Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку, та у жаркий день після обіду гарний кавун! — і їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся". Як кажуть, коментарі тут зайві.
Загальновідомо, що той, хто береться за перо, береться за нього з потреби висловитися та бути почутим і читачем, і критикою. Автор же української книги першої половини XIX ст., по суті, свого читача не мав і добре це усвідомлював. Адже той, кому книга була адресована своїм змістом і мовою, через відомі обставини її прочитати не міг. Недаремно Є. Гребінка, висловлюючись на адресу художньо неспроможної повісті маловідомого автора С. Карпенка, побіжно зазначав, що "повість не завдасть шкоди ні автору, ні українській літературі". З усвідомлення трагізму ситуації, в якій розвивалася українська література, а отже й проблеми "автор-читач", з'являються у Т. Шевченка розпачливі рядки: "Для кого я пишу? для чого?", "Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене".
Окремі відгуки на українську книгу в той час, звісно, були: у російській періодиці, мемуарах, офіційному та приватному листуванні. Були й схвальні, на підтримку автора і мови, якою він пише, були й "доброзичливі" поради покинути писати "провинциальным наречием". А були й зневажливі, цинічні, на зразок ущипливих закидів на адресу Г. Квітки-Основ'яненка, що він своєю "Марусею" "доставил лакеям... чтение, понимаемое ими". Від Шевченкової поезії, на думку таких шанувальників, "дьогтем відгонить". Передбачаючи подібні насміхи й дошкульності, Г. Квітка-Основ'яненко продовжував писати про все тих же Галочок і Марусь їх же таки мовою, захищаючись від критиків то передмовою, то "суплікою (проханням — С. 3.) до пана іздателя", то реплікою в листі: "Только не больно бейте". А в листах до однодумців, соратників по перу Г. Квітка-Основ'яненко висловлювався інакше: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил[лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию...".
Твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка не тільки заперечували нігілістичне ставлення до української літератури, демонструючи великі можливості української мови, її здатність яскраво відображати життя народу, а й будили національну свідомість читачів і гуртували їх навколо ідеї відродження й духовного розквіту народу.