Йоганн Вольфганг Ґете — Фауст

Йому діставсь на долю дух бентежний,

Що мчить усе вперед, усе чогось шука,

Рвучись кудись в простір безмежний,

Од втіх земних він утіка.

Втягну ж його в життя розпусне,

У світ нікчемностей липкий,

Хай б'ється, борсається, грузне,

Нехай в ненаситі своїй

Жадливими устами дарма ловить

Примарну їжу і пиття, –

Коли б і не вдалось мені його підмовить,

То він би й сам пропав без вороття.

Бог і Диявол сперечаються про цінності, які визначають людське єство, сенс людського життя. Зміст духовних прагнень людини. Диявол стверджує, що людина слабка та грішна істота, піддається спокусам. Бог вірить в людину, вважає її "божественним створінням".

В одній з перших сцен з'являється Вагнер – це не просто учень, а вічний учень, вічний наслідувач, котрий не здатен до самостійного пошуку. Фауст прагнув не просто здобути нові знання, а й знайти спосіб для їхнього перетворення на інструмент удосконалення світу, розширення меж людського мислення, осягнення суті буття людини та законів універсуму. У цьому Фауст протиставляється ученому Вагнеру, у якому втілено тип схоластичного вченого – застиглого, догматичного й обмеженого...

У пролозі у театрі відображено погляди Гете на поезію і мистецтво. Тут лаконічно презентується весь задум "Фауста" й окреслюються межі його художнього світу, що охоплюють універсум від небес до пекла. У пролозі на небі починається зав'язка твору – суперечка між Богом та Мефістофелем: що є людина на землі – довершене створіння, яке прагне істини, чи тварина із тварин. Господь дозволяє Мефістофелеві спокусити Фауста, бо вірить у спроможність людини встояти.

Зовні не пов'язані між собою, прологи ілюструють ідею співіснування людських та надлюдських сил у земному бутті.

Фауст прагнув розумно змінити земний світ заради загального добра, він працював на благо людей: "Провидячи це щасне майбуття, Вкушаю я найвищу мить життя".