хоч і не має в мене ніяких турбот і живу я безжурно, мов дитина. Більш-менш я всім задоволений, а тридцять років — хіба це вік?! Кілька днів тому я отримав здалеку дві пташині пір'їни — отримав від людини, яка не повинна була мені їх присилати, однак прислала: дві зелені пір'їни, загорнені в аркушик поштового паперу з короною, що був запечатаний облаткою. Мені приємно бачити ці дві ядучо-зелені пташині пір'їни. І загалом мене ніщо не мучить, хіба що часом злегка крутить у лівій нозі після давнього вогнепальної рани, що бозна-коли й загоїлась.

Пригадую, що два роки тому час минав дуже швидко, куди швидше, ніж тепер, літо пролетіло нечутно, як одна мить. Два роки тому, 1855-го (мені хочеться написати про це задля власної втіхи) зі мною щось сталося, бо відтоді майже не думав про те; однак пам'ятаю, що ночі були ясні, аж світилися. І багато що здавалось мені геть не таким, як слід; у році було дванадцять місяців, та ніч обернулася в день і на небі ніколи не показувалось жодної зірки. І ті люди, яких я зустрічав, були незвичайні і не схожі на тих, кого я знав досі; інколи всього за одну ніч вони мужніли й виростали, просто з дитинства доскакуючи всієї своєї величі. Тут не помічалося ніякого чаклунства, але я зроду такого не переживав. Зроду.

Дивіться також

У великому білому будинку над морем я стрів людину, що ненадовго полонила мої думки. Тепер я вже не думаю про неї так часто, ні, я зовсім її забув; натомість згадую щось інше — крик морських птахів, своє полювання в лісі, свої ночі, теплу літню пору. Втім мене ж і звів з нею чистий випадок і, якби не той випадок, то я вмить перестав би про неї думати.

З моєї хатини мені було видно плутаницю островів, голих острівців, шхер, клаптик моря, трохи блакитного верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, величезний ліс. Мене переповнювало почуття радості та вдячності від пахощів коріння й листя, від смолистого чаду сосни, що нагадує дух її серцевини; лише в лісі у мене все стихало, моя душа заспокоювалася й набиралася сили. Я разом з Езопом день у день ходив у гори й жадав лише цього безкінечного щоденного блукання, хоч і досі лежав сніг і земля місцями підтавала. Єдиним товаришем був мені Езоп. Тепер у мене Кора, а тоді був Езоп, мій пес, якого я потім застрелив.

Часто вечорами, коли я вертався з полювання в свою хатину, по всьому моєму тілу розливалося приємне відчуття домашнього затишку, а душу проймав ніжний трепет, і я заводив з Езопом балачку про те, як нам гарно велося. "Ось затопимо грубу та й спечемо собі дичини,— мовляв я,— чи що ти на це скажеш?" А коли ми з усім тим справлялись і обоє відбували вечерю, Езоп залазив на своє місце за грубою, а я закурював люльку й лягав на піл спочити, прислухаючись до глухого шуму лісу. В повітрі витав якийсь легкий рух, вітер дув на хатину, і я добре чув, як десь далеко в горах вистукує тетерук. А загалом ніщо ніде не гомоніло.

І не раз я засинав так, як і лягав, вбраний в ту одіж, що й удень, і прокидався аж тоді, як морські птахи зчиняли крик. Коли ж я, бувало, дивився у вікно, то в око мені спадали великі білі споруди торгового містечка , пристані Сірілунна, крамничка мішаних товарів, де я купував собі хліб,— і я ще трохи лежав та дивувався, що мене завіяло сюди, в Нурланн, на північ Норвегії, в якусь хатину на узліссі.

Аж ось за грубою тряхнув своїм худим, довгим тілом Езоп, брязнув його нашийник, пес позіхнув і завиляв хвостом, а я, поспавши цих три-чотири години, бадьоренький і сповнений радощів до всього, що є на світі, схоплювався на ноги.

Отак минала не одна ніч.

ІІ

Буває, ідуть дощі і шаленіють бурі, а тобі хоч би що; нерідко такої дощової днини якась невеличка радість опановує тобою і ти наодинці зі своїм щастям ідеш у мандри. А там стоїш собі й дивишся просто перед себе, вряди-годи нишком смієшся й озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про чисту шибку в чиємусь вікні, про сонячний промінь на тій шибці, про краєвиди зі струмочком, а може, й про блакитну прогалинку на небі. Більше й не треба.

Іншим часом навіть надзвичайні події неспроможні розвіяти буденщини й нудьги; можна бути непохитним, збайдужілим і безпристрасним посеред танцювальної зали. Бо ж твоя власна душа — то джерело журби і радощів.

Я пригадую один день. Я спустився на узбережжя. Мене захопив дощ, і я забіг у відчинений сарай для човнів, щоб його пересидіти. Я стиха мугикав щось собі під ніс, невесело й знехотя, аби тільки збавити час. Езоп був зі мною, він сів і нашорошив вуха, я теж перестав мугикати й прислухався. Знадвору почулися голоси, наближалися люди. Випадок, звичайнісінький випадок! До мене в сарай прожогом влетіли два добродії і дівчина. Вони крізь сміх гукали одне одному:

— Мерщій! Тут ми сховаємось від дощу!

Я підвівся.

На одному чоловікові була сорочка з білою ненакрохмаленою маніжкою, що тепер, змокнувши на дощі, звисала, як ганчірка; на тій мокрій маніжці виднілася діамантова защіпка. Взутий він був у довгі гостроносі черевики, з якоюсь претензією на шик. Я привітався з тим чоловіком. То був купець Мак, знайомий мені по крамничці мішаних товарів, де я купував собі хліб. Він навіть якось запрошував мене до себе додому, та я й досі його не одвідав.

— О, знайомий люд!— сказав він, угледівши мене.— Ми йшли до млина й довелося вернутися. Хай їй абищо, такій погоді! То коли ви, пане лейтенанте, завітаєте в Сірілунн?

Він представив мені невеличкого чорнобородого добродія з їхнього гурту, лікаря, що жив при церковній парафії.

