івчина закохалася в нього, допомогла йому залізти в пастку. А ще ж був "Спектр". Це вирішило справу — примітивна жадоба здобути апарат.
— Ми були зацікавлені,— погодився Бонд.
— Отак і почалась операція. А її керівник — ото почвара! Вона вбила більше людей за будь-кого іншого в цілому світі. Або організувала їхнє вбивство. Так, це жінка, її прізвище Клебб, Роза Клебб. Це — справжня свиня в подобі жінки. Та вона, певне, володіє всіма фокусами свого діла.
Роза Клебб. Отже, на вершині СМЕРШу жінка? Якщо йому судилося вижити, він неодмінно займеться нею. Пальці правої руки Бонда повільно стислися.
— Це вона знайшла дівчину. — Рівний голос із кутка бубонів собі далі. — Підготувала її до роботи. До речі, як вона в ліжку? Нічогенька?
Ні! Бонд відмовлявся в це вірити. Першу ніч ще можна було підготувати. Але те, що сталося потім... Ні, далі все було справжнім. Він ризикнув знизати плечима. Це був перебільшений порух, аби супротивник звик до його рухів.
— Та дарма. Я сам такими речами не цікавлюся. Вони зробили гарні картинки, коли ви забавлялися вдвох. — Неш поляскав по кишені свого піджака. — Ціла бобіна шістнадцятиміліметрової кінострічки лежатиме в її сумочці. В газетках це матиме привабливий вигляд. — Неш грубувато розсміявся. — Вони, звісно, виберуть найсоковитіші шматочки.
Зміна кімнат у готелі. Номер для молодят. Велике дзеркало біля ліжка. Як усе збігається! Бонд відчув, як спітніли його руки. Він витер їх об штани.
— Спокійно, приятелю. Ти ледь не дістав те, на що заслуговуєш. Я ж сказав тобі не ворушитися. Пригадуєш?
Бонд поклав руки на книжку, що лежала в нього на колінах. Якою мірою він зможе й надалі робити отакі маленькі рухи?
— Розповідайте далі,— заохотив він Неша. — Чи знала дівчина про те, що її знімають? Чи знала вона про цей план?
— Звісно, про картинки вона не знала. — Неш пирснув. — Роза їй не довіряла анінастілечки. Надто емоційна. Та про цей бік справи мені відомо не так багато. Ми всі працюємо по своїх відділах. До сьогодні я її взагалі не бачив. Знаю тільки те, що випадково почув. Так, дівчина знала, що працює на СМЕРШ. їй сказали, що вона мусить дістатися до Лондона і там трохи пошпигувати.
Цілковитий ідіот, подумки вилаяв себе Бонд. Якого біса він не розпитав у неї про СМЕРШ? Мабуть, її так налякали, що вона боялася навіть вимовити цю назву. Подумала, що він її десь замкне чи щось у цьому роді. Вона раз у раз повторювала, що все розповість йому, як тільки потрапить до Англії, що він має їй вірити й нічого не боятися. Вірити? Коли сама вона не мала найменшого уявлення, що з нею діється. Атож. Бідолашна дитина, її обдурили точнісінько так само, як і його. Вистачило б і одного натяку, аби, скажімо, врятувати життя Керімові.
— А отой ваш турок... Його треба було позбутися. Довелося трохи поворушитись. Твердий горішок! Гадаю, вибух у нашому центрі в Стамбулі — діло рук його банди. Це викличе деяку паніку.
— Дуже погано.
— Мене це не обходить, приятелю. Моя ділянка роботи — зовсім легка. — Неш кинув швидкий погляд на годинник. — Десь за двадцять хвилин ми ввійдемо в Сімплонський тунель. Вони хочуть, щоб це було зроблено саме там. Так виглядатиме драматичніше для газет. Одна куля — тобі. Як тільки в'їдемо до тунелю. Тільки одна. В самісіньке серце. Гуркіт у тунелі допоможе на той випадок, якщо ти не схочеш померти тихо. Заглушить крик і таке інше. Потім одна куля в потилицю — їй. З твого пістолета. І вона піде у вікно. А потім ще одна — тобі, з твого ж таки пістолета. Твої пальці, зрозуміло, триматимуть зброю за руків'я. На твоїй сорочці буде багато слідів пороху. Самогубство. Ось як воно здаватиметься на перший погляд. Але в твоєму серці буде дві кулі. Це з'ясується згодом. Ще більша таємниця! І знову пошуки в Сімплоні. Хто був той чоловік з білявим волоссям? Вони знайдуть у сумочці фільм, а в твоїй кишені буде довгий любовний лист від неї. Трохи загрозливий. Це добрячий лист. Його написали в СМЕРШі. У ньому йдеться про те, що вона погрожувала тобі передати той фільм до газет, якщо ти відмовишся одружитися з нею. Мовляв, ти ж обіцяв одружитися, якщо вона викраде "Спектр"... — Неш помовчав, тоді неквапом повів далі. — А насправді "Спектр" це — міна. Коли ваші дешифрувальники почнуть з ним копирсатися, апарат вибухне і відправить їх на небеса. Непоганий додатковий дивіденд! —Неш похмуро всміхнувся. —У тому листі говориться ще таке: все, що вона могла запропонувати тобі, це апарат і її тіло, а також про те, що ти з нею робив. Смажений епізод! Згоден? Уявляєш собі, як це розпишуть у газетах? Лівій пресі тихенько підкажуть, де зустрічати цей поїзд. Всі передумови для сенсації: "Східний експрес", вродлива російська шпигунка, вбита вСімплонсько-му тунелі, брудні картинки, секретний шифрувальний апарат і симпатичний британський шпигун, який вбиває її і кінчає самогубством сам через те, що його кар'єра зазнала краху. Секс, шпигуни, розкішний поїзд, містер і місіс Сомерсет! Приятелю, цього вистачить на довгі місяці! Балачки навколо справи Хохлова припиняться самі по собі. А який удар у самісіньке око дістане славетна Британська таємна служба! Крах їхнього найкращого агента, знаменитого Джеймса Бонда. Які страхіття! Потім — вибух шифрувального апарата. Уявляєш собі, що думатиме про тебе твій шеф? А громадськість? Уряд? Американці? Оце тобі безпека! Ніяких атомних секретів від янкі. — Неш зупинивсь і дав час усьому сказаному осісти на дно, а потім не без пихи додав: — Приятелю, це буде скандал століття!
