Івоніка в розмові з Докією розповідає їй, що хоче передати свою землю в добрі робочі руки. Бо він не вкрав її і не заволодів обманом. Вій і Марійка заробили цю землю своїми руками. Вона підпливла їхньою кров'ю і їхнім потом. Кожна грудка тієї землі може посвідчити, як гнулися тяжко їхні спини, заробляючи її, як вони часто голодом і холодом годувалися, щоб зароблене витрачати не на шматок хліба, а на землю, на її грудочки. Коли в їхньому краю будувалася залізниця через ліс та болота, що їх люди здалека минали, вони наймалися носити каміння й пісок на будівництво. Вони носили землю, й дрова, й вугілля... і Бог знає що ще. Ті страшні болота позасипали людські руки, а між ними були і його з Марійкою руки. Там Марійка залишила своє здоров'я. Вони не дозволили собі шматка м'яса, Марійка ніколи курки не зарізала, жодного яйця не зварила, краплі молока не напилася. Все зароблене оберталося на гроші, за які купували землю. Бо в них були діти, і їм треба було колись щось лишити.
У розмові з Савою, дорікаючи йому за Рахіру, Марійка теж розповідає синові, як тяжко діставалася їм їхня земля: "Ми тяжко працювали, поки доробилися сеї землі... З рання до вечора тягли, мов у плузі... Вороги мої най би такі ситі були, як я була сита і твій тато у той чорний час". Якби земля вміла говорити, вона б розказала, що Марійка з Івонікою пережили, скільки їхнього поту пролилося тоді на ту землю. її крижі тріскалися, бо вона день удень тачками возила глину, а Івоніку сам Бог урятував, що не потонув у тих болотах, які вичерпував ненастанно. Скільки разів вона скавуліла від голоду, але відкладених на землю грошей не доторкнулася. У цю землю вони втопили свої роки, свої дні, свою кров, тішилися, що вона перейде до рук їхніх дітей, і вони будуть її рано й увечері цілувати, як святу ікону. Марійка клянеться, що ніколи Рахіра, оте чортище, не буде годуватися кривавою працею Савиних батьків, мати сама своїми руками задавить Рахіру, коли вона наважиться ступити на ту землю.