Дівчина підняла вуаль до рівня носа й приглушеним голосом забалакала до Езопа. Мою увагу привернула її піджачина: з підкладки і петельок видно було, що вона перефарбована. Добродій Мак відрекомендував і дівчину: то була його дочка і звали її Едварда.

Едварда зиркнула на мене крізь вуаль, тоді знов щось зашепотіла до пса й прочитала напис на його нашийнику:

— Он як, тебе звати Езоп... Лікарю, хто такий Езоп? Я тільки й пам'ятаю, що він писав байки. Він часом не фрігієць? Ні, не знаю.

Дитина, школярка. Я дивився на неї: висока, але не сформована, їй, може, років п'ятнадцять чи шістнадцять, на довгих засмаглих руках у неї немає рукавичок. Певно, сьогодні ж по обіді вона вичитала в довіднику про Езопа, щоб при нагоді попишатися знаннями.

Добродій Мак випитував мене про моє полювання. Чого я найбільше настріляв? Я можу будь-коли розраховувати на якогось із його човнів, мушу тільки попередити. Лікар не мовив ні слова. А як гурт пішов, я помітив, що лікар пригулькує, спираючись на ціпок.

Я поплентався додому такий самий спустошений, як і був, і знехотя мугикав. Зустріч у сараї для човнів аніскілечки не вплинула на мій настрій; найдужче мені засіла в пам'ятку промокла маніжка добродія Мака й діамантова защіпка на ній, також мокра і не надто блискуча.

ІІІ

Навпроти моєї хатини височів сірий камінь. Він мовби відчував до мене якусь приязнь, наче дивився на мене, як я проходив, і впізнавав мене. Я залюбки ішов мимо того каменю, коли вирушав уранці з дому, й мені здавалось, ніби я лишав там вірного друга, що чекатиме мого повернення.

А нагорі в лісі розпочиналося полювання. Бувало, я щось упольовував, а бувало, й ні...

За островами важко й спокійно дрімало море. Скільки разів я дивився на нього з гір, вибираючись на саму вершину! Тихими днями кораблі майже не рухались, впродовж трьох днів я міг бачити те саме вітрило — білу цятку, завбільшки з чайку, на воді. А як налітав ураган, то гори вдалині немов розтавали, розходжувалась буря, південно-західний шторм,— таке собі видовище, де я був за глядача. Все огортав туман. Земля і небо зливались докупи, хвилі витинали химерні повітряні гопки, витворюючи силуети людей, коней і пошматованих корогов. Я ховався за скелею і в моїх голові роєм роїлися всілякі думки, душа моя збуджувалась до краю. Бойозна, гадав я собі, очевидцем чого мені доводиться сьогодні бути і чом це море відкривається моїм очам? Може, цієї миті я бачу нутро головного мозку землі: що там діється і як усе клекоче! Езоп був стривожений, раз по раз він задирав морду й нюшив, його вражливі лапи трусились від холоду; а так, як я не озивався до нього, то він лягав мені між ногами і, достоту як і я, впивався зором у море. І нізвідки не чулося ні галасу, ні людської мови, нічогісінько, крім оцього могутнього гулу понад моєю головою. Ген-ген у морі стирчала скеля — одним одна; коли ту скелю нагортало хвилею, з неї показувалась якась безумна химера, ні, либонь, не химера, то зводився на рівні бог моря, мокрий до кісток, і споглядав світ, пирхаючи так, що чуб і борода оберталися навкруг його голови колесом. А тоді він знов потопав у виру.

І саме в розгулі шторму на морі з'явився чорний, як вуглина, пароплавчик...

Коли я по обіді спустився на пристань, чорний, як вуглина, пароплавчик уже зайшов до гавані; то був поштовий пароплав. Сила-силенна люду товклася на набережній і роздивлялася цього рідкісного прибульця; мені впало у вічі, що всі без винятку тут були блакитноокі, хоч загалом і не схожі між собою. Трохи осторонь стояла молодесенька дівчина, запнута білою вовняною хусткою; вона була дуже темноволоса і та хустка якось по-особливому біліла проти її кіс. Дівчина зацікавлено дивилась на мене, на моє шкіряне вбрання, на мою рушницю; коли ж я заговорив до неї, вона зніяковіла й одвернулася. Я сказав:

— Завжди носи цю білу хустку, вона тобі до лиця.

Цієї миті до неї підступив ближче кремезний чолов'яга в ісландській сорочці і назвав її Евою. Мабуть, вона його дочка. Я знав цього здорованя, то був тутешній коваль. Недавно він лагодив мені одну з моїх мисливських рушниць...

А вітер з дощем зробили своє і геть-чисто розтопили сніг. Кілька днів над землею витав непривітний холодний настрій, тріщали сирі гілляки й крякало, збираючись у зграї, вороняччя. Так тривало недовго, сонце підкралося і якогось ранку виглянуло з-за лісу. Лагідне проміння його сходу пронизує мене наскрізь; я закидаю на плече рушницю й душа моя тихо радіє.

IV

Тоді мені дичини не бракувало; полював усе підряд: зайця, тетерука чи білу куріпку, а як випадало спускатися до узбережжя й упритул приходити до того чи того птаха, я стріляв і в нього. То була гарна пора — день довшав, повітря прозорішало; я спорядився й рушив на два дні у гори, на шпилясті верхів'я; стрів лопарів-оленярів і вони дали мені трохи жирних кавалочків сиру, що мав присмак трави. У горах я бував не раз. Повертаючись додому, я завжди підстрілював якусь пташину і запихав її в ягдташ. Я сідав і брав Езопа на швору. За милю вділ від мене лежало море; скелі були чорні і мокрі, бо з низ без угаву спадала вода, вихлюпуючи одну й ту ж скупеньку мелодію. За цими слабенькими звуками далеко в горах я не помічав, як плине час, а сидів і дивився довкруж. Ну ось, ця нескінченна мелодійка плюскоче собі в самоті, міркував я, і ніхто її не чує і не думає про неї, та однак вона плюскоче сама для себе без кінця-краю, без кінця-краю! І, чуючи той плюскіт, гори мені більше не здавалися цілковитою пусткою, іноді чинилося таке: грім стрясав землю, з котроїсь скелі зривалася брила й звалювалась у море, лишаючи за собою слід із кам'яного пороху. Тієї ж миті Езоп повертав морду проти вітру, здивовано нюшив запах смаленого й нічого не міг второпати. Коли від талого снігу потріскалися скелі, то годі було одного пострілу чи навіть лише гучного крику, щоб велетенські брили зривалися й скочувалися з гори...