Атож, подумав Бонд. Атож. Він, звісно, має рацію. Французькі газети влаштують йому такі урочисті проводи, що їм не буде зупину. Вони не замислюватимуться над тим, як далеко можна зайти з картинками. Такої преси, яка б відмовилась скористатися подібним матеріалом, просто не існує. А "Спектр"? Чи вистачить у людей М. або в Deuxieme глузду припустити, що там закладено міну-пастку? Скільки може загинути найкращих шифрувальників Заходу? Боже, з цієї халепи треба вибиратися. Але як?
Корінець Нешевої "Війни та миру" поціляв йому в серце. Гаразд, треба спокійно поміркувати. Коли поїзд входитиме в тунель, пролунає гудок, а одночасно з ним почується глухе клацання і вилетить куля. Бондові очі вдивлялися в фіолетовий присмерк, немов вимірюючи глибину тіні в кутку під дашком верхньої полиці і точно утримуючи в пам'яті положення "дипломата" на підлозі. Що робитиме Неш після пострілу?
— Відколи я погодився, щоб ви приєдналися до нас у Трієсті, ви повели доволі ризиковану гру,— зауважив Бонд. — До речі, яким чином ви дізналися пароль?
— Здається, приятелю, ти не вловлюєш картини,— терпляче пояснював Неш. — СМЕРШ — організація досконала з усіх поглядів. Нічого кращого в світі не існує. Нам відомий кожний ваш пароль. Якби тільки хтось у вашій конторі замислився над такими випадками, він мав би помітити загальний малюнок, який накреслює моя фірма, і тоді б ви усвідомили, що кожного січня втрачаєте одного із своїх хлопчиків — десь у Токіо, чи в Тімбукту, чи деінде. СМЕРШ хапає його і вичавлює з нього пароль, а заразом і все інше, що йому відоме. Пароль повідомляють закордонним центрам. Це так само просто, як здати колоду карт. Отак воно, приятелю.
Бонд уп'явся нігтями в свої долоні.
— Що ж до Трієста, приятелю, то я сів на поїзд не там, а їхав разом з тобою вже давно, тільки в іншому вагоні. А в Трієсті вийшов і почалапав собі платформою. Бачиш, приятелю, ми чекали на тебе в Белграді. Знали, що ти зателефонуєш своєму шефові, або в посольство, або комусь іншому. Прослуховували ті югославські телефони цілими тижнями. Шкода тільки, що не розшифрували оте закодоване слово, яке він передав Стамбулу. Можна було б запобігти кривавому фейєрверку чи якимсь іншим чином урятувати наших хлопців. Та головна мішень — це ти, приятелю, і ми, звісно, таки пошили тебе в дурні. Ти втрапив у смертельний зашморг від тієї хвилини, як тільки зійшов з літака в Туреччині. Залишалося єдине питання: коли його затягти. — Неш кинув швидкий погляд на свій годинник. Його ошкірені зуби фіолетове зблиснули кольором. — Тепер уже не довго, приятелю. До страти залишилось п'ятнадцять хвилин.
Бонд подумав: те, що СМЕРШ добре організований, було відомим фактом, але така ефективність — чистий сюрприз. Це життєво важлива інформація, яку він повинен передати в Лондон за будь-яких обставин. ПОВИНЕН! Мозок Бонда кружляв навколо деталей його химерного плану — жалюгідної і відчайдушної спроби перейти на той берег тонюсінькою кригою.
— Виходить, СМЕРШ непогано все передбачив,— неохоче визнав Бонд. — Мабуть, це завдало чимало клопоту. От тільки одна обставина... — Бонд зумисне дав кінцю фрази повиснути в повітрі.
— Що саме, приятелю? — Неш, що вже обмірковував свій звіт, насторожився.
Поїзд почав уповільнювати швидкість. Домодоссола. Італійський кордон. Отже, митниця? Та надія зблиснула і згасла — адже прямі спальні вагони не перевірятимуть до самої Франції, але навіть там пасажирів таких вагонів не дуже турбують. Ці експреси мчать просто через Швейцарію. Митницю на станціях проходять лише ті пасажири, які виходять у Брігу чи Лозанні.
— Ну, кажи, приятелю. — Неш начебто проковтнув гачок.
— Без сигарети не скажу.
— О'кей. Можеш закурити. Та якщо ти зробиш рух, який мені не сподобається, одразу ж будеш мертвий.
