Хвильовий Микола

Життя та творчість

  • Хвильовий Микола
  • Хвильовий Микола
  • Хвильовий Микола
  • Хвильовий Микола
  • Хвильовий Микола
  • Хвильовий Микола

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(1893—1933)

Інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль. Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов.

Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області) в родині робітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Проте освіту здобував здебільшого самоосвітою. У 1914— 1916рр. воював на фронтах Першої світової війни, де саме в окопах, серед солдатської маси, усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Перші поезії почав друкувати в 1917 р. ("Шляхи мистецтва"), а далі — прозу. Був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літературних організацій ("Гарт", "Вапліте", "Пролітфронт").

У столичному Харкові у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: "В електричний вік", "Молодість". У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збірка оповідань "Сині етюди", наступного року — збірка новел та оповідань "Осінь".

Статтею "Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"" письменнику 1925р. розпочав знамениту літературну дискусію.

У 1927 р. Хвильовий разом з Яловим і Досвітнім виступив у пресі зі спокутувальним листом і вийшов з ВАПЛІТЕ. Протягом 1927—1930 pp. вийшли його "Твори в трьох томах". Узимку 1928р. Хвильовий поїхав за кордон, наступного року вийшла його поетична книга "Досвітні симфонії".

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя Миколи Хвильового, одного з найталановитіших письменників XX ст. Сталося це ясного ранку в присутності М. Куліша, Г. Епіка, О. Досвітнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова "Мужичок с ноготок", потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: "Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано) — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія".

І хоча самогубство дає можливість звинуватити людину в слабкодухості, але стосовно постаті М. Хвильового говорити про слабкодухість важко. Скоріш за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася.З виходом першої поетичної книги в 1921 р. постать Хвильового відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив у стильовій манері неоромантизму та імпресіонізму. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаїком, він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні члени "Гарту", "Жовтня", дехто з "плужан". Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній. ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресивні та "застійні" роки, сама лише належність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням. Час появи на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням най-гучнішої літературної дискусії 1925—1928 pp., яка мала об'єктивні підвалини-визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Дискусія розпочалася зі статті М. Хвильового "Про "сатану в бочці", або про графоманів, спе

кулянтів та інших "просвітян"", опублікованої в додатку до газети "Вісті ВУЦВК" "Культура і побут" ЗО квітня 1925р. у відпо-відь на виступ автора:початківця Г. Яковенка "Про критику і критиків у літературі". Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і "червоної просвіти", що культивувалися організацією "Плуг" на чолі з С Пилипенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею російської літератури, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання "Європа чи просвіта?", маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, виеокопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на "психологічну Європу", тобто найкращі здобутки європейського мистецтва. У розпалі літера-турної дискусії з'являються і цикли памфлетів Миколи Хвильового "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писариз-му" та стаття "Україна чи Малоросія?" (написана 1926р. стаття була заборонена і стала відомою читачеві лише в 1990 р.), в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на "психологічну Європу", "геть від Москви", "романтики вітаїзму", "азіатського ренесансу". Стиль М. Хви-льового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання пристрасних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище.

Питання, порушене Хвильовим, було важливим для багатьох тогочасних письменників. Багато хто з них радо відгукнувся творчими пошуками. Відтак партійні органи забили на сполох. У 1926 р. у відкритому листі Й. Сталіна членам політбюро ЦК КП (б) У рішуче засуджувалися дії М. Хвильового й взагалі ваплітян. А в січні 1927 p., щоб урятувати ВАШЇЇТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів — із початково обраного шляху сходити вони не збиралися. Після самоліквідації 1928р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт — її гідну наступницю, видавали журнали "Літературний ярмарок" та "Пролітфронт". Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше — Микола Хвильовий. Хмари однієї з найстрашніших

трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого письменника. Перестає виходити журнал "Вапліте", а відтак припиняє існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи (зокрема статті, спрямовані проти товаришів по перу, як-от проти футуристів чи С Єфремова) гірко й сьогодні, та вони дають уявлення, в яку безвихідь "героїчного терпіння" був загнаний М. Хвильовий і його соратники. Вже 1929 р. сфабрикованим процесом СВУ започатковується доба масових репресій.

Перші збірки оповідань М. Хвильового "Сині етюди" та "Осінь" засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське, дали підстави говорити про майстра, який витворив у нашій літературі власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Мрія і дійсність у його творах постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув'язі, що надає оповіданням і новелам Хвильового неповторної стильової новизни й свіжості. У збірках "Сині етюди" чи "Осінь" ми не знайдемо поетичного оспівування героїки революції, тут немає пафосного уславлення "борців за нові революційні ідеали", що можна було спостерігати в багатьох тогочасних ідеологічних "трубадурів". В оповіданнях "Мати", "Солонський яр", "Наречений", "Редактор Карк", "Синій листопад", "Кіт у чоботях", "Я (Романтика)" — складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності. Гак, це нові герої, нові люди. То яке ж майбутнє чекає Україну з такими будівничими? — мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує сам себе й своїх читачів "переконаний комуніст" Микола Хвильовий. Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — поняття несумісні. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як йото герой-фанат у новелі "Я (Романтика)" стріляє у власну матір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено вдушу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ і за людину в ньому новому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж можна виправдати найвеличнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само, як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради її щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття, розпач. Новела у 20-х pp. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, хто фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її основну кульмінаційну сцену і, певно, не засуджували вчинок головного героя, бо для них "мета виправдовує засоби".

1 2