Минала година, може, й більше, час просто летів. Я спустив Езопа зі швори, перекинув ягдташ на друге плече й подався додому. Смеркалося. Внизу в лісі я конче натрапляв на свою давно знайому стежину, схожу на вузеньку стрічку з чудернацькими завитками. Я поволеньки ступав кожним її завитком, поспішати було нікуди, вдома мене ніхто не ждав. Я йшов вільний, немов якийсь владар,— так уже ж повагом, як тільки хотілося. Все птаство завмерло і лише десь удалині вистукував тетерук, не вмовкаючи ні на хвилю.

Я вибрався з лісу й побачив двох людей, що йшли попереду. Я наздогнав їх: то була панна Едварда в супроводі лікаря,— я пізнав її і вклонився. Вона змусила мене показати їм мисливську рушницю, роздивилися мій компас і мій ягдташ; я запросив їх обох до себе й вони пообіцяли, що колись заглянуть.

Уже зовсім звечоріло. Я прийшов додому, затопив грубу, спік дичину й повечеряв. Завтра знов буде день...

Всюди тихо, хоч маком сій. Цілий вечір лежу й дивлюся у вікно. Понад полем і понад лісом покоїлося якесь казкове сяємо, сонце сіло, вибарвивши небокрай густим червоним світлом, ніби застиглими фарбами. Небо було чисте від хмар; я не міг відірвати погляду від цього ясного моря, і мені здавалося, начебто я лежав віч-на-віч із дном світу й моє серце аж тремтіло перед цим оголеним дном, відчуваючи там свою домівку. Господи, мовив я подумки, чого це небосхил увечері прибирається в фіолети й золото? Чи немає, бува, на самім верху всесвіту якогось величного свята з зоряною музикою та з плаванням річками на човнах? Мабуть, що є! І я, заплющивши очі, гайнув плавати на тих човнах, а думки одна за одною снувалися в моїй голові...

Так збіг не один день.

Я тинявся околицями й спостерігав, як сніг перетворювався на воду і як скресав лід. Кілька днів, коли в моїй хатині вже було вдосталь їжі, я жодного разу не стріляв із рушниці, просто блукав на волі й бив байдики. Хоч куди б я поткнувся, однаково було на що подивитись і було що послухати, щодня все потроху мінялося, навіть чагарі верболозу і ялівець очікували весни. Скажімо, заглянув я до млина, а він іще не розмерзся; однак за стільки Божих літ земля круг нього втопталася й свідчила про те, що люди сюди приносили клунки зерна на своїх спинах і тут їм мололи борошно. Я повештався, ніби між людьми, на стінах було повирізувано повно літер і дат.

Ото так!

V

Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба трішечки, задля своєї втіхи і щоб убити час, розкажу-но я про те, як два роки тому надійшла весна і яке тоді було довкілля. Злегка пахли земля і море, від торішнього, перепрілого в лісі листя доносився терпкуватий дух сірководню, сороки літали з гілочками й мостили гнізда. Ще днів зо два — і розлилися й запінилися струмки, де-не-де з'явилися метелики кропив'янки і рибалки верталися додому зі своїх бухт. Прибули дві купцеві яхти, переповнені рибою, і кинули якір навпроти своїх сушарень; несподівано ожив і заметушився найбільший острів, де на горі мали в'ялити рибу. Усе це я бачив зі свого вікна.

Але до хатини шум не долинав, я, як завжди, лишився сам на сам. Іноді хтось проходив мимо, я бачив ковалеву дочку Еву, на носі в якої виступило ластовиння.

— Куди це ти?— спитав я.

— У ліс по дрова,— тихо відповіла вона.

В руках Ева несла мотузку на дрова і була запнута білою хусткою. Я дивився їй услід, та вона не обернулась.

Отак збігла ціла низка днів, поки я знов когось побачив.

Весна напирала і ліс світлішав; я з великим зацікавленням стежив за дроздами, що сиділи на самих вершечках дерев, впиналися очима в сонце й кричали. Інколи вже о другій годині ночі я був на ногах, щоб трохи уловити того піднесеного настрою, що походив від птахів і звірини на сході сонця.

Напевно, весна прийшла й до мене, кров у мені немов заграла. Я сидів у хатині, збираючись оглянути свої вудлища й волосінь, але й пальцем не ворухнув, щоб за те взятися; якась радісна й незбагненна тривога обгортала мою душу. Зненацька Езоп скочив на дужі лапи й гавкнув. Хтось ішов до хати і, тільки я встиг зняти з голови свого кашкета, як до мене до дверей долинув голос панни Едварди. Вони з лікарем зайшли до мене по-дружньому, просто так, як і обіцяли.

— Так, він удома,— почув я її мову.

Едварда переступила поріг і зовсім по-дитячому подала мені руку.

— Ми й учора заходили, та не застали вас,— пояснила вона.

Едварда вмостилась на полу, що був засланий покривалом, і роззирнулась по хаті; лікар сів біля мене на довгій лаві. Ми розбалакались — жваво, як давні приятелі; до того ж я розповів їм, яка звірина водиться в лісі та якої дичини я вже не міг стріляти через заборону. Нині заборонено стріляти на тетеруків.

Лікар і тепер говорив мало, але коли помітив мою порохівницю з фігурою Пана, то заходився тлумачити міф про Пана.

— А що ви їсте, коли заборонено полювати дичину?— раптом спитала Едварда.

— Рибу,— відповів я.— Здебільшого рибу. Сяка-така їжа завжди знайдеться.

— Ви ж можете їсти в нас,— сказала вона.— Торік у цій хатині жив англієць, то він часто харчувався у нас.