Правою рукою Бонд обережно сягнув кишені на стегні і витяг звідти портсигар, зроблений з гарматної бронзи, відкрив його і взяв сигарету. Так само неквапом видобув із кишені штанів запальничку, припалив сигарету і поклав запальничку назад. Портсигар він залишив у себе на колінах поруч з книжкою. Ліву руку Бонд обережно поклав на книжку і портсигар, ніби утримуючи їх, щоб вони не сповзли з колін. Він пахкав сигаретою і думав: якби ж то в нього зараз була спеціальна сигарета-сюрприз із вмонтованим у середину спалахом магнію чи якоюсь іншою вибуховою начинкою, щоб пожбурити її в обличчя супротивникові! Якби тільки його служба займалася такими іграшками! Але принаймні він досяг своєї мети і його при цьому не застрелили. Це вже добре для початку.
— Бачте... — Бонд виписав сигаретою коло в повітрі, щоб відвернути увагу Неша на той час, поки лівою рукою він засовував плаский портсигар між сторінок книги. — Бачте, все нібито має непоганий вигляд, але що буде з вами? Що ви робитимете після того, як поїзд виїде із Сімплона? Адже провідник знає, що ви подорожуєте разом з нами. За вами миттю кинеться поліція.
— Он ти про що... — Голос Неша знову став знуджений. — Та вам ніколи не піднятися до рівня, на якому продумують свої акції росіяни. Я зійду в Діжоні і візьму машину до Парижа. А там мої сліди зникнуть. Чутки про "третю особу" не завдадуть цій історії ніякої шкоди. В будь-якому разі про мене згадають, коли виколупають із тебе другу кулю і не знайдуть другого пістолета. Та їм мене не спіймати, бо це станеться значно пізніше. Завтра опівдні у мене побачення в кімнаті номер двісті чотири в готелі "Рітц". Там я складу звіт Розі. Вона сподівається здобути за цю операцію славу, і то неабияку. Потім я перевтілюся в її шофера, і ми поїдемо до Берліна. Отак воно, приятелю. — У рівному голосі Неша раптом забриніло збудження. — Гадаю, у неї в сумці може лежати для мене навіть орден Леніна. Ласий шматок, як кажуть росіяни.
Поїзд рушив. Бонд напружився. Все мало статися через кілька хвилин. Яка ганебна смерть! Він має померти через власну дурість, сліпу фатд^ьну глупоту, і не лише він, а й Тетяна. Господи! Скільки він мав нагод уникнути такого кінця! Безліч. Та зарозумілість, азартна цікавість і чотири дні кохання захопили його і понесли за течією, як і планував ворог. І це було найогидніше в усій справі — тріумф СМЕРШу, супротивника, якому він поклявся завдати поразки, хоч де б його зустрів. "Ми зробимо оце, ми вчинимо отак. Товариші, з таким пихатим дурнем, як Бонд, це буде зовсім не важко. Спостерігайте, як він ковтає принаду. Це треба бачити. Кажу ж вам, він — дурень. Усі англійці — дурні". А ще й Тетяна. Принада. Дорога принада, кохана. Бонд пригадав їхню першу ніч. Чорні панчохи і оксамитову стрічку на шиї. І весь цей час СМЕРШ стежив за тим, як він робить необачні кроки точно за спланованим ними сценарієм, як сам допомагає розростанню брудної плями на його репутації і тому, щоб ця пляма збільшувалася навіть після його смерті, лягла на М., який відрядив його до Стамбула, на всю таємну службу, яка пишалася магією його імені. Боже, в яку страшну халепу він вскочив!
Якби тільки... якби тільки його мізерна зачіпка за життя змогла спрацювати!..
Десь попереду гуркіт поїзда поступово переростав у глибоке гудіння. Ще кілька секунд. Ще кілька метрів. Овальна пащека між білими сторінками, здавалося, роззявлялася щомить ширше. За секунду темний тунель зітре місячне сяйво зщі сторінок книжки і блакитний язик вислизне по його душу.
— Солодкі мрії. Ти, англійське падло!
Гуркіт перетворювався на суцільне ревіння. Корінець книжки розквітнув полум'ям. Куля, спрямована в серце Бондові, подолала свої два німотні кроки. Бонд заточився вперед, зсунувся на підлогу і розпростерся на підлозі під похоронним фіолетовим світлом.
Розділ 27 ДЕСЯТЬ ПІНТ КРОВІ
Усе залежало від точності супротивника. Неш обіцяв кулю в самісіньке серце. Бонд побудував свій ризикований розрахунок на тому, що Неш справді такий несхибний стрілець, як він хвалився. І він це довів.
Бонд лежав, як лежать тільки мертві. Він пригадував ті випадки, коли йому випадало бути свідком смерті. Йому треба було лежати подібно до розбитої ляльки, зумисне розкидавши навсібіч руки і ноги. Він спробував розібратися у своїх відчуттях. Ребра йому пекло в тому місці, до якого він притиснув книжку. Певне, куля пробила частину книжки, пройшла крізь портсигар і застрягла в решті сторінок. Він відчував поблизу серця гарячий свинець, ніби його щойно розплавили на ребрах. А ще — гострий біль у голові, якою він сильно забився об дерев'яне ребро диванчика, і лише фіолетовий полиск на збитих носаках черевиків навпроти його носа засвідчував його присутність серед живих.
