Поезії у перекладі А.Глущака

Абашідзе Григол

Григол Абашідзе

Поезії

Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр — Одеса: Маяк, 1988.— 232 с. ISBN 5-7760-0115-3

Фантазії зими

І

Як у казці: гірські холоди

Снігові розіп'яли лаштунки.

Зарясніли, мов перші сліди,

Обіч ліз незаметені лунки.

Не лопоче вже листям лоза,

Ніби хвилі в годину погідну.

Купоросна тремка бірюза

Не сяйне з пагінців самоцвітно.

Бурштинову, черлену смагу

Виноградна сховала округа:

Ніби заєць — по горло в снігу —

Кожен кущ нашорошує вуха.

Я дивлюсь і дивлюсь, та дарма:

В сніговім безгомінні та в небі

Всеподібністю кличе зима.

Але що нагадає про тебе?!

ІІ

Прийшла зима: щільніш причинять двері.

Хто встане вдосвіта —

проймають дрижаки...

Та радо — бо скінчилися хурделі —

Онук і дід у двір прокопують стежки.

В такий мороз співати ліньки півню.

Дерева і кущі сховалися в сніги.

Яка це благодать — на білину чарівну

Лягає, мов письмо, значимий слід ноги.

Ген промінець проклюнувся на сході,

Тут жилкою струмка пульсує джерело...

Дрібний пташиний слід чіткий, на подив:

Немов чекан торкнув снігів сріблясте тло.

Знаходиш легко все в цім світі чистім.

Урешті — всі сліди приводять до дверей.

Дивіться також

Але твої невисловлені мислі

Загубляться безслідно для людей.

III

В зимі, коли сніги ідуть імлаві

Й не розібрати голосу завій,

Покличе чаша зблиском сапераві,

Камін розгорне пломінкий сувій.

Тихенько, поодинці, без принуки

Ми біля столу сядемо кружка,

І кухлі стрепенуться давнім згуком.

Мов тих фазанів зграя гомінка.

Як погляди ми возведемо го?рі,-

З оздобних кухлів ковані птахи

Відлинуть, ніби мрії світозорі,

Над виноградники і предківські дахи,

У присмерку кружляють над горіхом,

Щоб розлетітись до стежок, полів.

Сплять лози сторожко, укриті снігом,

А їм все сниться мципобели* спів.

----------------------

* Мципобела — співоча птаха (груз.).

Оселі сванів

Мов кілька діючих вулканів,

Між скеллям гримотить ріка.

Над прірвами — оселі сванів

Та їхня доля не хистка.

Негоді жодній не скорялись,

Зоріли баштами в імлі, —

Немов у гавані зібрались

Опісля бурі кораблі.

Що ті громи, що темні тучі

На карколомній вишині, —

Оселя свана знов на кручі

Несе сторожові вогні.

Гірські верхів'я первозданні

Та башти людяна могуть —

Це сванські селища в тумані

У вічність впевнено пливуть.

Хмарки Носте*

Де очі йому заліпила жорства,

Де стліли вигнанника кості?..

А скелі довкола, а вічна трава

Чекали господаря Носте.

Його не спинила б державна межа,

Він з рідними горами завжди:

Здається, бунтарська могутня душа

Живе у руйновищах башти.

Розтоптані діти... Розтоптаний світ...

Несли кизилбаші неволю.

Хитала пилюка з-під вражих копит

Меча, що стримів серед поля.

Підводив на шаха визвольний булат

Безстрашний Діді Моураві!..

Так сталось, що в сяйві заморських палат

Хмарками над Носте він марив:

Далеко грузинська свята сторона,

Нема однодумця і друга,

І замість вітчизни — чужа чужина,

І вовком гризе його туга.

Розтоптані діти... Уярмлений світ...

Печаллю засліплена доля:

Хитала пилюка з-під вражих копит

Меча, що стримів серед поля.

----------------------

* Носте — селище в Грузії, де народився видатний

герой і борець проти іранського іга Георгій

Саакадзе (біля 1580-1629), якого називали

Діді Моураві — Великий господар. Після поразки

очолюваного ним повстання змушений був утекти

до Туреччини, де його і страчено.