Едварда дивилась на мене, а я на неї. Тієї миті я відчув, як щось доторкнулося до мого серця: ніби, послане мимохідь, легеньке дружнє вітання. Он що витіває весна і цей ясний день, подумав я згодом. Крім того, я милувався її дугастими бровами.

Вона кинула кілька слів про мою оселю. Стіни я обвішав усілякими шкірами та крилами птахів, усередині хатина скидалась лігво якогось звіра. Едварда була задоволена.

— Ну й лігвисько!— мовила вона.

Я не мав чим почастувати гостей, як би то годилося, і, щоб розважити їх, задумав засмажити дичину: вони братимуть її руками, як мисливці. Отак трохи й побавимось.

І я засмажив дичину.

Едварда оповідала про англійця. То був старий дивак, що говорив сам із собою. Він був католик і по всіх усюдах носив при собі в кишені маленького молитовничка, надрукованими чорними й червоними літерами.

— Тоді то, може, був ірландець?— спитав лікар.

— Ірландець?

— Авжеж, якщо він католик.

Едварда зашарілася, затнулась і відвела очі вбік:

— Нехай і так, може, то був ірландець.

Нараз її жвавість мов рукою зняло. Мені стало її жаль, хотілося якось підтримати і я сказав:

— Ні. Таки ваша правда, що то був англієць, ірландці не їздять до Норвегії.

Ми домовились коли-небудь поплавати на човні й оглянути ті місця на скелях, де в'ялять рибу...

Провівши своїх гостей з двору, я вернувся додому й, сидячи, заходився поратись коло своїх рибальських снастей. На моїй сітці, що висіла на цвяху біля дверей, багато петель попереїдала іржа; я нагострив кілька гачків, прикріпив їх, обдивився неводи. Гай-гай, робота в мене сьогодні йшла, як мокре горіло! У моїй голові крутились колесом сторонні думки; мені здавалося, що я припустився помилки, коли дав панні Едварді весь час сидіти на полу замість того, щоб уважити їй місце на лаві. Ні з того ні з сього переді мною постало її смагляве обличчя й засмагла шия; фартух у неї був зав'язаний трохи нижче попереку, щоб по-модному видовжити талію; невинний дівочий вигляд її великих пальців збуджував мою ніжність, а від складок на кисті немовби йшла сама прихильність. Вуста вона мала великі й полум'яні.

Я підвівся, відчинив двері й прислухався. Нічого не почув, та мені й ні до чого було прислухатись. Я знов зачинив двері; Езоп устав зі свого ложа, відчувши мій неспокій. Мені спало на думку наздогнати панну Едварду й попросити в неї моточок шовкових ниток на латання сітки,— не з якоїсь примхи, я міг би розіслати перед нею сітку й показати їй переїдені іржею петлі. Я вже був вийшов за двері, як згадав, що в мене самого є шовкові нитки: вони лежать разом з мухами в коробці, їх навіть більше, ніж мені треба. І я поволі, занепавши духом, знов поплівся до хати, бо в мене самого були шовкові нитки.

І тільки я переступив поріг, як мені назустріч рвонулося чиєсь чуже дихання, ніби я тепер позбувся самоти.

VI

Якийсь чоловік спитав мене, чи я більше не стріляю: він не чув у горах жодного мого пострілу, хоча два дні ловив у бухті рибу. Так, я ні разу не вистрілив, сидів сидьма в хатині, аж поки скінчилась їжа.

Третього дня я пішов на полювання. Ліс ледве-ледве зазеленів, пахли земля й дерева, там і сям з побитого морозом моху виткнувся жаб'ячий часник. У моїй голові кружляли всілякі думки, і я часто сідав посидіти. За три дні я бачив лише одну людину — того рибалку, що зустрів учора. Я думав: може, увечері, як вертатимусь додому, здибаю когось на узліссі, там, де останнього разу стрів лікаря та панну Едварду. Може, вони знов там гуляють, а може й ні. Але чому не йдуть мені з думки ці двоє? Я підстрелив двох білих куріпок і тут же одну з них спік; потім узяв Езопа на швору.

Тим часом я приліг на протряхлій галявці попоїсти. Земля була безмовна, в повітрі чувся тільки якийсь слабенький пошум та коли-не-коли озивався той чи той птах. Я лежав, не зводячи погляду з гілля, що погойдувалось на протязі; вітерець собі віяв — переносив квітковий пилок із гілочки на гілочку й наповнював ним кожну безвинну шпарину. Цілий ліс стояв, мов заворожений. Зелена листяна гусінь метелика-п'ядуна лізе по гілці, не спиняючись, ніби не в змозі відпочити. Вона мало що бачить, хоч і має очі. Часто гусінь випинає тіло дугою і промацує повітря, шукаючи опертя; вона схожа на хвостик зеленої заполочі, що поволі кладе стібок за стібком уздовж гілки. До вечора вона, либонь, і дістанеться туди, куди їй треба.

Яка первозданна тиша! Я підвожуся і йду. Сідаю і знов підводжусь. Зараз близько четвертої; о шостій я піду додому й хтозна, чи стріну кого-небудь. Я маю в запасі дві години, а мені вже робиться якось неспокійно, і я струшую верес та мох зі своєї одежі. Я знаю всі ці місця: дерева й камені стоять там на самоті, як і раніше, листя шарудить у мене під ногами. Одноманітне шарудіння та ці знайомі дерева й камені для мене багато важать, я переповнююся непоясним почуттям удячності,— все до мене прихиляється, єднається зі мною, я все люблю. Підіймаю суху гілочку, й тримаю її в руці, й дивлюся на неї, а сам сиджу й роздумую про своє. Гілочка майже трухла, її миршава кора вражає мене, жаль бере за серце. І коли я зводжусь, щоб іти, то не викидаю гілочки геть, а кладу на землю і якусь хвилю думаю про неї: врешті-решт, перше, ніж попрощатися з нею, я востаннє дивлюся на неї і в моїх очах крутиться сльоза.

А ось п'ята година. Сонце збиває мне з пантелику, я цілий день ішов на захід і, мабуть, випередив на півгодини мої сонячні помітки біля хатини. Все це я беру до уваги, та все одно до шостої лишається година, тож я знов підвожусь і проходжу якийсь шмат дороги. І листя шарудить у мене під ногами. Так збігає ще година.