Подібно до археолога, який вивчає викопний кістяк, Бонд уважно досліджував ним же заплановану руїну свого тіла, положення незграбно витягтої ноги, кут напівзігнутого коліна, яке в разі потреби прислужиться йому додатковим важелем. Права рука, що здавалося, прикривала пробите серце, була за кілька дюймів від "дипломата", в боковині якого містилися метальні ножі з гострими двосічними лезами (а він ще кепкував з відділу "Кью", коли йому показували, де слід натиснути, або швидко видобути зброю). Його ліва рука, відкинута в жесті капітуляції перед смертю, лежала на підлозі таким чином, щоб допомогти йому швидко підхопитись на рівні.
Десь над ним прозвучало протягле печерне позіхання. Коричневі носаки змінили свою позицію. Бонд бачив, як зігнулися шкіряні черевики, коли Неш підводився. Ще мить — і він з пістолетом Бонда у правій руці полізе на верхню полицю й розкидає густу завісу волосся, щоб дістатися потилиці дівчини, куди він притулить дуло "беретти". Потім натисне гачок — і гуркіт поїзда поглине приглушений звук пострілу.
Лишалися лічені секунди, і Бонд гарячкове пригадував свої знання з елементарної анатомії. Де саме в нижній частині тіла розміщуються смертельно вразливі місця? Де пролягають головні артерії? Так, стегнова артерія — внизу, всередині стегна. Зовнішня клубова артерія, або як її там називають, проходить крізь пахові зв'язки. Якщо він не поцілить жодної з них, його шанси дорівнюватимуть нулю. У Бонда не було ілюзій щодо можливого наслідку двобою з тим страшним типом. Перший же відчайдушний удар ножем мав стати вирішальним.
Коричневі носаки рушили вперед. Що робить його ворог? Згори не долинав жоден звук. Чулося тільки глухе ритмічне постукування коліс на рейках, якими довгий поїзд проривався крізь Сімплонський тунель. Затишно порипувало дерево і подзеленькували склянки. На сотні ярдів обабіч цієї маленької камери смертників спали або лежали без сну люди, снуючи думки про своє життя, про любовні пригоди, укладаючи свої маленькі плани, гадаючи, хто їх зустрічатиме на ліонському вокзалі. І водночас крізь ту саму чорну діру, позаду того самого дизеля, тими самими рейками поруч з ними подорожувала смерть.
Ось уже на підлозі залишився тільки один черевик, а другий піднявся вгору. Над головою Бонда утворилася вразлива для нападу арка ніг. М'язи Бонда взялися кільцями, як у змії. Його права рука блискавично лягла на важкі стібки на обшивці "дипломата", натисла потаємну кнопку і, відчувши дотик вузького руків'я, плавно витягла лезо ножа. Тим часом Нешева нога зігнулася, взявши на себе всю вагу тіла. І водночас, пружно сконцентрувавши всі свої м'язи, напнувши всі сухожилля, Бонд, міцно стискаючи в руці ножа, щоб він не зісковзнув од удару в кістку, одним несамовитим порухом підскочив з підлоги і...
Зблиснув ніж. Кулак з довгим сталевим пальцем, рука і плече Бонда — усі разом щосили завдали удару, подібного до того, як це буває у фехтуванні, коли роблять випад знизу вгору. Суглобами пальців Бонд відчув м'яку фланель, але й далі утримував ніж у тілі ворога, застромляючи його все глибше. Купе виповнив жахливий виючий крик, і "беретта" впала на підлогу. Неш зробив конвульсивний звивистий рух і гепнувся додолу, вивертаючи ніж з руки Бонда. Той чекав на це падіння і ступив крок у напрямі вікна, та все ж рука пораненого звіра впіймала його і з глухим стуком пожбурила на диванчик. Бонд спромігся скинути з себе ту руку, але перед ним звелося з підлоги моторошне обличчя, з очима, що виблискували фіолетовим блиском, та ошкіреними фіолетовими зубами. В уповільненій агонії це чудисько навпомацки простягало до нього дві велетенські руки. Напівлежачи на диванчику, Бонд чимдуж затопив ногою в те обличчя. Він відчув, що влучив, та його ногу миттю щось схопило, вивернуло і потягло вниз. Бонд безпорадно шкрябав пальцями диванну обшивку, намагаючись зачепитися за щось, та його міцно тримали за литку, а нігті дедалі глибше впиналися йому в шкіру. Аж тут його тіло скрутили і пожбурили на підлогу і ось-ось у шию йому вчепляться гострі зуби ворога. Бонд чимдуж відбивався вільною ногою, але це не допомагало. Він невідворотно наближався до загину.
Раптом Бондові пальці намацали на диванчику якийсь предмет. Книжка! Як вона працює? Де її верхній кінець? Кого вона застрелить — Неша чи його? Останнім зусиллям Бонд націлив книжку у велике, лискуче від поту обличчя і натиснув на основу корінця.
Клац! Бонд відчув відбій. Клац-клац-клац! Тепер йому стало гаряче під пальцями. Ворожі руки на його колінах нараз послабли, оскаженіле обличчя відкинулось назад, і з горла в Неша вихопився жахливий булькітливий звук, а тоді його тіло з гуркотом посунуло вперед і вниз, і голова жорстко вдарилась об дерев'яне ребро диванчика.