* * *

Не вірю, що надійним є русло

Прислів'їв, притч — утішно старовинне.

Таке від неспокушених пішло:

"Що з вітром прилетить, те і відлине".

Та жінка пронеслась, як вітровій! —

Хто б серце захистив у цьому шквалі?..

Чи міг я не довірити такій

Всі радощі свої, усі печалі?!

Її шаленства я не зрозумів:

В чім знак появи, в чому суть щезання?

Ту жінку я лиш поглядом провів, —

Принесене лишила без вагання.

На біса все, коли її нема?!

Чому ж не поділили за хвилину

Той біль, те щастя рівно між двома

Та й нашого безумства дивовину?

А що старі прислів'я чи пісні?

Немає обнадійливих розгадок...

Той вітер серце вистудив мені,

Навік залишив незбагненний спадок.

Усмішка

Це й справді так невірогідно,

Хто з нас чи думав,

чи гадав?!

Ми б розминулись непомітно —

Я усмішку твою впізнав.

Невже минуло стільки часу?

І звідки суму тінь в очах?

Я б не впізнав тебе одразу,

Коли б не усміх на вустах.

І серце — щедре та ласкаве,

Й довіра в прямоті святій,

І щось дитяче та лукаве

Говорить в посмішці твоїй.

Всміхнулася мені сяйнисто,

Як в юності,

у двадцять літ,

Немов ніхто з нас не змінився

І молодіє вічний світ.

Ти вірила у зустріч нашу?..

Не поспішай тепер, зажди —

Хай усмішка все те розкаже,

Що в спогадах жило завжди.

* * *

Сказали — й похитнулася земля!..

Я спаленів, я втратив миттю спокій.

Хоч не любив, хоч не казав "моя!" —

Відчув себе невтішно одиноким,

В заміжжі ваша мрія і оплот:

Урешті-решт, за Євиним почином

Ви з приданим гріхів, усяких цнот

Знаходите домівку і мужчину.

Чому ж тоді печалимось, чому?

І жаль, не знаний в юності, ятриться,

Немов би душу втрачено саму

Чи вихопилася

із рук жар-птиця.

Твою красу побачив знов здаля —

А поміж нами несходима строма.

І не любив, і не казав "моя!",

Та нині пусткою війнуло вдома.

Химерна учта в місячну ніч

В безсонну ніч

мене знайшла пригода....

Я вирішив побути у дворі, —

Там відчувалася вже прохолода,

Липневий місяць сяяв угорі.

В саду був стіл,

над ним — шатро чинари,

Іду собі та бачу, як тепер:

Сидять побіля столу дві примари...

Я зрозумів, що то Життя і Смерть,

В них скромна учта,

певно, йшла спрокволу...

Та лиш мене угледіли в пітьмі —

Навперебій покликали до столу

І всілися з обох боків самі.

Усе змінилось за якусь хвилину!..

Там, де Життя, — і пахощі, і цвіт.

Пишноту новорічної ялини

Нагадував отой казковий світ.

По другу руку, там, де Смерть чапіла,

Повисли чорно-кіптяві дими,

Й дерева затремтіли очужіло,

Сумні, безлисті — мов серед зими.

А місяць аж скривило від осуди:

Примари й далі правили бенкет.

Смерть доливала в келих свій отрути,

Життя пригублювало свій шербет.

Озера сліз я бачив з боку Смерті,

Троянди за плечем Життя цвіли...

Звідтіль — студили снігу круговерті,

А звідси — віяло теплом з імли.

Мені привидь не спекатись веселих,

Бо кожне пропонує щось своє:

Життя шербетом виповнило келих,

А Смерть отруйну чашу подає.

Ковтав непевну суміш серед ночі,

Як на випробу віддавав єство.

І пелена мені найшла на очі, —

Я вже не міг подужати питво.

Коли ж нарешті я прийшов до тями,

Нікого не було вже за столом,

Лиш тіні —

чорна й біла — манівцями

Від мене віддалялися бігом.

Настала черга іншій переміні,

Чи так завжди ведеться у химер:

Бо вже в одно зіллялися дві тіні,

В одному тілі-бо — Життя і Смерть.

Збентежений такими чудесами,

Не міг я думати без гіркоти:

Коли Життя і Смерть — одне й те саме,

За ким людині випаде іти?