Внизу під собою я бачу річечку й млиночок, що взимку були закуті в кригу, й зупиняюся; млин працює, його гул пробуджує мене, я, як стою, так і вклякаю на місці. "Спізнився!" — вигукую я. Мене пронизує біль, я вмить розвертаюсь і простую додому, а сам уже знаю, що спізнився. Іду повним ходом, просто біжу; Езоп розуміє, що це неспроста, він рветься з повідка, тягне мене за собою, скавучить і метушиться. Сухе листя розлітається навсібіч. Проте, коли ми спустились на узлісся, то нікого не застали: тихо, як у вусі, і ніде ані душі.

— Тут нікого немає!— скрикую я.

Я не стояв там довго, а пішов, знаджений думками, мимо своєї хатини вділ до Сірілунна: з Езопом, з ягдташем, з мисливською рушницею,— з усім своїм манаттям.

Добродій Мак прийняв мене напрочуд привітно й запросив на вечір до їхнього товариства.

VII

Як на мене, я трохи вмію читати в душах людей, з якими спілкуюсь, а може, й ні. О, коли я в доброму гуморі, то мені здається, ніби я бачу, що робиться на самому дні чужої душі, хоч великого розуму мені бог не дав. Скажімо, сидимо ми — кілька чоловіків, кілька жінок та я — десь у вітальні й мені здається, ніби я знаю, що діється в людських душах і що вони думають про мене. Я помічаю кожен порух їхніх очей; іноді кров шугає їм у лице й змушує їх червоніти; а часом вони вдають, що дивляться в інший бік, а самі крадькома косують на мене. Я сиджу там і все те бачу, і ніхто навіть гадки не має, що кожну душу мені видно наскрізь. Хтозна-скільки років я вважав, що вмію читати в усіх людських душах. А воно, може, й не так...

Цілий вечір я провів у добродія Мака. Я міг би піти відразу, бо мені нецікаво було там сидіти; але ж хіба не пригнали мене сюди всі мої думки? Тож чи міг я отак відразу дати драла? Після вечері ми грали у віст і пили пунш. Я сидів спиною до вітальні, схиливши голову; позад мене сюди-туди снувала Едварда. Лікар поїхав додому.

Добродій Мак показав мені, як у нього обладнанні нові лампи — перші гасові лампи, що з'явились на півночі, прегарні речі на важких свинцевих ніжках; щовечора він їх сам запалював, щоб запобігти всякому лихові. Разів зо два він заводив мову про свого діда-консула: "Мій дідо, консул Мак, дістав оцю защіпку з рук самого Карла Югана," — сказав він, тицьнувши пальцем на свою діамантову оздобу. Добродій Мак показав мені портрет своєї покійної дружини, що висів у суміжній кімнаті: поважна з виду жінка в мережаному чепчику й з поштивою усмішкою. У тій же кімнаті стояла й книжкова шафа, де були навіть давні французькі книжки, які, очевидно, перейшли у спадок: вони мали красиві оправи, тиснені золотом, а на багатьох з них значилися імена власників. Між тими книжками рясніли довідкові видання: добродій Мак був мислячою людиною.

До вісту довелося гукнути двох його прикажчиків; вони грали поволі й невпевнено, зважуючи всі за і проти, однак давали маху. Одному з них помагала Едварда.

Я перевернув келих, відчув своє безталання, скочив на рівні й скрикнув:

— Ой, я перевернув келих!

Едварда приснула й мовила:

— Та ми ж бачимо.

Всі крізь сміх запевняли мене, що це пусте. Мені подали рушника, щоб я обтерся, і ми знов сіли грати. Була вже одинадцята голина.

Якесь дивне невдоволення пройняло мене від Едвардиного сміху; я дивився на неї і мені здалося. Що її обличчя стало невиразне й негарне. Добродій Мак урвав нарешті гру: мовляв, обом прикажчикам пора спати, а тоді оперся на спинку канапи й завів балачку про вивіску, яку він хоче прикріпити на фасаді крамниці з боку пристані, й питався моєї поради. Яким кольором її написати? Від нудьги я бездумно ляпнув: "Чорним," — а добродій Мак одразу згодився.

— Чорним то й чорним, про мене, хай і так. "Склад солі і порожніх діжок" — здоровенними чорними літерами, краще не придумаєш... Едвардо, ти ще не лягаєш?

Едварда підвелася, подала нам обом руку, зронила "добраніч" і пішла. А ми собі сиділи. Балакали про залізницю, яку закінчили торік, про першу телеграфну лінію. Бог його святий знає, коли той телеграф проведуть до нас на північ. Мовчання.

— Розумієте, я й незчувся, як стукнуло сорок шість, а голова й борода посивіли,— сказав добродій Мак.— Охо-хо, я відчуваю, що підтоптався. Ви бачите мене вдень і думаєте, що я молодий; та коли вечоріє і я лишаюся сам, то в мене опускаються руки. Тоді я сиджу тут, у вітальні, й розкладую пасьянси. Вони вдаються, навіть якщо раз-другий схитрувати. Ха-ха!

— Невже вдаються?— спитав я.

— Атож!

Мені здалося, що я читаю по його очах...

Він підвівся, підійшов до вікна й глянув надвір; він дуже сутулився, а на потилиці й на шиї в нього росло волосся. Я й собі підвівся. Він обернувся й рушив мені назустріч — у своїх довгих, гостроносих черевиках, засунувши великі пальці обох рук у кишені камізельки й водячи сюди-туди ліктями, немов крилами; разом з тим він усміхався. Потім ще раз запропонував мені мати в своєму розпорядженні човна й подав руку.

— А втім, мабуть, я вас проведу,— сказав добродій Мак і погасив лампи.— Мені хочеться трохи пройтися, ще ж не пізно.

Ми вийшли.

Він показав дорогу, що вела до ковалевої хати, й сказав:

— Цією! Вона коротша!

— Ні,— заперечив я,— коротша та, що через пристані.

