Шевчук Валерій Олександрович

Автобіографія

Сторінка 5 з 5
  • Шевчук Валерій Олександрович
  • Шевчук Валерій Олександрович
  • Шевчук Валерій Олександрович
  • Шевчук Валерій Олександрович

Їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької області.

Саме сюди, у Донецьк, мені надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ — в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму.

Влітку 1966 року почалося редагування моєї першої книжки "Серед тижня", яку, до речі, впорядкував і дав їй назву мій брат, бо я був тоді у війську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане оповідання "Останній день" (друковане в "Дуклі" в 1967р.) потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у роман-баладу "Дім на горі". Оповідання "Останній день" я надрукував лише 1992р., з "Дому на горі" його було знято, а саме з нього потік струмок, що живив мене згодом чи не 15 років. Загалом у 1967 рік я активно працював у літературі — це була, можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка "Серед тижня". Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість "Гніздо", яку ледве не надрукував "Жовтень", але її зняла цензура — згодом вона стала першою частиною роману "П'ятий номер", що входить у житомирську сагу "Стежка в траві, або Двори на передмісті" (книжкою ще не вийшла), писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського барокко, написав ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К. І. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у "Молодь" книжку "Набережна, 12", про мене знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на "Серед тижня" Іван Сенченко; загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві "Музична Україна", але затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один голос.

1968 рік був для мене знаменний тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася "Панна сотниківна", з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм "Повний місяць". У травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я. Галана "Гори димлять" — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди. Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого "Іллю Турчиновського", але з першого разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В "Радянському письменнику" дуже зі скрипом ішла робота над книжкою "Вечір святої осені", писав я статті, рецензії та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана "Золотий горнець" я теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в "Дніпрі", але воно світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге — починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене "Сад пісень" Григорія Сковороди, переклав я "Маклену Грасу" М. Куліша, мене також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла "Набережна, 12" із повістю "Середохрестя", яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом "Дніпро" щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість "Золота трава" (надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті "Мор", до якої потім повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка "Вечір святої осені", в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О. Никанорової в "Дружбе народов", тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі "Юнаки з огненної печі").

Так закінчив свою діяльність шістдесятник Валерій Шевчук. У важкі сімдесяті роки мене вже майже не друкували, і я пішов у схиму, тобто зачинивсь у келії чи в башті слонової кості, як її називають, і продовжив там працювати, як умів та міг. Друзі мої, за винятком Є. Поповича та В. Яременка, від мене відвернулися, в 1972 році в мене народилася друга дочка, і я присвятив себе літературі, науці та дітям, не маючи жодної надії щось із своїх писань надрукувати. Позаду залишилася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість. Можливо, про те й не варто писати, бо я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток; знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив. Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або піти на смітник.

Цим я свої автобіографічні нотатки кінчаю, а коли б вони видалися читачам чи редакції цікаві, то колись опишу й подальші два десятиліття: мене як сімдесятника і мене як вісімдесятника. Загалом же заняття мої нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник приходить у сад і ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б він його зловив, то вже нічого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок і почуттів.

1 2 3 4 5