Бонд лежав і важко відсапувався крізь зчеплені зуби. Очі його були втуплені у фіолетовий світильник над дверима. Спостерігаючи, як петелька вольфрамової нитки то меншає, то збільшується, він подумав, що динамо під їхнім вагоном має бути несправне. Він примружив очі, щоб зосередитись на світлі нічника, але це йому не вдалося, бо з чола на вії рясно збігав піт. Та він лежав г^тторушно, не роблячи жодної спроби витерти солоні краплини, що роз'їдали очі. Ритмічний галоп поїзда загучав глухіше. "Східний експрес" виплив з темряви у місячне світло і сповільнив швидкість. Бонд помалу підвівся й підняв жалюзі. За вікном тяглися довгі коробки складів, а на рейках запасних колій висявало світло. Добре, ясне світло. Світло Швейцарії.
Поїзд плавно загальмував до повної зупинки.
Серед дзвінкої тиші, що запала по тому, з підлоги долинув якийсь невиразний звук. Бонд подумав, що не докінчив діла, і хутко нахилився, про всяк випадок тримаючи книжку напоготові. Ніякого руху. Бонд намацав яремну вену і не відчув биття пульсу. Неш був геть мертвий, і труп уже заклякав.
Бонд відкинувся на сидінні, чекаючи, коли поїзд рушить знову. Попереду було багато роботи. Перед тим, як зайнятися Тетяною, слід було прибрати в купе.
Сіпнувшись, довгий експрес зрушив з місця. Скоро почнеться слалом біля підгір'їв Альп. Колеса вже вистукували в новому, прискореному ритмі, ніби радіючи, що тунель залишився позаду.
Бонд підвівся, переступив через розкинуті ноги мертвого супротивника і ввімкнув верхнє світло. Яка картина! Купе нагадувало різницю. Він намагався пригадати, скільки крові вміщує тіло людини. Десять пінт? І вся вона вилилася назовні. Головне — не дати їй витікти в коридор! Бонд стягнув простирадла з нижнього диванчика і взявся до роботи.
Нарешті діло зроблено: стінки й підлогу витерто, мертве тіло накрито, валізи підготовлено до втечі в Діжоні. Бонд за одним духом випив цілу карафку води.
Потім підійшов до Тетяни і м'яко торкнувся прикритого хутром плеча. Жодної відповіді. Чи не Збрехав той нелюд? Може, він отруїв її? Бонд обійняв Тетяну за шию. Вона була тепла. Тоді він міцно потяг її за мочку вуха. Дівчина мляво поворушилась і застогнала. Він знов і знов смикав її за вухо. Нарешті приглушений голос мовив: "Не треба".
Бонд усміхнувся і трусонув її охляле тіло. Він трусив її доти, аж доки Тетяна повернулася лицем і в нього безтямно втупилося двійко блакитних очей.
— Що сталося? — Голос у неї був сонний і сердитий.
Бонд не відступався: він шепотів, співав і лаявся, навіть грубо шарпав її за плече. Нарешті вона сіла і відчужено поглянула на нього. Бонд потяг її за ноги, і вони звисли з полиці. В такий же спосіб він стягнув її на руках униз.
Дівчина мала жахливий вигляд — викривлений рот, закочені догори чи то п'яні, чи то сонні очі, неохайні пасма скуйовдженого волосся. Бонд узявся до неї з вологим рушником і гребінцем.
Потім була зупинка в Лозанні, а через годину — французький кордон у Валлорбі. Про всяк випадок Бонд вийшов у коридор, але митники і прикордонник поминули його і зайшли до провідницького купе. Там вони затримались на п'ять таємничих хвилин і після цього подалися собі далі по вагонах.
Бонд повернувся до купе. Тетяна знову заснула. Годинник Неша, що був тепер на його зап'ястку, показував чотири тридцять. До Діжона залишалася година, і час було братися до роботи.
Нарешті Тетяна широко розплющила очі. її зіниці вже не розбігалися, як перед тим.
— Облиш, Джеймсе... — І вона знову заплющила очі.
Бонд витер піт з чола. Одну по одній він відніс валізи в кінець коридора і поставив їх проти виходу. Потім пішов до провідника і сказав йому, що мадам ш' дуже добре себе почуває і через те вони змушені зійти в Діжоні. Свої слова він підкріпив щедрими чайовими.
— Не завдавайте собі клопоту,— зупинив Бонд провідника. — Я вже виніс багаж, щоб не турбувати мадам. Мій приятель, отой білявий чоловік, він лікар, просидів з нами всю ніч і тепер спить на моїй полиці. Бідолаха геть знесилів, тож буде дуже люб'язно з вашого боку розбудити його за десять хвилин перед прибуттям у Париж.
— Certainement, monsieur'. — Провідник давно не діставав таких грошей — від тих добрих часів, коли експресом подорожували мільйонери. Він повернув Бондові паспорт і квитки. Поїзд почав сповільнювати швидкість. — Voila quo nous у sommes2.
Бонд повернувся до купе. Він волоком поставив Тетяну на ноги, вивів у коридор і зачинив двері, за якими лишилася безформна біла купа смерті.
Нарешті вони зійшли з приступок і стали на тверду, прекрасну, нерухому платформу. Носій у синій блузі взяв їхній багаж. Сонце тільки-но сходило. Пасажири додивлялись останні сни, і лише кілька подорожніх, що тулилися на твердих лавах третього класу, бачили, як молодий чоловік допомагав молодій жінці подолати шлях від закіптюженого вагона з романтичною назвою на борту до сірих дверей з написом "Sortie".
Розділ 28 LA TRICOTEUSE
Таксі під'їхало до входу в готель "Рітц" з вулиці Камбон. Годинник Неша показував одинадцять сорок п'ять. Бонд мав бути абсолютно точним. Він знав:
якщо російський шпигун прибував на зустріч на кілька хвилин раніше або пізніше від призначеного часу, зустріч автоматично відмінялась. Він розплатився з таксистом і ввійшов крізь двері зліва, що вели до бару.
Бонд замовив подвійний мартіні з горілкою і наполовину вихилив його. У нього був чудовий настрій і гарне самопочуття. Чотири попередні дні, а надто останню ніч, було стерто з календаря. Всі свої обов'язки він виконав і тепер міг дозволити собі шукати власних пригод. Дівчина оклигувала в посольстві, а вагітний вибухівкою "Спектр" потрапив до рук спеціальної групи на розміновування. Бонд переговорив зі своїм давнім другом Рене Матісом, який тепер очолював Deuxieme, і консьєржу в готелі "Рітц" було наказано дати Бондові службового ключа без жодних запитань.
— Будьте певні, cher' Джеймсе. — Рене не приховував свого задоволення з того, що давній Друг прилучає його до une affaire noire2. — Я розв'яжу всі ваші проблеми, а свою історію ви можете розповісти й згодом. Сьогодні ж о дванадцятій п'ятнадцять два працівники пральні внесуть до номера двісті чотири великий кіш для білизни. Я супроводжуватиму їх як водій автофургона. Ми повантажимо той кіш і відвеземо його в Орлі, де почекаємо англійську військову "канберу", що має прибути о другій годині, і передамо його на борт літака. Що ж, нехай бруднсі білизна експортується з Франції до Англії.
Начальник станції "ф" уже зв'язався з М., передав йому короткий письмовий звіт Бонда й попросив прислати до Парижа "канберу". З якою метою? Про це він не мав і найменшого уявлення. Бонд з'явився до посольства, щоб організувати доставку дівчини і "Спектра", добре поснідав і пішов, сказавши, що повернеться після ленчу.
Позирнувши на годинник, Бонд допив свій мартіні й розплатився. Тоді вийшов з бару і піднявся сходами до конторки консьєржа. Той пильно поглянув на нього і мовчки передав ключа. Бонд піднявся ліфтом на третій поверх і безгучно пішов коридором, дивлячись на номери.
Двісті четвертий. Він засунув праву руку під піджак і намацав кобуру з "береттою", пристебнуту до спеціальної тасьми на поясі. Тепло від металевого глушителя приємно зігрівало живіт. Лівою рукою Бонд постукав у двері.
— Заходьте,— відповів тремтливий голос, який, певне, належав літній жінці.
Він натиснув на дверну ручку. Вона не подалася. Тоді він вийняв ключа, відімкнув замок і, штовхнувши двері одним порухом, увійшов до кімнати. Це була типова для готелю "Рітц" вітальня — винятково елегантна, з дорогими меблями в стилі ампір, білими стінами й білими в червоні троянди завісами та чохлами на кріслах. Килим, що вкривав підлогу від стіни до стіни, був кольору червоного вина. Посеред озерця сонячного сяйва біля великого письмового столу в низькому кріслі з бильцями сиділа літня жінка і щось в'язала на спицях, її очі з-за блідо-голубих, злегка затемнених біфокальних окулярів досліджували Бонда з чемною допитливістю, проте дзенькіт сталевих спиць не вщухав.
— Oui, monsieur?'1 — Голос у жінки був низький і хрипкий. Густо напудрене брезкле обличчя під білявим волоссям виражало лише ввічливий інтерес.
Рука Бонда, що лежала під піджаком на руків'ї пістолета, напнулася, як сталева пружина. Примруживши очі, він оглянув кімнату і повернувся до тієї невеличкої бабусі в кріслі. Може, він помилився кімнатою? Може, йому слід вибачитись і забратися геть? Чи могла така жінка працювати в СМЕРШі? Вона мала вигляд багатої поважної вдови, яких чимало в "Рітці", де вони скрашують свою самотність нудним в'язанням. Це був класичний тип жінки, яка має постійний стіл у затишному кутку ресторану й улюбленого офіціанта, яка куняє в кріслі після ленчу й по яку надвечір заїжджає елегантний лімузин з білими ободами на колесах і везе її до чайної на вулиці де Беррі, де вона зустрічається з такими ж багатими старими каргами у старомодних чорних сукнях, оздоблених біля горла і зап'ястків фламандським мереживом і тоненькими золотими ланцюжками, що звисають над безформними персами і утримують складані лорнети, а ноги їхні взуті у м'якенькі чорні чобітки на ґудзиках. Ні, це не могла бути Клебб! Мабуть, не той номер кімнати. Бонд відчув власний піт під пахвами, але свою роль мусив зіграти до кінця.
— Мене звуть Бонд. Джеймс Бонд.
— А я, мосьє, графиня Меттерстайн. Чим можу бути корисна? — її французьку навряд чи можна було назвати бездоганною. Так говорять швейцарські німкені. Спиці ані на мить не припиняли свого невтомного мигтіння.
— На жаль, капітан Неш зазнав катастрофи. Сьогодні він не прийде. Замість нього прийшов я.
Чи звузилися бодай на мить її очі за блідо-голубими скельцями окулярів?
— Я не мала честі бути знайомою з капітаном, мосьє. Так само як і з вами. Будь ласка, сідайте і розкажіть про вашу справу. — Жінка ледь нахилила голову в бік стільця з високою спинкою, що стояв поруч письмового столу.
їй не можна було закинути брак добрих манер. Граційність рухів її шиї була класичною. Бонд перейшов кімнату і сів за два кроки від жінки. На порожньому столі стояв високий старомодний телефон з трубкою на гачку, а на відстані простягнутої руки була кнопка дзвоника із слонової кістки. Чорний рот телефонної трубки ввічливо позіхав Бондові в обличчя.
Бонд безцеремонне досліджував очима жінку. Під густим шаром пудри ховалося потворне обличчя бридкої баби, а голова під шорстким білявим волоссям нагадувала формою головку сиру. Світло-карі очі були майже жовтого кольору. Випнуті під бахромою вусиків з плямами нікотину бліді вуста були вологі. Нікотину? Але де її сигарети? Та й жодної попільниці в кімнаті не було, не вчувалось і тютюнового духу.
Рука Бонда знову лягла на пістолет. Він уважніше придивився до сумки з нитками, до невеличкого безформного сувою бежевої вовни. Сталеві спиці. Чим же це вони наче незвичайні? Ага, їх кінчики відсвічували синім, ніби їх загартовували вогнем. Хіба звичайні в'язальні спиці мають такий вигляд?
— Eh bien, monsieur?' — У голосі жінки почулися гострі нотки. А може, вона прочитала щось таке в його обличчі?
Бонд посміхнувся. Його м'язи напружились, приготувавшись до будь-якого поруху, будь-якого трюку з її боку.
— Даремно ви так,— блефуючи, весело відказав він. — Ви — Роза Клебб,
начальник Второго отдела СМЕРШу. Ви — мучителька і вбивця. Ви хотіли вбити мене й Тетяну Романову. І я дуже радий, що нарешті зустрівся з вами.
Вираз її очей не змінився. Хрипкий голос був ввічливий і терплячий. Жінка простягла руку до кнопки дзвоника.
— Боюся, мосьє, що ви все переплутали. Я змушена викликати valet de chambre2, щоб він провів вас до дверей.
Бонд так і не збагнув, що саме врятувало йому життя. Можливо, раптове усвідомлення, що від тієї кнопки до стін чи до килима не відходило жодних дротів. А може, несподівана згадка про оте чітко вимовлене по-англійському "заходьте", почуте ним за дверима. Тож, як тільки палець старої торкнувся кнопки із слонової кістки, Бонд миттю повалився зі свого стільця набік. Він ще не досяг підлоги, як почув тріскітливий звук роздертого коленкору. Дрібні уламки спинки його стільця розлетілися навколо нього. Бонд перевернувся через бік, висмикуючи з кобури свій пістолет. Краєчком ока він помітив клубки блакитного диму, що вихоплювалися з телефонної трубки. І ту ж мить на нього накинулася жінка, в чиїх затиснутих кулаках зблискували в'язальні спиці. Вона штрикала ними килим, намагаючись поцілити Бондові по ногах. Він перекочувався геть від неї, несамовито відбиваючись черевиками навсібіч. Вона цілила йому в ноги! Звівшись на одне коліно, Бонд уже збагнув, що означає отой синюватий полиск на кінчиках спиць. Це була отрута. Можливо, одна з отих нервово-паралітичних речовин, що їх винайшли німці, і аби раз і назавжди покінчити з ним, жінці досить було лише дряпнути спицею його тіло, хай навіть і крізь одяг.
Бонд підвівся на ноги. Стара знову пішла в наступ. Він оскаженіло висмикував з кобури пістолет, але той зачепився глушителем за пояс. Щось зблиснуло біля його вуха. Одна із спиць задеренчала, відскочивши від стіни позад нього. Просто на очах жінка обернулася страхітливою лютою істотою: біла куделя перуки криво звисала з її голови, тонкі губи розповзлись, оголивши вишкірені зуби. Бонд визнав за краще не відбивати спиці голіруч і, ухиляючись від них, перестрибував сюди-туди через стіл.
Важко відсапуючись і щось вигукуючи російською мовою, Роза Клебб бігала довкруг столу, тримаючи поперед себе спицю, начр рапіру. Бонд усе ще намагався витягти пістолета, аж поки зачепив ногами невеличкий стілець, що стояв позад нього. Він облишив свою "беретту" і, не обертаючись, намацав рукою спинку стільця. Піднявши його й тримаючи за спиною, він обійшов стіл, прямуючи жінці назустріч. Але стара потвора знову простягла руку до телефону. Вона схопила трубку й прицілилась. Бонд кинувся вперед і гупнув стільцем у підлогу. Кулі віялом сипонули в стелю, і на голову йому посипалася штукатурка. Він знову схопив стільця й виставив перед себе ніжками вперед, так що нижні затисли жінці талію, а верхні лягли на плечі. О Боже, ну й дужа ж вона була! З величезними зусиллями Бонд припер її до стіни, де вона стала, не здаючи своїх позицій. Вона плювала Бондові в обличчя й водночас намагалася штрикнути його спицею, наче то було довге жало скорпіона. Стискаючи стільця у простягнутих руках, Бонд трохи позадкував. Тоді примірявся і точним копняком влучив їй у зап'ясток. Спиця задзвеніла на підлозі позад нього. Тепер він міг наблизитись до старої і трохи зігнути в ліктях затерплі руки. Водночас він оцінив ситуацію: жінка не мала іншого способу виборсатись із тієї клітки, окрім грубої сили. І хоч її руки, ноги й голова мали свободу дії, одначе тіло було буквально пришпилене до стіни.