Ми дещо посперечалися, але так і не дійшли згоди. Я був певен своєї правди і не розумів його впертості. Врешті-решт добродій Мак запропонував кожному з нас свою дорогу: хто прийде раніше, нехай жде біля хатини.

Ми розійшлися. Він вмить зник у лісі.

Я йшов звичайною ходою і сподівався бути на місці щонайменше хвилин на п'ять раніше, ніж він. Та коли добувся до хатини, то вже застав там добродія Мака. Він кричав мені:

— А що, бачите? О, я завжди ходжу цією дорогою, бо вона справді коротша!

Я дивився на нього з неабияким подивом: він і не впарився, і по ньому не видно було, щоб біг. Він зараз же попрощався, подякував за цей вечір і подався назад тією самою дорогою, що прийшов.

А я стояв та думав: що за дивина! Я ж начебто мав якесь уявлення про відстані і стоптав ноги на обох тих дорогах! Ти знов хитруєш, чоловіче добрий! Лишень з якої речі?

На моїх очах його спина знов зникла в лісі.

Наступної миті я, скрадливо й швидко, почесав за ним слідом і побачив, що він весь час утирав лице; виходить, тоді він біг. Тепер же ледве переставляв ноги, і я не спускав з нього погляду. Він зупинився біля ковалевого будинку. Я причаївся, аж ось двері відчинилися й добродій Мак зайшов у дім.

Була перша голина ночі,— я бачив це по морю й по траві.

VIII

Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями були ліс і цілковита самота. Господи, я ніколи не звідував більшої самотності, як першого з тих днів. Весна розкошувала, я вже знайшов первоцвіт і деревій, прилетіли зяблик і вівсянка,— я знав усіх птахів. Іноді я виймав з кишені дві старовинні монети й бряжчав ними, щоб урвати самоту. Я думав: от коли б тут з'явилися Дідерік та Іселіна!

Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.

— Побачиш,— мовив я подумки,— вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:

— Стань тут, Дідеріку, гляди ж — пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав'яже шнурок мені на черевику.

А мисливець — то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б'ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола — як мати породила, і я кладу на неї свою руку.

— Зав'яжи мені шнурок!— каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: — О, ти не зав'язуєш мені шнурок, ні, ти не зав'язуєш... не зав'я...

А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. А повітря аж лускає від шепоту.

Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:

— Тепер я мушу тебе покинути.

І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.

А з-за дерева виступає Дідерік і питає:

— Іселіно, що ти робила? Я все бачив.

Вона йому відповідає:

— Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.

— Іселіно, я бачив усе, що ти робила,— повторює він.— Я все бачив.

Тоді лісом розлягається її гучний, веселий сміх і вона, взявши з собою Дідеріка, зникає — радісна й грішна з голови до п'ят. І куди вона піде? До першого-ліпшого парубійка, до якогось мисливця в лісі.

Була північ. Езоп зірвався з прив'язі й полював собі сам. Я чув, як він розгавкався високо в горах і, коли врешті-решт його знайшов, минула перша година. Лісом ішла якась пастушка, поправляючи підв'язку на панчосі, мугикаючи й роззираючись навкруг. А де її худібка? І чого вона никає лісом опівночі? Просто так, знечів'я. Може, чогось схвильована, а може, на радощах, їй видніше. Я подумав: вона чула Езопів гавкіт і знала, що я в лісі.

Коли вона підійшла, я підвівся з землі й тепер побачив, яка вона тендітна й молоденька. Езоп і собі витріщився на неї.

— Звідки ти йдеш?— спитав я її.

— З млина,— відповіла вона.

Та що ж вона глупої ночі робила у млині?

— Невже тобі не страшно так пізно ходити лісом?— спитав я.— Ти ж така тендітна й молоденька.

Вона засміялась і відповіла:

— Я не така й молоденька, мені вже дев'ятнадцять.

Проте їй не могло бути дев'ятнадцять, напевно, років з два прибрехала, а виповнилося їй хіба сімнадцять. Але навіщо вона прибрехала, щоб бути старшою?

— Сядь-но,— мовив я,— та скажи мені, як тебе звати.

І вона зашарілася, сіла біля мене й сказала, що її звуть Генрієта.

Я спитав:

— У тебе є коханий, Генрієто? І чи обіймав він тебе коли-небудь?

— Так,— відповіла вона, зніяковіла й засміялась.

— А скільки разів?

Вона мовчить.

— Скільки разів?— допитуюсь я.

— Двічі,— тихенько сказала вона.

Я пригорнув її до себе й спитав:

— А як він обіймав? Може, отак?

— Отак,— тремтячи, прошепотіла вона.

Була четверта година.

ІХ

Я мав розмову з Едвардою.

— Скоро буде дощ,— сказав я.

— Котра година?— спитала вона.

Я глянув на сонце й відповів:

— Близько п'ятої.

Вона спитала:

— Ви вмієте так точно визначати час по сонцю?

— Так,— відповів я,— умію.

Ми мовчали.

— Ну, а коли сонця немає, то як тоді?

— Тоді я шукаю інші прикмети. Скажімо, морський приплив і відплив, траву, що нишкне у певний час, спів птахів, що змінюється: ті починають співати, а ті вмовкають. А ще я визначаю час по квітах, що надвечір стуляються, по зеленому листю, колір якого то світлішає, то темнішає; до того ж, я просто це відчуваю.

— Он як,— сказала вона.

Я очікував дощу, й ради самої Едварди мені не хотілося її довше затримувати серед дороги; я взявся за кашкет. Зненацька вона спинила мене ще одним запитанням, і я зостався. Зашарівшись, вона спитала, чому я, власне сюди приїхав, навіщо вибираюсь на полювання, чого те та чого се. Чи я стріляв тільки щоб прохарчуватися? Чи я давав Езопові спочити?

Вона почервоніла й засоромилась. Я зрозумів. Що хтось при ній говорив про мене й вона все знає з чужих слів. Я співчував їй, бо вона скидалась на покинуте дитя; раптом я згадав, що в неї немає матері. Через худі руки в неї був якийсь занедбаний вигляд. Так мені здалося.