Дві домівки

На старість отакі новини;

Я подумки, мов наяву,

Уже давно наполовину

В домівці спогадів живу.

То де ж я гість, а де господар?!

І вам хай випаде колись

Оця чаклунська насолода —

До храму спогадів пройтись,

В облозі часу — два подвір'я,

Настирне військо — ро?ків грім...

Вертаюсь в другий дім з довір'ям,

Коли зобидить перший дім.

Та кожен дім люблю однако,

Хоча зберіг між них межу,

І, ніби відданий собака,

Обидва храми стережу.

* * *

Не все як слід в житті у мене склалось...

А зрілість до минулого зірка,

Бо те, що морем в двадцять літ здавалось,

Водиці жменя — після сорока.

Вже молодість минула сонцелика,

Було вже стільки пройдено доріг,

Коли дізнався, що життя — велике,

Але короткий у людини вік.

Раніше я про підсумки не думав,

Далекими здавались ті часи.

А нині бачу з гіркотою й сумом:

Не все, що б зміг, поклав на терези.

Вітчизно, я в боргу перед тобою.

Щодень жертовно жити не зумів:

Де мав мовчати, поспішав з хвальбою,

Де міг кричати, тамував свій гнів.

Я, може, й заслужив твоїх докорів,

Але засвідчу сивиною скронь,

Що був з тобою у смертельнім горі,

Ішов за тебе у жахкий вогонь.

Я спопелілим був наполовину, —

Тож відкидаю сумніви і страх:

Якщо й не подолав усі вершини,

То гідно вмерти — ще в моїх руках.

На руїнах Уджарми*

Не спинить будівничих спекота, —

В бетон вдягали річище каналу.

Потрібен людям запал для труда:

Ми на розкопках в липні побували.

І гість-поет, і гурт бетонярів

Вдивлялися в руїни легендарні,

Де археологи о тій порі

Вивчали долю древньої Уджарми.

Уяви необорна доброхіть

Вирізьблювала обрис цитаделі, —

Мов не пройшло п'ятнадцяти століть,

А башти не сповзли у підземелля.

Мов чутно всюди грізний дзвін щитів

І меч над завойовниками свище...

В ровах вода — немов роса віків.

Руїна безгомінна городища...

Уджармою увічнив Горгасал

Талант народу і його величчя..

І ті, що мирний зводили канал,

Відчули разом захват будівничий.

Таку надійність мурів і склепінь

Вивершувало вміння, а не гроші...

(Ця будівнича вдача поколінь

У бетонованім самгорськім ложі).

...Он камінь — мов запікся у золі.

До нього доторкнися —

він не вистиг,

Багаття незборимої землі

І воїну світили, і невісті.

Нам відкривали таїну віки,

І наставало трепетне мовчання,

Немов сюди ішов звіддалеки

Той, хто віддав фортеці поривання.

Ні імені його, ані лиця

Не зберегло камінне карбування, —

Дерзаючи, не знаючи взірця,

Він спорудив Уджарму для Вахтанга,

Ні слави не діждався, ні хвали —

Без почестей умільця поховали,

Хоч в ті часи фортеці та вали

Радніш каналів предки будували.

Розколини лягали на стіну

І, ніби мох, в них проростала сутінь...

Уджарма ж підпирала вишину

І захищала, як могла, майбутнє.

Навчателями досвід є і час

Та ще накази пам'яті суворі.

По-іншому дивились ми з терас

На збурхане будовою Самгорі.

Все будувати варто на віки!

Той будівничий, виходець з народу,

Щоб розчином кріпити плитняки,

Черпав з майбутнього каналу воду.

----------------------

* Уджарма — фортеця V століття, збудована

грузинським царем Вахтангом Горгасалі.

* * *

Не спіши, бо в душі дозимовує вірш.

Завтра ще пригадаєш грузинські хмарини.

Як в розлуці поглянеш на небо пильніш.

Зачекай, бо в душі дозимовує вірш.

Не спіши, не страждай наперед безневинно.

Благодаттю тінистою серце потіш...

Не спіши, бо в душі дозимовує вірш:

Завтра десь пригадаєш грузинські хмарини.