Жінка щось сичала російською мовою. І водночас невтомно плювала на нього понад стільцем. Бонд щоразу нахиляв голову і втирав рукавом обличчя.
— Це кінець, Розо,— мовив він, дивлячись просто в налиту кров'ю пику ворогині. — Deuxieme надійде з хвилини на хвилину. Десь за годину ви будете в Лондоні. Ніхто не побачить, як ви залишаєте готель. Ніхто не дізнається, що ви вирушаєте до Англії. Дуже мало людей взагалі побачить вас знову. Віднині ви — просто номер у секретній справі. На той час, коли закінчаться допити, ви будете готовим клієнтом притулку для божевільних.
Сповнене люті обличчя, що кривилося за крок від Бонда, тепер змінило колір. Кров відлинула від нього, і воно стало жовтим. Але це ще не кінець, подумки відзначив Бонд, бо вицвілі очі, що вп'ялися в нього, не визнали поразки.
— А де на той час, коли я конатиму в божевільні, будете ви, містере Бонд? — її вологий безформний рот розтягся у мстивій посмішці.
— Е, я тішитимусь життям.
— Гадаю, що ні, английский шпион.
Бонд пустив ці слова повз вуха. Він почув клацання замка, потім од дверей долинув вибух сміху.
— Eh bien!' — то був добре знайомий Бондові веселий голос його друга. — Сімдесята позиція! Тепер, нарешті, я можу сказати, що побачив у своєму житті все. І треба ж такому статися — цю позицію винайшов англієць! Джеймсе, це справжня образа для моїх співвітчизників.
— Я б не рекомендував її застосовувати,— кинув Бонд через плече. — Це вимагає надто великої напруги. В кожному разі тепер ви можете мене замінити. Я вас відрекомендую, її звуть Роза. Вам вона сподобається. У СМЕРШі вона неабияка персона, а коли точніше — заправляє вбивствами.
Матіс підійшов ближче. Його супроводжувало двоє працівників пральні. Всі троє мовчки, з обавою дивилися на страхітливе обличчя старої.
— Роза,— розважливо мовив Матіс. — Проте аж ніяк не квітка радості. Ну-ну! Але я певен, що в цій позиції їй не дуже зручно. Принесіть pannier de fleurs2 — там їй буде зручніше.
Двоє з пральні повернулися до дверей, звідки почулося рипіння білизняного візка. Очі жінки все ще були зосереджені на Бондові. Вона поворухнулася, ніби переміщуючи вагу тіла. Поза полем зору Бонда і непоміченим для Матіса, який тієї миті розглядав її обличчя, залишився порух носака одного з її лискучих чобітків, яким вона натиснула на підйом другого. З кінчика носака на півдюйма вислизнуло тонке лезо. Як і на в'язальних спицях, сталь на ньому мала синюватий полиск. Чоловіки поставили великий квадратний кіш на коліщатах поруч з Матісом.
— Візьміть її,— мовив він, злегка кивнувши у бік жінки. — Приємно було познайомитись.
— Au revoir, Розо,-мовив до неї Бонд.
— Прощавайте, містере Бонд. — Жовті очі старої спалахнули вогнем. Чобіток, з якого стриміло маленьке сталеве лезо, завдав удару. Бонд відчув гострий біль у правій гомілці. Такий біль буває тільки від копняка в кістку. Він ступив крок назад, і чоловіки схопили Розу Клебб за руки.
— Бідолашний мій Джеймсе,— засміявся Матіс,— зважай на те, що останнє слово лишилося за СМЕРШем.
Отруйне лезо знову заховалося в підошву. Зовні невинну, схожу на клунок стару жінку повантажили у візок. Матіс наглядав за тим, щоб добре закріпити покришку. Потім обернувся до Бонда.
— Сьогодні ви добре попрацювали, друже,— сказав він. — Але вигляд у вас стомлений. Отож повертайтеся до посольства й відпочивайте, тому що вечеряємо ми разом. А найкращий обід — це сам Париж. І для вас я знайду найчарівнішу в ньому дівчину.
Тіло Бонда поступово сковувало щось ніби параліч. Його морозило. Він звів руку, щоб відкинути пасмо волосся з правої брови, та пальці його втратили чутливість і здались йому завбільшки з огірки. Його рука важко впала.
Щось заважало йому дихати. Бонд спробував хапнути повітря широко розкритим ротом. Потім зчепив щелепи і приплющив очі, як це роблять люди, коли хочуть приховати сп'яніння. Крізь опущені вії він ще побачив, як котять до дверей візок. Спробував розплющити очі, чимдуж намагаючись звести їх на Матіса.
— Мені не потрібна дівчина, Рене,— хрипко видушив із себе Бонд. Тепер він щоразу мусив хапати ротом повітря. Його рука сягнула до обличчя. Йому здалося, що Матіс рушив йому назустріч. Коліна в нього підтиналися.
— Я вже маю найчарівнішу...
Бонд поволі обернувся на підборах навколо своєї осі і повалився на килим кольору червоного вина.