Атож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось — і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,— тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця...

Коли я спитав її, чи вона все зрозуміла, то вона відповіла:

— Так.

Я заговорив далі, бо вона не зводила з мене свого погляду.

— Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою думаю: а що коли це світ звела судома і він просто в мене на очах розбивається в друзки? І мені... як мені поталанило побачити метеорит! А коли надходить літо, я бачу мало не на кожнім листочку якісь створіннячка, деякі з них безкрилі й нікуди не можуть піти, вони до самої смерті мусять жити на тому листочку, де побачили світ. Уявляєте? Іноді мені трапляється синя муха. Звісно, про все це майже не говорять, хтозна, чи й ви мене розумієте.

— Ні-ні, я вас розумію.

— Так от. Часом я дивлюсь на траву, а може, й трава дивиться на мене, хіба ми знаємо? Я прикипаю очима до звичайнісінької бадилинки, вона ледь помітно тремтить, і мені здається що в цьому щось є. Я сам собі думаю: як тремтить ця бадилинка! А коли я дивлюся на сосну, то навіть якась її гілка змушує мене трішки подумати про неї. Та буває, що серед пустки гір я зустрічаю і людей, буває й так.

Я подивився на неї. Вона, схилившись уперед, ловила кожне моє слово. Я її не впізнавав. Вона з такою уважністю мене слухала, що геть забулася про себе й перетворилася на якусь простачку чи дурепу з обвислою губою.

— Он як,— мовила вона й випросталась.

Замрячило.

— Дощ,— сказав я.

— Ти ба, дощ,— мовила й вона і зараз же пішла.

Я її не проводив, вона сама подалася своєю дорогою, а я побіг до хатини. Через кілька хвилин дощ полив, як з відра. Коли це чую, що хтось мене доганяє, зупиняюсь і бачу Едварду. Вона розчервонілася від натуги й усміхалася.

— Дірява моя голова,— засапано мовила вона.— Ми попливемо на скелі, туди, де в'ялять рибу. Завтра повертається лікар, а чи ви маєте час?

— Завтра? Звичайно. Так. Я маю час.

— Дірява моя голова,— ще раз мовила вона й усміхнулась.

Коли вона йшла, мені в око впали її худі, красиві литки, мокрі аж до колін, і зношені черевики.

Х

Я добре пам'ятаю ще один день. То був день, коли надійшло моє літо. Сонце світило з самої ночі й до ранку висушило мокру землю; повітря після недавнього дощу стало лагідне й чисте.

По обіді я вже був на пристані. Вода лежала рівно, як долоня, з острова, де чоловіки й дівчата поралися біля риби, до нас долітали сміх і гомін. Яке веселе пообіддя!

А хіба ж не веселе? Ми взяли з собою кошики, повні їжі та вина; наш чималий гурт усівся в два човни, молоді жінки вбралися у світлі сукні. Я був страшенно задоволений, мугикав собі під ніс.

У човні мене мучила одна думка: де взялася вся ця молодь? Тут сиділи дочка ленсмана й дочка окружного лікаря, дві гувернантки, пані з садиби священника. Я перед цим ніколи їх не бачив, вони були мені чужі, однак так довірливо позирали на мене, ніби ми хтозна-відколи знайомі. Я трохи промахнувся, бо відвик спілкуватися з людьми, і часто звертався до молодих жінок на "ти", хоч вони на мене не гнівались. Раз у мене вирвалось "люба" чи "моя люба", а мені й це вибачили: вдали, наче я такого не казав.

Добродій Мак своїм звичаєм надягнув сорочку з ненакрохмаленою маніжкою, вчепивши на неї защіпку. Здавалось, настрій у нього був чудовий, і він загукав до гурту з другого човна:

— Гей ви, навіженці! Пильнуйте кошиків з пляшками! Лікарю, ви відповісте мені за пляшки.

— Гаразд,— відповів лікар.

І вже самі ці перегуки морем від човна до човна лунали для мене святково й весело.

На Едварді була вчорашня сукня, так наче вона не мала ніякої іншої чи не схотіла перевдягтися. І черевики взула ті самі. А її руки мені видалися не дуже чистими; зате на голові в неї був новесенький капелюх з пером. Свою перефарбовану піджачину Едварда взяла з собою, щоб було на чому сидіти.

Коли ми сходили на берег, добродій Мак зажадав, щоб я вистрілив з рушниці — двічі з обох цівок; тоді гримнуло: "Браво!" Ми рушили вглиб острова; люди, що в'ялили рибу, привіталися з нами, а добродій Мак перекинувся словом зі своїми робітниками. Зірвали ми маруни та жовтецю й заткнули собі в петлиці; дехто нарвав дзвіночків.

Сила силенна морських птахів з вереском і криком носилися в повітрі та по мілкому після відпливу березі.

Ми розташувалися на галявці, де росла купка чахлих білокорих беріз, розпакували кошики, і добродій Мак відкоркував пляшки. Світлі сукні, блакитні очі, дзенькіт келихів, море, білі вітрила. Ми трохи поспівали.

І щоки зайнялися вогнем.

Через годину мене всього поймають радощі; на мене впливають навіть дрібнички: он на чиємусь капелюшку в'ється вуаль, хтось розпускає коси, хтось від сміху заплющує очі,— все це мене зворушує. О, той день, той день!

— Я чула, пане лейтенанте, що у вас потішна хатинка?

— Так, мов гніздо. Господи, та воно мені над усе! Приходьте коли-небудь до мене в гості, панно; така хатина єдина в світі. А за нею — величезний ліс.

Підходить ще одна й привітно каже:

— Ви не були в нас на півночі раніше?

— Ні,— відповідаю.— Але я вже все знаю, люба пані. Ночами я сам на сам із горами, землею і сонцем. Утім, не хочу бути пишномовним. У вас тут дивовижне літо! Підкрадається вночі, коли все спить, а вранці, мов з-під землі вродиться. Я дивився з вікна і сам його бачив. У мене два віконця.

Підходить третя. Зачаровує мене своїм голосом і рученятами. Я в них усіх просто закохуюсь. Третя каже:

— Може, обміняємось квітами? На щастя.

— Гаразд,— сказав я, простягнувши руку,— обміняймося, буду вдячний вам за це. Ви така вродлива, у вас чарівний голос, слухаю — не наслухаюсь.

Але вона притискає свої дзвіночки до грудей і коротко та ясно каже:

— Що з вами? Я не вас мала на думці.

Вона не мене мала на думці! Як боляче, що я так помилився! Мене потягнуло додому, подалі звідси, в свою хатину, де зі мною гомонить хіба що вітер.

— Вибачте,— кажу я,— даруйте мені.

Решта пань переглянулися й відійшли, щоб не бачити мого приниження.

Цієї миті до нас хтось підбіг, усі бачили, що то Едварда. Вона підійшла просто до мене: щось лепече, кидається мені на шию, міцно обіймає її руками й кілька разів цілує мене в уста. За кожним цілунком вона щось каже, та я не чую що. Я нічого не збагнув, моє серце завмерло, мене вражав тільки її палкий погляд. Коли вона зняла з мене руки, я побачив, як схвильовано дихали її маленькі груденята. Вона — смаглява на виду, струнка, худенька, з блискучими очима — ще перебувала в цілковитому забутті. Всі дивилися на неї. А я вдруге замилувався її чорними бровами, що здіймалися високими дугами на чолі.

Але ж, Боже ти мій, мене поцілували привселюдно!

— Що таке, панно Едвардо?— спитав я, а сам чую, як пульсує моя кров, чує десь у горлі її клекіт, що заважає мені розбірливо говорити.

— Нічого.— відповідає вона.— Просто мені так захотілось. Та й усе.

Я стягаю з голови кашкет, машинально пригладжую чуприну й дивлюсь на Едварду. "Невже усе?" — вертілось на думці.

Та ось із другого краю острова долітає голос добродія Мака: він щось говорить, а що — хтозна; однак я радію, що добродій Мак нічого не бачив і нічого не знав. Хвалити Бога, він тепер на другому краю острова! Мені відлягає від серця, я підхожу до гурту, сміюсь і з вельми вдаваною байдужістю кажу:

— Дозвольте мені перепросити всіх вас за те неподобство, що я оце вчинив. Мене самого бере розпач. Я скористався хвилиною, коли панна Едварда хотіла обмінятися зі мною квіткою, і образив її. Прошу вибачення у неї і у вас. Уявіть себе на моєму місці: живу сам, відвик від жіночого товариства; до того ж сьогодні я випив вина, а я і до вина не звик. Будьте до мене поблажливі.

Я сміявся і вдавав, що мене зовсім не обходять такі дурниці, які варто викинути з голови, та в душі мені було не до жартів. Мої слова ніяк не вплинули на Едварду, вона не збиралась щось приховувати й згладжувати враження від свого нерозважливого вчинку; навпаки, вона сіла поруч і пасла мене очима. Інколи вона зі мною забалакувала. А згодом, коли ми бавилися в молодого і молоду, вона на повен голос сказала:

— Я вибираю лейтенанта Ґлана. Ні за ким іншим я не бігатиму.

— А хай йому біс! Замовкніть, ви що?— зашепотів я і тупнув ногою.

Її обличчя перебіг якийсь подив, вона зморщила носа, як від болю, і зніяковіло всміхнулась. Я був настільки вражений, що не мав сили опиратися цьому сиротливому виразу її очей і всій її худенькій поставі. Я спалахнув до неї коханням і взяв її довгу, тоненьку руку в свою.

— Іншим разом!— сказав я.— не тепер. Ми ж завтра побачимось.

ХІ

Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму кутку й заходився гарчати; саме тоді мені снилось полювання, тож це гарчання вписувалося в мій сон і я не прокинувся. Коли вдосвіта я вийшов з хати, то помітив на траві сліди від двох людських ніг: хтось тут був, спершу підходив до одного вікна, тоді до другого. Сліди губилися внизу на дорозі.

Вона йшла мені назустріч — щоки пашать, обличчя аж сяє.

— Ви ждали?— спитала вона.— Я так боялася, що ждатимете.

Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.

— Ви гарно спали?— спитав я, бо не знав, що казати.

— Ні, я зовсім не спала,— відповіла вона.

І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.

— Хтось був під моєю хатиною вночі,— сказав я.— Вранці я бачив у траві сліди.

Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:

— Може, то ви приходили?

— Атож,— відповіла вона й притулилась до мене.— То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.

ХІІ

Кожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір'їн, то розкажу про них трохи згодом.

Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.

— Добридень!— гукала вона завжди перша, а я відповідав:

— Добридень!

— Ти сьогодні веселий, співаєш,— каже вона, а очі її іскряться.

— Так, веселий,— відповідаю я.— Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.

І то була чиста правда — вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.

Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.

— Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?— питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра...

— Що не до добра?— питаю я.

— Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.

— О, й зі мною так само,— відповідаю я,— і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.

Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.

— О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,— каже вона.

Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.

Потім ми пішли дорогою далі. "Чи не розгнівив її мій жарт?" — спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:

— Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов'язала мені її. Увечері я сказав тій пані: "Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть". "Ні,— відповідає вона,— віддайте зараз, я збережу її такою, як вона є, цілком такою, як ви носили". І я віддав їй хустку. Через три роки я знов зустрів ту молоду пані. "А хустка?!" — спитав я. Вона показала. Хустка була загорнена в папір і досі не випрана, я бачив її на власні очі.

Едварда крадькома глянула на мене.

— Он як? А що було далі?

— Нічого,— сказав я.— Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.

Мовчання.

— А де тепер та пані?

— За кордоном.

Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:

— Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.

Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.

— Дякую тобі, Едвардо,— сказав я. А тоді додав від щирого серця: — Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.

— То нічого,— відповіла вона.— Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби... Я так тебе кохаю!

Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.

Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу — подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.

ХІІІ

Літні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.

Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п'ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це — шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.

Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.— я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.

А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них — розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.

Легка хода, чийсь подих, повне радості "добрий вечір".

Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.

— Добрий вечір, Едвардо!— кажу я ще раз, висн

1 2 3 4

Інші твори цього автора: